Пастирі на рубежі епох. О. Петро Дмитрук: «Будь людиною – і спасешся»

СПЖ представляє новий проект «Пастирі на рубежі епох» – цикл інтерв'ю з літніми священиками УПЦ. У першому відео – розмова з настоятелем Покровського храму Сміли і благочинним Смілянського округу о. Петром Дмитруком, братом покійного митрополита Черкаського Софронія. Чи складно було священику в СРСР, чи являє Господь вірянам чудеса, чи є серед нас майбутні святі і, нарешті, в чому сенс життя, – про це говорила з о. Петром журналістка Софія Макаровська.

– У цьому храмі (Покровська церква в Смілі – Ред.) я відчуваю себе, як у дитинстві – дуже тепло і світло. А яким було ваше дитинство?

– Дуже цікаве запитання. Моє дитинство проходило під час Великої Вітчизняної війни. Яким воно було, зрозуміло. Війну пам'ятаю трошки. Добре пам'ятаю соціальне життя після війни, яке воно було цікаве, майже голодне. Зовсім без хліба ми не були, але всяке було. Важко. І в Рівне їздили по хліб, мішками возили самі. Інший раз я сам поїду, наберу мішок і привезу додому. На якісь два тижні вистачає. Потім знову їду, знову привіз. А потім ходили в школу. Обірвані, босі. Осінь, жовтень місяць, а ми босі йдемо в школу. Пройшов трохи, підняв ногу, погрів і далі йдеш.

– Ви пам'ятаєте, яким був у дитинстві ваш брат? Я про владику Софронія (митрополит Черкаський Софроній, спочилий у 2020 році – Ред.).

– Так-так, я розумію, у мене тільки один брат. У дитинстві нічим особливим не відрізнявся, крім одного – він був дуже спортивним. На турніку він робив всякі «чудеса», його ніхто не вчив. Він міг крутитися на ньому, «сонце» робив. Був активним. У нас на березі річки стояла хата, і навколо великий луг. Так він на руках проходив весь цей луг. Це вже особливості його дитинства. А щоб у чомусь він відрізнявся від мене або інших товаришів – ні в чому, такого не було. Босе голе дитинство.

– А ви з дитинства були віруючим?

– Був віруючим з самого дитинства. Віруючими були всі в родині: і батько, і мати, і дід, і баба. Мій дід по батьковій лінії був старостою в церкві. Якихось особливих моментів, щоб ми йшли в церкву шукати віру, не було. Тому що батьки йшли в храм – і ми в храм. Вони моляться – і ми молимося. В церкву ходили, звичайно. Іншого разу граємо з товаришами, в церкві задзвонили дзвони. Товариші продовжують гру, а ми з братом зібралися і пішли в храм.

– А як до вас тсавилися люди, бо держава була богоборча?

– Я піонером не був, комсомольцем не був, і мій брат теж не був. А щоб не бути комсомольцем, треба було пройти якісь особливі моменти. Наприклад, коли приїжджає секретар райкому і починає обробляти групу дітей, щоб змусити їх стати комсомольцями. Хтось став, хтось не став. Я не став. Сказав: не буду і все. Я віруюча людина, без усякої політичної основи.

Віра, звичайно, була міцнішою. Люди були єдині, не було цього розколу, ходінь, розброду. І в цьому відношенні священикам було дуже легко працювати.

– У той час Церква була гнаною, женуть її і зараз. Ви можете порівняти той час і сучасність?

– Є дуже багато спільного, щось зовсім інакше. Я знаю з дитинства, що мене ніхто ніколи не переймав, коли я йшов у храм. До моменту, поки я закінчив 10 класів. Більшість були віруючими, більшість дітей, як і я, ходили в церкву. Не щонеділі, але ходили. Але щоб я відчував особливі моменти, такого не було. Вони з'явилися, коли я став священиком.

Чи є місце диву в сучасному житті християнина?

– Чи були у вас в житті ситуації, які можна було сприйняти як чудеса, може, втручання «згори»?

– На тому місці, де я служив, це Свято-Троїцький храм на Рівненщині, у сусідньому селі оновилася ікона. І це було таке чудо, що водії, які проїжджали ввечері по асфальтній дорозі, бачили, як храм весь буквально світиться. І вони туди заїхали і побачили це чудо. Оновилася ікона. Але цей факт так «закрили», що про це чудо нам не дозволяли говорити, не пускали туди їздити. Але ми все одно їздили. Прикладалися до тієї ікони, бо це чудо. Батюшка сидів вночі біля храму, і коли хтось приходив чи приїжджав "тайнообразующе", то він відкривав церкву, підводив до ікони, і ми прикладалися. Це не означає, що чуда не було, чудо було. В якому б вигляді воно не проявлялося, але чудо було, тому що Господь на той час дивом підтримував у людей віру.

Водії, які проїжджали ввечері по дорозі бачили, як храм весь буквально світиться. І вони туди заїжджали і бачили це диво. Оновилася ікона.

І віра, звичайно, була міцніша. Люди були всі в єдності, не було цього розколу, ходіння, шукання. І в цьому відношенні священикам було дуже добре і легко працювати. Правда, приходив голова сільради і говорив: «Завтра відслужити до 7 ранку, тому що в колгоспі оголошується суботник». І я повинен відслужити до 7 годин. І я оголошую напередодні людям, що потрібно закінчити до 7 годин, бо завтра те і те. І ось люди приходили в церкву в призначений час, так і ходили. Одного разу мені не дали служити на Преображення. Я оголосив, що служба буде вночі, якщо вдень не можна – значить будемо служити вночі. Вся сільська округа прийшла на богослужіння, було море людей. Така була служба, що не розповісти і не описати. Значить, якщо з одного боку влада не давала можливість служити, а з іншого – таку можливість можна було знайти. Було б бажання.

Чи можлива зараз святість

– Чи є майбутні святі в наш час? Чи можлива взагалі святість ?

– Я вам скажу. Коли людина приходить на сповідь, то можна відразу зрозуміти – хто вона, яка вона. Якщо вона чесно живе (особливо старші люди), якщо вона нікого не обманює, менше судить, менше спілкується з людьми, якщо захована в собі, і якщо розуміє, що то таке, і приходить, сповідається в своїх гріхах чесно, добросовісно, то видно, що ця людина свята. Як же її назвати?

– Вам зустрічалися люди, яких ви би могли назвати чоловіком Божим?

– Не в повному розумінні того слова, але дуже багато. Досить багато таких людей. Як, приміром, можна назвати бабусю, яка приходила в храм за 12 кілометрів, брала з собою 3 яйця, продавала їх і за виручені копійки купувала свічку, кланялася Богу і йшла додому. Такі люди у нас є, і в той час вони були. Або як тепер буває – жінка ходить в церкву, а чоловік знущається над іконами, над її вірою, над нею самою, а вона ходить молиться ще за нього. Свята ж людина? Терпить таке, що іншому навіть на ум не прийде, як це так може бути. Так є. І тоді було, і тепер так є.

– Таке запитання. У житті ми зустрічаємо хороших, світлих, добрих людей, але вони атеїсти і не ходять до храму. В той же час іноді ми бачимо православних, які часто сповідаються і причащаються, але в той же час ми не можемо назвати їх приємними людьми. Як пояснити такий парадокс?

– Ось порівняти двох людей: один ходить до церкви, інший – ні. Ми таких порівнювати не можемо, тому що Бог знає, кого закликати, а кого не закликати. Кого поставити, щоб ходив до церкви і був прикладом для всіх, а кого поставити прикладом чесності, доброти і добросовісної роботи поза храмом. Ми цього не можемо говорити, що цей спасеться, а інший – ні.

Будь людиною і спасешся

– Як тоді сприймати слова деяких людей, мовляв, я вірю в душі, а в храм ходити мені не потрібно?

– Під лежачий камінь, кажуть у народі, вода не тече. Правда? Якщо він «вірує в душі», то можна говорити, що він взагалі не віруючий. Віра розкривається через подвиг. А якщо він в храм не ходить, значить, немає і подвигу. Як віра розкриється? Не розкриється, її ж треба розкрити. Треба або в храм ходити, або добро творити, або читати Євангеліє, читати Біблію, читати святих отців, щоб розуміти – хто ти такий. Тому що віра – це жива сутність. Для того, щоб зустрітися з Христом, треба виконати Його заповіді. «Хто заповіді Мої має та їх зберігає, той любить Мене» (Ін. 14:21), – у Євангелії сказано. А виконаєш заповіді, все буде просто, тому що Бог допомагає. Не суди, не ображайся, не заздри, не гнівайся, не ропщи. Трудись так, як тобі Господь поклав. Кожен день ходи на роботу, не будь лінивим, не будь роздратованим. Будь людиною і будеш спасенний. Але це вже труд, чи не так? Труд. А не так, що «я в душі вірю», а на дивані лежу і дивлюся телевізор.

Ніхто не має такої влади, яку має священик.

– Сьогодні багато людей шукають відповіді на життєві запитання. Чому православна людина повинна йти до священика, а не до психолога?

– Преподобний Єфрем Сирін жив у V столітті. Про нього було сказано, що він найбільший психолог у всьому світі. Священик, в повному розумінні цього слова, є і психолог. Коли його висвячують, то Господь йому дає благодать звершувати літургію, і виконувати все, що в Церкві встановлено. Значить, він і психолог. Тепер яка різниця, коли людина прийшла до психолога? Він там сповідається? Ні. Вона розказує йому свої проблеми. Та сама людина приходить до священика, вона сповідається. Вона розуміє, що є грішна. Вона зв'язує свої негаразди і психологічні зриви з тим, що вона грішна. Священик їй допомагає, тому що він може дати якусь пораду. Достойну чи недостойну, але все-таки пораду. І найголовніше – він її посповідав, прочитав молитву, простив її гріхи (священик лише свідок, прощає Бог) і причастив святих Христових Таїн. Людина заспокоїлась. Їй не треба психолог. Тому що священик – це особлива постать і в Церкві, і в житті. Ніхто не має такої влади, яку має священик. Навіть цар колись не мав такої влади, яку має священик, тому що цар сповідався у священика, і священик міг йому простити або не простити.

Сенс життя – наблизитися до Христа

– І останнє запитання: в чому сенс життя?

– Дуже хороше запитання. Сенс життя в тому, аби наблизитися до Христа. Жити так, щоб з Ним зустрітися. Життя на землі не кінчається. Смерть – це тільки перехід з одного стану в інший. З матеріального в духовний. Людина таким чином створена, що вона безсмертна. Сенс життя в тому, щоб наслідувати «правильну» вічність. Значить, на землі потрібно правильно, благочестиво жити, побожно жити. Свято жити. І вічність буде така сама. А якщо живеш як-небудь, і там буде так як-небудь. Тому що все, що ти накопичував у своїй душі, понесеш туди. Тіло пішло в землю, а от з душею трішки проблемно.

Сенс життя в тому, щоб наслідувати «правильну» вічність.

Мені люди кажуть: не можу помолитися. Та я і по собі знаю, думки не дають спокою. Що таке думка? Це сутність душі. Душа виражається через думку. І повнота душі – це повнота правильно направлених думок. Саме правильно направлених, не збочених, не розкиданих по всьому світу. Ось тоді така душа може наслідувати Царство Небесне. А якщо думки розкидані, така й душа. Значить, кожному з нас можна робити висновок – для того, щоб ти був достойним чадом свого Спасителя, треба свої думки зібрати докупи. Щоб вони були цілісні, євангельські, церковні. У цьому є смисл життя. Не в тому, аби збагатитися. Багаті люди нещасливі. Бідні люди теж нещасливі. Щасливий той, хто вірує в Бога, хто покладає своє багатство на Христа. Ота людина віруюча, ота людина багата. Ота людина щаслива. Вона відчуває спокій, внутрішній спокій, у думках спокій. Немає тієї роздрібненості, яка нас водить по всій землі, і толку від того немає ніякого.