Сумнів – крах віри або її зміцнення? До дня апостола Фоми
19 жовтня Православна Церква святкує день пам’яті апостола Фоми. У народі він має всім відоме, але зовсім невідповідне прізвисько – «невіруючий».
Ми добре пам’ятаємо зміст євангельського уривка, який читають у неділю Антипасхи. Так, апостол Фома дійсно засумнівався у Воскресінні Христа, але чи був його сумнів настільки вульгарним і профанним, що це дозволило назвати учня Спасителя «невіруючим»?
Звичайно, ні. Більш того, саме Фома в словах «Господь мій і Бог мій» (Ін. 20, 28) став першим, хто визнав Христа Богом, не Сином Божим, не Месією, не Учителем, а саме Богом. У апостола Фоми справді був сумнів, але прийнявши, переживши його, він зміг його подолати, тим самим лише зміцнивши власну віру і всім подальшим життям засвідчивши цю вже непорушну твердість.
Існує думка, що віруюча, релігійна людина не повинна або не може сумніватися. Так, сумнів є пороком, але це не означає, що будь-яку «сумнівну» думку необхідно гнати з голови «поганою мітлою» замість того, щоб шукати на неї відповіді.
Давайте подумаємо ще ось про що: існування Бога ж не очевидно настільки, наскільки очевидний для нас, наприклад, чуттєвий досвід, заснований на сприйнятті навколишньої дійсності. Звичайно, коли людина досягає святості, все виглядає зовсім по-іншому, її світ перевертається, і чуттєвість поступається місцем духу. Але до цього ще треба дорости, а процес зростання дуже нелегкий. Ми пам’ятаємо, що любити насильно неможливо, тому Господь, підбиваючи людину до певної межі і подальших висновків, залишає для неї зазор свободи, щоб ці висновки кожен зробив сам.
Поділюся трохи своїм досвідом. Не можу сказати, що у мене ніколи не було сумнівів, точніше, вони з’являються зараз. Сумнівів у мене не було на початковому етапі входження в Церкву, коли все, що відбувається, сприймаєш на одному натхненні, а ось чим далі прокладаєш шлях, тим він стає складніше. За плечима вже є нехай поки що невеликий, але все ж духовний досвід, як мінімум, при згаслих почуттях, є ще пам’ять про те, як Господь одного разу торкнувся серця. Ця пам’ять у зв’язці з розумом і допомагає мені долати сумніви, всякий раз закріплюючись на новій сходинці.
Предмети, які я викладаю в Київській семінарії, змушують мене регулярно звертатися до атеїстичної, часто дуже агресивної літератури. Іноді буває і так, що віру може качнути дуже сильно, думки, доводи, все це крутиться в голові, а легше стає завжди, коли я починаю відтворювати перед своїм внутрішнім поглядом образ Христа. Далі вже йде інтелектуальна робота, пошук відповідей, які, до слова, є завжди, тільки потрібно трохи попрацювати, щоб їх знайти.
Якщо ми звернемося до думки святих отців, то легко виявимо, що всі вони розглядають сумнів як негативне явище духовного життя. У «Пастирі» Єрма знаходимо таке визначення: «Сумнів є земний дух, від диявола, і сили не має». Хочеться додати, що сьогодні цей «земний дух» стає все сильніше і сильніше, але найголовніше, що яким би сильним він не став у підсумку, він все одно програє. Саме тому сумнів не можна розглядати як втрату, деградацію і розпад віри.
Ознайомившись з чималою кількістю атеїстичної літератури, я з упевненістю можу сказати, що більшість атеїстів прийшли до свого світогляду не на підставі сумнівів. Безумовно, сумніви десь зіграли свою роль, але все ж вони не були вирішальними. Набагато більше значення мали емоції, обурення несправедливістю, образи, соціальна атмосфера, обмеженість поглядів, нав’язані стереотипи і тому подібні фактори.
Якщо якимись сумнівами можна злякати віру, то це означає, що віра – щось нестійке, що не залежить від нас, те, що легко прийшло і так само легко може піти. Ми, виходить, ніби безпорадні перед сумнівом, і тікати від нього потрібно лише тому, що ми з ним ніяк і ніколи не впораємося.
Але мені здається, що сумнів – це тренування перед бурею, і пройти це тренування можна в досить спокійній обстановці. Коли ж настане буря, ми до неї будемо готові. Головне – бути завжди щирими і чесними.
Я не можу сказати, що усі коливання, що відбувалися в мені, якось підривали мою віру в основі. Швидше, це були удари по тим чи іншим аспектам духовного життя людини. Коли виникає питання чи сумнів, Господь обов’язково посилає відповідь. Це може бути як думка, що виникла в голові, так і випадково знайдена в засіках балкона припала пилом книга.
Я прекрасно розумію, наскільки великі ті сили, які сьогодні прагнуть зруйнувати віру людей, що і виходить у них дуже добре. Але ми не можемо просто сидіти і дивитися на цей страшний процес. Потрібно діяти там, де виходить. Ми, християни – носії Істини, тому для нас має бути природним бажання поділитися Істиною з тими, хто її ще не пізнав.
Люди вірять у брехню набагато охочіше, цю брехню хтось створює, а наше завдання – показати брехню такою, якою вона є насправді. Ворога треба знати в обличчя, тому і в аргументах, що генеруються атеїстами, необхідно розбиратися. Це стосується навіть не стільки якихось складних філософських трактатів, скільки популярних думок, які розповсюджуються через мережу.
Долаючи сумніви, ми набуваємо досвіду, а досвід – це один з найнадійніших помічників, як в дискусії, так і в особистій духовності. Це не просто думка, вичитана з книги, це те, що ти прожив, перестраждав, відчув. Пам’ятайте, як апостол Павел писав про Христа: «В чому був Сам постраждав, випробовуваний, у тому Він може й випробовуваним помогти» (Євр. 2, 18). Ми ж прагнемо уподібнити наше життя життю Спасителя, тому, пройшовши через сумніви, обов’язково зможемо допомогти тим, хто заплутався в цих сітках.
Все сказане – не просто абстрактні міркування, ми насправді живемо в страшному світі, який ще в першій половині ХХ століття філософ Іван Ільїн назвав світом «плоского чуттєвого досвіду, розумової "діалектики", технічної напівнауки, омертвілого серця, розбещеної уяви, деморалізованої волі , блюзнірських дерзань, войовничої вульгарності, озлобленого владолюбства, шалених пристрастей і легкодухої зради».
Усьому цьому ми можемо протиставити лише твердість нашої віри – віри, яка пройшла через горнило сумнівів і знайшла міцні підвалини в нашому розумі і нашому серці. Нехай для кожного з нас образ апостола Фоми стане своєрідним гербом християнина XXI століття – часу, коли віра все ще була жива і продовжувала боротися за людські душі.
