Іоасаф Бєлгородський про любов, або Що потрібно знати про двоєдину заповідь
Про любов ми говоримо часто і багато, але що це за розмови? Чи є в них зерно істини? Послухаємо ж, що говорив про любов святитель Іоасаф Бєлгородський.
17 вересня Церква святкує день пам’яті вельми шанованого і улюбленого народом святителя Іоасафа Білгородського. Якщо говорити про святительську письмову спадщину, то вона не дуже велика. Але церковний народ на такі речі уваги не звертає, для нього набагато важливіше добродійне життя святого і його близькість до людського серця. А тому обійти увагою особистість святителя Іоасафа Білгородського в день його пам’яті було неможливо. Але цього разу давайте все ж таки нашу увагу зосередимо не на його житії, а на його роздумах. Тим більше, що з них можна почерпнути багато цікавого і корисного для душі.
«Про неї все сказано...»
Розмова піде про любов. Для початку нагадаємо всім відому двоєдину заповідь: «Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею своєю, і всією силою твоєю, і всією думкою твоєю, і ближнього твого, як самого себе» (Лк. 10, 27). Саме на ній будує свої міркування святитель Іоасаф.
Поради полюбити себе від «авторитетних» і не дуже психологів (і не психологів) сьогодні звучать з кожної праски. Цей лейтмотив «полюби себе» сучасного секулярно-ліберального суспільства вже добрався і до Євангелія. Сьогодні вже можна почути думку про те, що самолюбство – це мало не перший ступінь любові до ближнього і Бога, мовляв, не полюбиш себе, не полюбиш і їх.
Насправді ми всі розуміємо, що двоєдина заповідь про любов тому і названа двоєдиною, що ніяка її частина не може існувати у відриві від іншої. Тим більше ми не можемо її мислити як певну послідовність дій. Але святитель Іоасаф додає тут ще одне дуже важливе положення: «Любити Бога закон велить у чотири рази більше, ніж любити ближнього: і від усього серця, і від всієї душі, і всією силою, і всією думкою, а ближнього – один раз і так, як самого себе».
Далі святитель пише, що тут перераховані не просто риси, але саме властивості любові до Бога, причому властивості ці знаходяться в близькій спорідненості одна з одною. Сердечна дія нерозривно пов’язана з душевною, душевна – народжується від думки, а всі вони в сукупності формують міцність. Любити Бога всім серцем – означає любити Його як Творця, любити від щирого серця – як Царя, всією міцністю – як Отця, а всією думкою – як Суддю. Творець, Цар, Отець і Суддя – якщо ми глибоко задумаємося над кожною з цих властивостей Бога, що вони означають конкретно для нас, то вони дійсно стануть міцною підставою для набуття справжньої любові. Але важливо ще пам’ятати, підкреслює святитель Іоасаф, що, перш за все, Бог полюбив нас (1 Ін. 4, 19).
Любити Бога всім серцем – означає любити Його як Творця, любити від щирого серця – як Царя, всією міцністю – як Отця, а всією думкою – як Суддю.
Про любов до Бога говорить все творіння, створене заради людини. Навіть у тому спотвореному вигляді, який отримала природа в результаті гріхопадіння – вона прекрасна. Незважаючи ні на що, вона зберегла в собі відбиток свого Творця, вона постійно говорить нам про Нього, але каже тихенько, не кричить і, як у пісні Костянтина Нікольського: «Вітерцем у листі, серед людського шуму ледве помітна».
Ніякої необхідності, пише святитель, не було у Бога створювати всю цю красу, Він діяв виключно з любові до людини, полюбивши її ще перш творіння. Але якою є наша вдячність? У своєму прагненні бути як Бог людина зрівнялася з сатаною: «Господар тварі перемінюється на її раба. Той, хто хотів зрівнятися з Богом, засуджується з дияволом». Вдумайтеся в ці слова, наскільки вони одночасно і глибокі, але і жахливі.
Але Господь не залишає Своє улюблене творіння. Святитель нагадує нам історію Ізраїлю, коли встановленим суворим законом, постійними лихами Бог намагається утримати людину від остаточного забуття вічності і занурення в порок. Хтось при такій постановці питання, можливо, почне згадувати стандартні заяви скептиків, що «злий» Бог Старого Завіту просто силує людину.
Чи завжди насильство – це погано?
Слово «насильство» стало мало не лайливим у сучасному ліберальному суспільстві. Однак, як показує практика, насильство відрізняється від насильства. Хіба не застосовують батьки примус по відношенню до своїх дітей у процесі виховання? Хіба не силує людину лікар, розрізаючи її тіло під час операції? Хіба не силує вчитель учня, ставлячи йому двійку за невивчені уроки або роблячи запис про погану поведінку в щоденнику? Якщо Бога немає, то використання липових, обумовлених чиєїсь гординею або вигодою приводів для насильства над людиною дійсно невиправдано. Але якщо Господь існує, а на кону стоїть вічність, то і постановкою людини «в кут» не обійтися, адже ми просто начхаємо на це і будемо далі робити свої беззаконня. «Двійка в щоденнику» безсила проти розпусти, вбивств, ненависті, заздрості та інших страшних пороків.
Святитель Іоасаф пише, що ми весь час втрачаємо Його любов, а Він її наполегливо в нас відновлює. І ось для того, щоб ми знову не втрачали любові до Бога, щоб постійно мали її перед своїми очима, Господь засновує другу любов – до ближнього.
Ось і святитель Іоасаф каже, що якби Бог застосував щодо людини всі правила справедливості, то ніхто б не виправдався. Але Господь являє нам ще більшу милість: «Як Отець, Він поклав тверду любов, Благий, Він послав у світ Єдинородного Свого Сина в очищення, щоб був Примирителем і Заступником перед Ним за нас. Він, прийшовши, закон Мойсеєв, написаний перстом Вітчим, підписав кров’ю Своєю, нещадно за нас пролитою; запечатавши Своєю смертю, дав нам новий милосердний закон, без громів, без страху і в меншій кількості – тільки в семи Таїнствах, і тим возз’єднав нас у таку любов, що не тільки примирив нас з Богом, Отцем Своїм, але виклопотав нам ще й синівство».
Святитель Іоасаф пише, що ми весь час втрачаємо Його любов, а Він її наполегливо в нас відновлює. І ось для того, щоб ми знову не втрачали любові до Бога, щоб постійно мали її перед своїми очима, Господь засновує другу любов – до ближнього. Заради ближнього ми можемо тепер любити Бога, тепер не потрібно багато промов про любов до Нього, все сказано в двоєдиній заповіді. «О Боже наш, – вигукує святитель, – полюбив нас і любиш, перебувай же в нас невідлучно. Коли любов Твоя в нас перебуває, і Ти перебуватимеш».
Не думаю, що в цій статті мені вдалося сказати про щось зовсім нове, але все ж звернення до праць святих іноді допомагає поглянути на духовне життя трохи з іншого кута, освіжити в пам’яті важливі речі, які часто просто забуваються нами. У цьому плані міркування святителя Іоасафа дуже важливі.
Молитвами святителя Божого Іоасафа навчимося і ми любити по-справжньому.
