Одкровення «Титана», або Про кіно, наше майбуття і навколишню нісенітницю
Фільм«Титан» про «любов» дівчини-транссексуала і автомобіля отримав «Золоту пальмову гілку». Про що це свідчить і яких наслідків чекати?
Писати про фільм «Титан», в якому зображено «любов» жінки і автомобіля, француженки Джулії Дюкорно, який днями взяв «Золоту пальмову гілку» Каннського кінофестивалю, важко. Важко – бо, елементарно, огидно. І гидко навіть не після перегляду, а після прочитання короткої анотації до фільму. А тому, у статті спойлерів не буде. За великим рахунком, вона не про кіно. А про те, куди рухається людство, у що перетворюється наше суспільство, і що, в кінцевому підсумку, з нами всіма буде. З нами – це з європейцями і європейською цивілізацією взагалі.
Про кіно, літературу і життя
Своє знайомство з великою літературою я починав з Достоєвського і Толстого. До цього були, звичайно, і Агата Крісті, і Айзек Азімов, і Роберт Шеклі, Джеймс Хедлі Чейз, і Роберт Хайнлайн, і Іван Трофимов зі Станіславом Лемом. Але, Достоєвського я прочитав вже після них. І слава Богу! Тому, що для розуміння Федора Михайловича потрібен хоч якийсь життєвий і літературний досвід. Його книги – це не зовсім те, до чого людина звикає, читаючи «звичайну» літературу. Там немає екшену, немає горора, стрімкого розвитку сюжету і «пригод». Там – нескінченне копання в душах героїв, спроба під мікроскопом розглянути, що вони думають, що вони відчувають, навіщо вони чинять так чи інакше, і в кінцевому рахунку, навіщо вони живуть. Книги Достоєвського – це підручники клінічної психіатрії, написані в прозі.
Толстой – інший. Йому важливо показати не стільки внутрішній сенс вчинків людини, скільки вплив на них зовнішніх факторів. Толстой ніби говорить, що ось, є воля людини, є її вільний вибір, але є і воля Божа, яка проявляє себе у всьому, що оточує людину. Толстой величезну увагу приділяє деталям інтер'єру, історичним обставинам, сімейним та особистим пригодам. Людина у нього виявляється обплутана цілою мережею подій (і внутрішніх, і зовнішніх), які впливають, в кінцевому підсумку, на її вибір. Так от, для мене Стівен Кінг – це «Оскар», Толстой – це Венеціанський фестиваль, а Канни – це Достоєвський. Так було. Після «Титана» Канни померли.
Для мене Стівен Кінг – це «Оскар», Толстой – це Венеціанський фестиваль, а Канни – це Достоєвський. Так було. Після «Титана» Канни померли.
Мені завжди здавалося, що премія американської кіноакадемії «Оскар» має присмак «Кока-Коли». Якийсь час я спеціально не дивився фільми, які взяли цей приз. Ну знаєте, щоб не псувати собі апетит перед обідом якимось перекусом. Венеція і Канни були в цьому сенсі еталоном. Я друзям завжди говорив, що «Оскар» – це мішура, він для людей недалеких. А ось Канни... Тут все по-іншому. Тут потрібен інтелект, робота думки, хороша освіта, вміння читати візуальний ряд і розшифровувати його, потрібні знання в семіології і філософії, соціології та психології.
Іншими словами, Каннський і Венеціанський кінофестивалі – це інтелектуальне кіно. Слово «арт-хаус» для мене було тотожне поняттю «філософія». Акі Каурісмякі, Інгмар Бергман, Мікеланджело Антоніоні, Жан Люк Годар, Франсуа Трюффо, Ларс фон Трієр – я любив вводити в ступор цими іменами продавців касет у відеосалонах. Погодьтеся, що той, у кого полиці заповнені «Блондинками в законі» і четвертою частиною «Рембо» не відразу зрозуміє, що від нього хочуть, коли просять показати «Під сонцем сатани» або «9 1/2».
У той час я ще намагався зрозуміти лауреатів Канн і Венеції. Був же стереотип: раз фільм отримав головний приз – то в ньому «щось» є, і якщо я цього не розгледів – то це моя проблема, не фільму. І я знову переглядав того ж «Нічного метелика», перечитував рецензії кінокритиків, щоб нарешті зрозуміти – що саме вислизнуло від мене, що я не зміг «прочитати» в картині? До реальності мене повернула одна історія, яку я почув від свого друга.
Він побував у Третьяковській галереї, де зміг на власні очі побачити «Чорний квадрат» Малевича. Прекрасно володіючи французькою та англійською мовами, він стояв перед цим шедевром і прислухався до розмов відвідувачів. Багато з них простоювали біля «ікони» сучасного мистецтва більше 20-30 хвилин, розмірковуючи при цьому про «глибину», «виразність», «тонкий аромат епатажності» та інші «достоїнства» картини.
«Чорний квадрат», який коштує десятки, якщо не сотні мільйонів доларів, – дурниця? Так, дурниця.
І раптом, серед всіх цих пихатих балачок він почув голос якоїсь бабусі-прибиральниці, яка сказала одне слово – «нісенітниця». Як, Малевич – «дурниця»? «Чорний квадрат», який коштує десятки, якщо не сотні мільйонів доларів, – дурниця? Так, дурниця. Ця раптова думка стала для мого друга одкровенням, що вразило його свідомість так само, як колись відкриття математичного закону вразило свідомість Піфагора, що скрикнув «Еврика!». Він теж вибіг із Третьяковки і несучись по вулицях Москви хотів кричати всім зустрічним, що Малевич – дурниця! Як і переважна частина того, що ми сьогодні вважаємо мистецтвом.
Так ось, в якийсь момент я теж раптом зрозумів, що Канни, «інтелектуальне» кіно, «арт-хауз» – це в більшості своїй дурниця. Сьогодні нічого розумного там немає. А є бажання епатувати публіку, вразити її уяву, шокувати і привернути увагу. Все сучасне мистецтво можна вмістити в перфоманс, під час якого чоловік прибив свої геніталії до бруківки на Червоній площі. У той же час, ті хто створює це «мистецтво», часто не розуміють (а якщо розуміють, то тим гірше для них), що вони всього лише транслюють певні знаки, мета яких виходить далеко за межі «мистецтва».
Світ як знакова система
Ми з вами живемо в світі знакових систем. Людина, яка стоїть на тротуарі, в будь-якому стані може визначити, що червоне світло світлофора означає «стій». Ми знаємо, що піднятий догори великий палець означає «добре», він же, опущений вниз, – «погано». Нас буквально оточують знаки, від розшифрування яких безпосередньо залежить наше життя та життя інших людей (згадайте червоне світло світлофора). Слова, жести, «тренди» – завжди щось означають. Тим більше знаковою системою є кіно. За великим рахунком, сучасне кіно, володіючи неможливими ще кілька десятиліть тому технічними засобами, в більшій мірі, ніж література, несе в собі послання. Навіть більше – визначає наше майбутнє. І в цьому сенсі «Титан» – знак, що чітко вказує той напрямок, куди рухається людство. До гендерної та статевої невизначеності. До фактичного божевілля.
«Титан» – це фільм про «любов» між жінкою (справді жінкою?) і автомобілем. Головна ідея фільму, наскільки можна зрозуміти з опису, показати, що стать, як, власне, і вид, вже не має значення. Середньостатистичного європейця вже давно привчили до того, що гендер – це умовність. ЛГБТ-пропаганда, постійні гей-паради і боротьба за права сексменшин призвели до того, що для «цивілізованих» людей стать давно не має значення. Через «Титан» їх, а разом з ними і нас, вчать тому, що і біологічний вид не має значення.
Людині говорять про те, що вона може бути ким завгодно – чоловіком, жінкою, собакою, телевізором або автомобілем. Її привчають до того, що стать, біологічний і зовнішній вигляд можна змінювати як завгодно – як ящірка хвіст. Перспектива завагітніти від машини малюється не просто прийнятною, а вже навіть досить спокусливою, а в недалекому майбутньому права «автолюдей» можуть стати настільки ж важливими, як права ЛГБТ сьогодні.
Середньостатистичного європейця вже давно привчили до того, що гендер – це умовність. ЛГБТ-пропаганда, постійні гей-паради і боротьба за права сексменшин призвели до того, що для «цивілізованих» людей стать давно не має значення.
По ходу фільму глядач стає свідком того, як напівоголені красуні злягаються з автомобілем – хто з капотом, хто з дверцятами, хто ще з чимось. Головну героїню звуть Олексія (ім'я, яке може мати і чоловічу, і жіночу варіації), і після серії вбивств вона стає «хлопчиком» (змінює стать). Вона вагітніє від автомобіля і довгий час приховує свій стан. Нарешті, вона вивергає (слово «народжує» тут не зовсім підходить) з себе немовля, у якого карданний вал займає місце хребта. Машинне масло, що ллється з Олексії річкою під час «пологів», шокуючі кадри авто-злягань, ламання носа у головної героїні, нанесення їй травм, жорстоких вбивств і іншої гидоти, якими рясніє картина, замість відторгнення і блювоти викликають захоплення кінокритиків.
«Дитина це, чи куля для боулінгу, чи кривавий двигун V8 – неважливо, в "Титані" головне – шок!», – пише один журнал. «Образу французького кіно, що складається з художньо знятих гетеросексуальних чоловіків з їхніми коханками, наноситься удар в саме серце зухвалим експериментом Джулії Дюкорно!» – захоплено пише інший, констатуючи «нову захопливу течію у франкомовному мистецтві, яка вводить у жанрове кіно квір-проблеми найтрансгресивним (тобто ламаючи канони) способом».
У всьому світі разом із появою «Титану» пророкують прихід «панк-квір-хвилі», в якій потонуть традиційне розуміння жіночності та гендерної лабільності. Загалом, світ стрімко рухається до цілком реальної єдності людини і машини, а всі посили «Титану» мають цілком відчутну, і, що найстрашніше, реальну основу.
Вживлення чіпів – це вже вчорашній день. По суті, новий тренд вказує на створення біоробота, біомеханізму, якого вже не можна назвати ні людиною, ні машиною. Все це відбувається на тлі знищення традиційних цінностей і стирання меж між добром і злом. У цій ситуації, ставити питання про моральну оцінку евтаназії, педофілії, некрофілії або зоофілії навіть якось незручно. Адже якщо людина злягається з дверцятами автомобіля, то чому не можна цього робити з твариною?
Ще не вечір, але вже холодно
Однак, при всьому при цьому, «цивілізація» вперто не помічає того, що їй на зміну приходить зовсім інша «популяція» людей. Тих, для кого священні тексти визначають спосіб життя, тих, у кого жінка не має права без супроводжуючого чоловіка вийти на вулицю чи не може говорити по телефону в присутності сторонніх. Вони родять дітей, багато дітей, і без зброї, без війни, займуть місце тих, у кого замість хребта – карданний вал. В Австрії, наприклад, вже з'явилися плакати, на яких «цивілізованих» жінок закликають носити одяг, який би не ображав релігійні почуття інших людей, бо – «це не тільки ваша країна». І коли дивишся на речі, подібні «Титану», то розумієш – ми живемо не в епоху пост-християнства. Ми живемо в епоху брехні, в епоху настільки збочену, що всесвітній потоп, в результаті якого загинуло все людство за гріхи, розглядається як Божа милість по відношенню до тих, хто не народився. Ні, це не натяк на повені в Європі. Тому що в Священному Писанні сказано, що світ буде знищений вогнем. І знаєте, цей вогонь вже близький.
Знаки, про які ми говорили вище, створюються і нав'язуються тими, хто чекає від нас відповідної реакції. Через різні знакові послання людину тренують як собаку Павлова – очікуючи від неї певної реакції. Ті, хто створюють ці знаки, намагаються з їх допомогою втелющити нам свої ідеї та природно чекають від нас лояльності, гнучкості, прийняття. Без думки, без спроби протидії чи незгоди. Що ж у цій ситуації робити?
«Потрібно зробити лише три речі – закрити рот, вимкнути телевізор і перестати читати новини».
Років 10 тому моя добра знайома розповіла мені історію свого воцерковлення. Вона працювала перукарем в салоні і, володіючи дуже веселою вдачею і легким характером, все балакала з клієнтами про те про се. Коли трапилося їй встати на шлях воцерковлення, вона раптом зрозуміла, як багато вона базікає і все пусте. Обмежити себе не виходило, тим більше, що поговорити весь час було про що: новини в світі моди, політика, життя знаменитостей. Слова лилися з неї потоками, при такому положенні речей знайти внутрішній спокій і рівновагу, до яких тепер прагнула її душа, було абсолютно неможливо.
Коли це питання стало її просто поїдати зсередини, вона поїхала в якийсь далекий монастир і підійшла з ним до одного літнього, благовидого вигляду ченця. Він вислухав її уважно і сказав наступне: «Потрібно зробити лише три речі – закрити рот, вимкнути телевізор і перестати читати новини». І благословив. Вона виконала все в точності. А через півроку розповідала мені як швидко змінилося її мислення і сприйняття світу. В її голові більше не роїлися новини, тепер вона жила тут і зараз, бачила прекрасний світ навколо себе і відчувала блаженну тишу всередині.
Пам'ятаєте пораду професора Преображенського про те, щоб не читати радянських газет? Ось і сьогодні – не дивіться новини, не дивіться переможців Канн і Венеції, не засмічуйте свою голову і свідомість всією цією нісенітницею, яку нав'язують нам через екрани гаджетів ті, кому потрібно, щоб ми, як собаки Павлова, виділяли шлунковий сік у точно визначений час, незалежно від того, що нам пропонують з'їсти.
Краще читайте Достоєвського і Толстого, Азімова і Шеклі, Трофімова і Распутіна, Паустовського, нарешті. Дивіться кіно, яке несе щось світле, добре, вічне і подобається вам особисто, а не тому, що його радять «критики» або тому, що у нього є «гілка». Зрештою, залишайтеся людьми, які люблять людей, а не вихлопні труби, і народять дітей, а не вивергають запаски.
Адже Бог створив нас як Свій образ і подобу. Навіщо ж нам добровільно перетворюватися на «дурницю»?
