Кожен має своє зумовлене місце у вічності
Недільна проповідь на Апостольське читання шостої неділі після П'ятидесятниці.
«І як, за даною нам благодаттю, маємо різні обдарування, то, чи маєш пророцтво, пророкуй у міру віри; чи маєш служіння, перебувай у служінні; чи вчитель, – у навчанні; чи сповіщувач, сповіщай; чи роздавач, роздавай у простоті; чи начальник, начальствуй з старанністю; чи благодійник, благодій з радістю» (Рим. 12: 6-14).
Апостольське читання шостої неділі після П'ятидесятниці говорить нам про важливий принцип життя не лише Церкви, а й світу загалом. Людина створена Богом не для того, щоб жити егоїстом. Вона має інше призначення. Людина покликана до служіння – Богу, людям, світу, всьому створеному. Тільки в цьому служінні вона може знайти своє покликання, знайти своє призначення і знайти своє щастя. Людство – це єдиний організм, в якому кожен із нас жива клітина. Саме тому Бог дав нам свої таланти. Ми приходимо у світ, заряджені творчою потенцією, яку нам потрібно примножити та реалізувати. Головна з цих потенцій – можливість стати святим.
Метаморфоза зміни обличчя на лик, подоби на образ є результатом взаємодії особистого подвигу і Божої благодаті.
Якщо людина відмовляється слідувати Божому задуму, вона мутує і стає раковою клітиною. Ці клітини вносять хаос, руйнування, зло та метастазують смерть у живу плоть нашого світу. Результатом їхньої діяльності в Церкві є єресі, розколи, секти; у світі – війни, геноцид, всі види та форми соціального зла.
Але не земна історія є кінцевою точкою Божественного задуму. Вона покликана перейти у метаісторію. Отримавши своє буття на землі, душа проростає в небо. Історія подібна до ткацького верстата, який складає візерунок до візерунка, пазл до пазла. Кожен із пазлів унікальний, неповторний, призначений зайняти своє, тільки йому уготоване місце. Церква має всесвітній масштаб і покликана об'єднати в собі всіх людей, які будь-коли жили на землі. Вона є людським виміром космосу, виноградником, що дає плоди для Царства Божого. Але плоди можуть бути не тільки зрілими, а й гнилими, занепалими, з'їденими хробаками. Такі знаходять своє місце в сміттєзвалищі непроглядної темряви.
Як можна зрозуміти, в чому мета нашого життя, і що потрібно зробити, щоб відповідати Божому задуму про нас? Насамперед треба не заважати Богу працювати над нашою душею. Людина – це камінь, який має зайняти зумовлене йому місце у вселенській Церкві Божій. Згідно з одкровенням, даним апостолу Єрму, про яке він пише у своїй книзі «Пастир», такі цеглини не виникають самі по собі. Над ними треба ще багато попрацювати. Їх формуванням займаються будівельники – Ангели Божі.
Наше завдання полягає в тому, щоб надати їм таку можливість. Яким чином? Через несення зі смиренністю свого життєвого хреста. Не варто кричати Богу, скаржачись на те, що все у нас у житті відбувається не так, як нам би того хотілося. Не треба благати всіх святих, щоб вони позбавили нас всякого роду «зла». «Зло», вірніше страждання, це і є алмаз, який, обточуючи душу, стирає з нас непотрібний пил.
Немає жодного святого, який не пройшов би через процес жорсткого шліфування.
Тому, якщо ми прагнемо вічного спокою в Царстві Божому, нам потрібно взяти до уваги, що в цьому земному житті нам доведеться сміливо переносити все, що з нами відбувається. І робити це потрібно терпляче та з вдячністю. Чим більше нас шліфують, вивіряють і формують, тим ціннішою стає наша «деталь», тим тонше підганяється наша душа під життя майбутнього століття, тим важливіше місце ми зможемо зайняти в архітектурному оздобленні живої церкви Царства Божого. На будівництві, серед ангелів будівельників, згідно з книгою Ерма, знаходилося сім прекрасних дів, які є символами краси. Вони були стандартами, згідно з якими велася будівельна робота. Імена цих жінок: Віра, Помірність, Простота, Невинність, Скромність, Знання, Любов.
Після перерахування дарів Духа Святого в цьому недільному читанні апостол Павло дає конкретні рекомендації, що стосуються внутрішнього життя своїх пасомих: «Любов нехай буде неудавна, відвертайтеся від зла, приліплюйтеся до добра, будьте братолюбні один до одного з ніжністю, в пошані один одного попереджайте» і т.д. Я зупинюся тільки на деяких його словах з цього читання.
«Втішайтеся надією». Якби нам не дана була віра і знання того, що в кінці цього вселенського бенкету зла буде торжество Добра, Правди і Любові, то можна було б і справді збожеволіти. Чуйна душа болісно реагує серцем на кожен вияв зла.
Нам дано також і одкровення про те, що чим далі, тим життя на Землі буде гіршим. Беззаконня і зло проникне в кожен куточок нашого світу. Тому не треба бентежитись тим, що сьогодні відбувається на підмостках нашої історії. Достатньо пам'ятати слова Христа: «Це має бути». Не для того Бог став людиною, помер і воскрес, щоб нам тут було добре. Він прийшов для того, щоб прокласти рятівний шлях серед заростей зла та беззаконня, показати вихід на волю.
На дверях, за якими живе спокій, якого так шукає наша душа, великими літерами написано «Голгофа».
«В скорботі будьте терплячі». Терпіння – єдина судина, в яку можна набрати нектар вічного життя. Жодна інша його не втримає. Це найважча судина, але вибору ми не маємо. Диявол робить все, щоб кинути нас у вогонь розпачу. Особливо він намагатиметься це зробити при самому кінці нашого життя, під час виходу з нього. Трапляється так, що здається, ще трохи, і лусне душа, озлобиться, зневіриться, зненавидить Бога. Про цю спокусу треба знати заздалегідь. «У вашому терпінні спасете душі ваші», – попередив нас Спаситель.
«У молитві постійні». Не про молитовне правило тут каже апостол Павло, не про певний час, відведений для молитви, а про стан душі, яка «ходить перед Богом», зв'язок із Яким переживає в собі постійно. Цей зв'язок як рука матері для дитини. Тільки з нею ми можемо бути спокійними. Щоб набути навички постійної молитви, потрібні роки, а іноді й десятки років. Це праця безперестанного розумного діяння. Людина повинна навикнути з увагою, неспішно, із серцевим почуттям плести у своєму серці слова короткої молитви, відсікаючи будь-які помисли, де б вона не була і чим би не займалася. Це і є та наука, яку Святі Отці назвали «мистецтвом з мистецтв».
Тільки ці три фрази, сказані нам сьогодні апостолом, за обсягом і наповненням можуть зайняти весь простір нашого серця. А скільки ще нам сказано від Бога такого, що потребує глибокого проникнення та розуміння. Це і є той духовний університет, наук якого ми покликані навчатися все наше життя.
Якщо це все намагатись втілювати безпосередньо у життєву практику, то, я думаю, вільного для неробства часу в нас не залишиться зовсім.
