Про клоунаду розуму, або Як досягти гарного врожаю
Головні плоди, які ми хотіли б зібрати в житниці своєї душі, – це любов та мудрість. Але їх неможливо виростити, використовуючи лише інтелект.
Цього недільного дня ми чуємо «Притчу про сіяча» і, як ми пам’ятаємо з її змісту, далеко не все насіння змогло досягти тієї мети, заради якої воно було кинуто на землю.
Ми не будемо брати до уваги людей, яких не цікавить ні насіння, ні плоди душі, ні взагалі все, що пов’язане з Богом, Євангелієм та вічністю. Поговоримо краще про нас із вами. Подумаємо, чому так виходить, що провівши в Церкві роки, а то й десятки років, ми так і не змогли побачити тих плодів, які мало б виростити у нашій душі Слово Боже.
Головні плоди, які ми з вами хотіли б зібрати в житниці своєї душі, – це любов та мудрість. Але їх неможливо виростити, використовуючи для поливу лише інтелектуальне розуміння того, про що говорить Спаситель у Євангелії, чого навчає наша Мати-Церква. Не допитливому розуму відчиняються двері істинного богослов’я, а чуйній інтуїції благодатного серця.
На жаль, ми більше схожі на людину, яка тікає від вовка і по ходу руху намагається засвоїти основи вищої математики. Спочатку треба втекти від небезпеки, сховатись у затишному місці, а вже там, у тиші та спокої, вивчати те, що на ходу ніяк засвоїти не вийде. Нашу душу переслідують звірі пороків та виразки пристрастей. І перш за все необхідно в поті чола потрудитися над набуттям покаяння і смиренності, а вже потім піднімати свої очі до вершин споглядання та ісихії.
Але перед цим треба привчити себе до молитви як до дихання. Адже ми дихаємо не лише у храмі чи вдома, а й скрізь, де б не було наше тіло. Так і молитва покликана увійти до плоті та крові нашого життя. Пам’ять Бога, коротке покаянне покликання імені Христа, повинні злитися з нашим диханням і стати з ним нероздільними.
На домашньому келійному читанні настав час перестати «бубнити» про себе слова молитви, блукаючи розумом деінде. Молитва має стати благоговійною, покаянною, уважною. У світі тонуть ті, хто прив’язаний до світу. Покаянна молитва для того нам і дана, щоб пройти життям, тримаючись за руку Христа, який проведе нас протоптаними святими доріжками. Перший урок на цьому шляху – уміння дотримуватися промислу Божого, що веде всяку душу до спасіння. Молитва робить наше серце чуйним і сприйнятливим до розуміння Божественної волі.
На жаль, ми більше схожі на людину, яка тікає від вовка і по ходу руху намагається засвоїти основи вищої математики.
Звичайне мирське життя – це цілковита розсіяність та безвольність. Духовне життя, навпаки, є цілковитою увагою і дотриманням волі Божої. Навіть коли людина вийде з темного лісу незнання благодаті, зуби хижого вовка все ще чіплятимуться за краї її одягу. Ті, хто переслідує нас по п’ятах, зроблять усе можливе, щоб затягнути нас назад у цей ліс. Наша мета – досягти свободи у Христі. Тому треба постаратися не потонути у церковних правилах та уставах. Весь їхній сенс зводиться до одного – набуття благодаті, лагідної, смиренної, мирної та велелюбної.
Другий урок – те, що наш розум не повинен блукати. Нехай він краще живе молитвою, а молитва – Христом. Це дуже тісна брама, але тільки вона і веде в життя вічне. Молитовна практика залежить від зовнішніх обставин. Які б спокуси і скорботи нас не спіткали заради нашого спасіння, всіх їх долає безперестанна молитва. Потрібно пам’ятати – духовні істини осягаються лише духом. Їх не в змозі зрозуміти люди, розум яких затьмарений пристрастями та гріховними помислами.
Людина неспроможна жити «без царя у голові». Наш цар – це розум, тому що керує людиною, як йому буде завгодно. Гріховний розум нещадний. Людина з таким розумом губить насамперед саму себе, а потім уже перетворює на пекло життя тих, хто перебуває з нею поруч.
Приборкати, приручити та очистити розум можна лише за допомогою Ісусової молитви. Людина ніколи не дізнається, що живе в темряві, доки не з’явиться світло, що висвітлює її життєвий простір. Так і люди вважають, що вони все знають і все правильно розуміють доти, доки в їхній душі не спалахне світло благодаті. Це і є те, що називається духовною просвітою. Коли це небесне світло осяє печеру нашого серця, ми побачимо, що наш розум – це клоун і фокусник, який нас увесь час намагається розважати та обманювати. Зрозумівши це, ми з ним не захочемо більше мати жодної справи.
Але розум так просто не здасться. Як упертий тиран, він постійно намагатиметься проявити свою владу і намагатиметься повернути душу під свій контроль. Без довгої і виснажливої боротьби тут не обійтися. Як і у будь-якій боротьбі, тут будуть переможці, переможені та дезертири. Участь останніх особливо плачевна. Той, хто ступив на шлях духовної боротьби і, можливо, навіть скуштував якісь плоди незначних перемог, повернувшись назад, вже ніколи не знайде в колишньому гріховному житті насолоду та задоволення, які отримував від нього раніше. Ну, а поранені і ті, хто переміг у цій боротьбі, отримують нагороди благодаті від Христа, кожен у міру свого подвигу.
За цим слідує ще більш складна боротьба. Отримавши початкову благодать, її потрібно уважно зберігати, утримуючи нерозсіяну молитву. Одна непомічена думка тут же породжує іншу, та – третю, і знову ум повертається у стан потьмарення. Але якщо все вийде, то початкова благодать приведе душу до ще більш високої благодаті і поставить її перед самісінькою брамою Царства Христового. Так у душу почнуть входити безпристрасність та спокій вічного життя.
Приборкати, приручити та очистити розум можна лише за допомогою Ісусової молитви.
Нікого не засуджуючи і нічого не оцінюючи, душа злучається корости егоїзму і починає бачити перші проблиски невечірнього світла. Святі отці називають таке уважне життя тверезістю. Вона очищає розум від будь-яких помислів, і він стає ясним і світлим, подібно до яскравої зірки. Такий розум починає швидко охоплювати духовні істини і стає вірним помічником на шляху спасіння. У безмовності настає спокій розуму, коли його вже не турбують думки, оскільки їм це вже не дозволяє благодать, яка оселилася в серці.
Але, навіть дійшовши на цьому шляху до таких вершин ісихії, якщо дозволяти собі розсіюватися, а розуму знову затягувати себе в його яскраві циркові вистави, то весь пройдений з таким трудом шлях може виявитися марною тратою часу. Справжня безмовність – це нерозсіяне перебування розуму в Бозі, все інше – другорядне і лише додається до цього.
Закони та правила обумовлені непослухом людини та обмежені місцем та часом. А благодать нічим не обмежена та діє скрізь і завжди. Той, хто отримав благодать, став вищим за закони і правила. Це не означає, що він їм суперечить. Це означає, що така людина перевершує їхню мудрість і міркування. Той, хто володіє благодаттю, не тільки уважний, але завжди розважливий і обережний. Він ніколи не здійснить жодної дії, навіть зовні і доброї, без веління йому цієї благодаті. Без благодаті, нерозривно сполученої з увагою, ніколи не виникне в серці ні любов, ні співчуття до людей.
Щоб любити людей такими, якими вони є, необхідно осягнути свою власну гріховність, якою вона є. Тоді ми зрозуміємо, наскільки інші люди вищі за нас. Щоб співчувати людям, потрібно бути уважним до власних помилок, тоді ми й інших зможемо підтримати в момент їхнього падіння, і зрозуміти їхній душевний стан у скрутну хвилину. Тому благодать і увага – ключі до спасіння.
Коли це небесне світло осяє печеру нашого серця, ми побачимо, що наш розум – це клоун і фокусник, який нас увесь час намагається розважати та обманювати.
З зовнішнього боку ми бачимо, як наше життя наповнене каверзами від людей, погрозами від ворогів, наклепом від недоброзичливців тощо. Але богоосвічена людина все бачить інакше. Вона знає, що насправді душа людська все життя спілкується з одним тільки Богом, перебуваючи у власному незнанні і сліпоті. Людина, яка дивиться на земне життя з вершини вічності, бачить, що Бог, а не люди, призначає нам для очищення тілесні чи душевні хвороби, які насправді є наслідками наших гріхів. Вона знає, що ми повинні приймати їх як Божу волю, а не нарікати на Бога і просити Його від них позбавити. У нелегких обставинах і ситуаціях, що утискують душу, діє не воля людська, а воля Божа, яка бажає нам спасіння і відвертає наше серце від гріхів цього світу.
Але після зими та холоду суворих випробувань обов’язково настане весна. Сонце розтопить сніг, і сама людина з подивом виявить, як на чорному і безживному досі ґрунті її серця раптом почнуть пробиватися зелені стеблинки добрих зерен, посаджених Небесним Землеробом.
