Про духовне боягузтво, прикрите благочестивими причинами
Ми звикли молитися про своїх родичів і близьких. Але є думка, що існує категорія людей, про яких молитися не варто. І тут нам є що обговорити.
Не раз мені доводилося чути думку деяких православних християн про те, що молитися за всіх не можна. Наприклад, якщо людина в храм не ходить, не хрещена або зовсім є безбожником, то за таку молитися не варто, так як того, хто молиться, можуть спіткати бісівські спокуси або біди. Власне кажучи, така постановка проблеми мене завжди бентежила.
Тут не йдеться про поминання на літургії, ми говоримо лише про особисту усну молитву. Відповідно, виникає питання: якщо ми, християни, боїмося бісівських спокус або яких-небудь ще випробувань, то що ж тоді ми за християни? Ні, не потрібно спеціально шукати якихось «пригод», але якщо стоїть питання про клопотання перед Богом за нашого родича чи друга в омані, то чи не буде відмова від молитви проявом малодушності і боягузтва, прикритим «благочестивими» аргументами? Відповідь, думаю, очевидна. А для підтвердження цієї відповіді звернемося до більш авторитетної думки, зокрема, до думки преподобного Силуана Афонського, день пам’яті якого Церква відзначає 24 вересня.
Коли немає «своїх» і «чужих»
Червоною ниткою через творчість преподобного Силуана проходить неймовірна любов до всього творіння, абсолютно незалежно від його пошкодження гріхом або пороком. У нашому світі, у всьому всесвіті він бачив якийсь цілісний організм, єдиний, неподільний, в якому порятунок кожної окремої людини нерозривно пов’язаний з порятунком всього людства і всього всесвіту. Всі ми взаємозалежні між собою, і кожне окреме духовне явище незримо відбивається на стані всього творіння. Звідси преподобний Силуан робить цілком очевидний висновок: «Хто носить у собі Духа Святого... той сумує про свій народ день і ніч, і серце його шкодує кожне створіння Боже, і особливо людей, які не знають Бога, або противляться йому, і тому йдуть у вогонь муки. За них він молиться день і ніч, більше ніж за себе, щоб всі покаялися і пізнали Господа».
Для старця, як для справжнього християнина, немає нікого і нічого чужого. Так, є такі, хто рятується і є такі, хто гине, тобто йдуть до Бога і віддаляються від Нього, але це не поділ на два «табори», не розподіл на «своїх» і «чужих» – чужих для старця Силуана просто не існує – це трагедія людства і всього світу, а молитва і особистий духовний подвиг допомагають зробити хоч щось для подолання утвореної «рани».
Любляче серце не може не молитися
Можливо, хтось подумає, що мова йде тільки про молитву за живих, тобто за тих, хто ще може виправитися. Але ні, старець Силуан говорив і про покійних. Його учень – отець Софроній (Сахаров) – якось згадував бесіду свого наставника з одним відлюдником. Той стверджував, що Бог покарає безбожників за їх відступництво, яке вони, по суті, вибрали самі. На що преподобний Силуан заперечив – як же врятовані зможуть спокійно насолоджуватися, коли знатимуть, що є душі, які знаходяться в муках: «Ні, – продовжив старець, – любов не може цього понести... Потрібно молитися за всіх».
І це не вчення про апокатастасис, це крик душі праведника, наповненого непідробною любов’ю. Отець Силуан ніколи не стверджував, що врятуються всі без винятку, він просто говорив, що потрібно зробити все від нас залежне, щоб врятувалася максимально можлива кількість людей. Крім того, така позиція, за своєю суттю, є прямим відображенням слів апостола Павла, який просить звершувати молитви «за всіх людей», так як це завгодно Богу, «Який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1 Тим. 2, 2-4). Ця думка була одним з головних мотивів і багатьох християнських місіонерів.
Покликані до святості
Людина немічна, і ми часто нервуємо, перестраховуємося, пасуємо перед силами зла. З одного боку, ми забуваємо або навіть не віримо у всемогутність Божу. Так, на раціональному рівні ми визнаємо її, але ось повністю віддатися Господу так, щоб нічого не боятися – не виходить. З іншого ж боку, преподобний Силуан був настільки охоплений любов’ю, що поширювалася вона навіть на пекло. Він говорив, що любов не може стерпіти, коли гине навіть одна душа. Любов, якою було наповнене серце афонського старця, є вираженням любові самого Бога.
Ми ж розуміємо, що Господь не відчуває ненависті ані до грішників, ані до бісів. І ті й інші – творіння Його рук, нехай і відпалі, і повсталі проти свого Творця. Божа любов стане джерелом мук для грішників, які не бажали здобути її за життя, відкинули її. Про це писав, наприклад, преподобний Ісаак Сирін: «Мучені в пеклі уражаються бичем любові! І яка гірка і жорстока ця мука любові! Бо відчули, що згрішили вони проти любові, терплять муку більше всякої муки, що приводить у страх; печаль, що вражає серце за гріх проти любові, страшніше всякого можливого покарання. Недоречна нікому така думка, ніби грішники в пеклі позбавляються любові Божої».
Можливо, хтось подумає, що таке високе ставлення навіть до самих запеклих грішників – доля святих людей, але не варто забувати, що кожен з нас покликаний до святості, адже неможливо не бути святим і досягти Царства Небесного. Нехай це ідеал, але без нього не буде орієнтира для руху, не буде мотиву, що надає сили і імпульс руху, не буде гостроти життєвого вибору.
Без права на нелюбов
Любов не може бути абстрактною, вона повинна бути діяльною, а що, як не молитва, є самим явним проявом любові. Саме тому з всеосяжної любові природно випливає бажання молитовного заступництва: «Буду молитися за весь рід людський, щоб усі люди звернулися до Господа і упокоїлися в Ньому, бо любов Божа всім хоче врятуватися», – говорить старець Силуан.
Він визнавав, що молитва за весь світ – переважно – доля ченців, але ж від нас ніхто такого подвигу і не вимагає. Нам досить і того, щоб ми були заступниками перед Богом за тих, хто нам дорогий. Адже якими б недбайливими в справах духовних не були б наші родичі, друзі або колеги, не любити їх ми не маємо права.
Нерідко буває і так, що нам болісно від цієї любові – ми бачимо, як вони добровільно йдуть до смерті, але махнути на когось рукою і сказати: «Сам винен, так тобі і треба», – не можемо. Справжня молитва коштує дорого, це внутрішнє мучеництво. Пасувати перед випробуваннями не можна, потрібно зробити все від нас залежне заради порятунку тих, до кого дотягується наша «рука» – поки є сили і час, надія не залишить. «Молитися за людей – це кров проливати, – говорить старець Силуан, – хто більше любить, той більше і страждає».
Коли ми молимося за відвертих грішників, на нас дійсно можуть навалитися сили зла – адже ми намагаємося вирвати у них захоплену ними душу. Але давайте не забувати, що і біси діють у нашому житті рівно настільки, наскільки їм дозволяє Бог. А як ми подивимося Йому в очі, якщо здамося ще до початку боротьби?
* * *
Що ж, здається, питань більше не залишилося. Молитва і любов – взаємопов’язані, і якщо ми не молимося, значить і не любимо. Ми не труси, а воїни Христові, за яких священик молився ще під час нашого хрещення, ми віримо у всеперемагаючу силу добра і повинні зробити все, щоб і самим на його стороні залишитися, і оточуючих нас людей туди привести. І що в цьому плані може бути краще молитви?
