Раб Божий Петро: людина, якої нам не вистачатиме
15 липня 2021 року у віці 70-ти років помер християнин, актор і музикант Петро Мамонов. Що ж це була за людина, і чому про неї варто говорити і писати?
Багато з нас задають самі собі питання – як треба жити життя? І відповідають на нього по-різному. Але, напевно, в умовах цифрового світу одна з відповідей може бути такою: живи так, щоб, коли ти помреш, про твою смерть написали всі.
Ось сьогодні померла людина. Петро Миколайович Мамонов. І про цю смерть повідомили і церковні, і далекі від Церкви ЗМІ. Майже всі вони пишуть, що помер «артист і музикант». Але насправді помер православний християнин. Ні, він звичайно був і актором, і музикантом. Однак помер Мамонов православним християнином. Один з перших християнських письменників, Юстин Філософ, передав нам вислів Господа Ісуса Христа, який не зберігся в Євангелії: «У чому Я знайду вас, в тому і буду судити» (гл. 47). А застав він раба свого Петра православним християнином. Хоча, звичайно, так було не завжди.
Біографія до Церкви
Народився Петро Мамонов 14 квітня 1951 року в Москві, в сім’ї інтелігентів. Батько – інженер, мати – перекладачка зі скандинавських мов. Ріс маленький Петя у дворі будівлі на Великому Каретному провулку, будинок 17 – в тому ж дворі, де дорослішав Володимир Висоцький. Звичайно, Володимир Семенович був на 13 років старшим, але, цілком ймовірно, що він вплинув на маленького Петра Мамонова. Інакше як пояснити, що хлопчика виганяли з двох радянських (!!!) шкіл за те, що він «влаштовував цирк»?
Уже в старших класах середньої школи він зібрав дворовий ансамбль «Експрес», який намагався грати The Beatles, The Rolling Stones, Led Zeppelin. Багато і відмінно танцював. Пластичність він мав таку, що вважався найкращим у Москві за цим компонентом. І якщо більшість його однолітків росло на «бітлах», то Мамонов з ранньої юності захопився негритянською музикою, яка багато в чому ґрунтувалася на християнському фундаменті.
Хіпі, стиляга, міський «божевільний», який бився об стіну з розбігу – це все про нього. Наборщик у друкарні, коректор, завідувач відділом листів у журналі «Піонер», банщик-масажист, ліфтер, вантажник у продуктовому магазині, кочегар у котельні на теплоелектроцентралі, перекладач англійської, датської, норвезької та шведської поезії для публікації в поетичних антологіях, і, нарешті , на початку 80-х він створює свою музичну групу – знамениту «Звуки Му».
Сядь, напиши вірш гарний, якщо ти поет. Сядь, напиши статтю хорошу, якщо ти журналіст. Знайди хороше, чесне, чисте, щоб у цьому жасі маленьку щілинку світла зробити. Завжди можна.
Петро Мамонов
Довгий час співали по квартирах, на так званих «квартирниках», які тоді були дуже популярними в Радянському Союзі. Але, незважаючи на це, Петро Мамонов зміг дуже тісно зійтися з багатьма знаменитостями в московській рок-тусовці. Серед його друзів ми зустрінемо музикантів груп «Акваріум», «Кіно», «Браво», «Зоопарк» та багатьох-багатьох інших. І тут потрібно зробити одне застереження.
Справа в тому, що в СРСР рок – це не про «наркотики і побухати». Це спроба розірвати зачароване колесо системи, яка стверджувала, що ні Бога, ні душі немає. Це бажання не тільки поставити «прокляті питання» (задавали їх багато), але і пошук відповіді на них.
Рокери в «совку» були особливою кастою людей, які прагнули прорватися через пропаганду, через зашкарублий, вузький і тупий атеїстичний світогляд до чогось вищого, світлого, справжнього. Часто вони, рокери, навіть самі не розуміли, наскільки глибокі їх пошуки, наскільки осмислені, з точки зору християнського богослов’я, їх тексти.
Звичайно, всі вони були людьми генетично-православними, нехай і не розуміли цього. Але до своєї споконвічної віри, до віри своїх предків ще потрібно було прийти. Багато хто так і не зміг зробити цей найважливіший і найбільш значимий в житті крок. А Петя зміг.
Життя в Церкві
Одна моя знайома, глибоко віруюча жінка, яка в 80-90-х активно оберталася в середовищі російських рокерів, прочитавши одне з перших інтерв’ю вже воцерковленого Петра Мамонова, сказала: «Знайшов-таки себе Петя. Сердечно за нього рада». Я б сказав все-таки по-іншому – Бог знайшов Петра. Ось що сталося.
У кінці 80-х Мамонов став зніматися в кіно. Спочатку фільм «Голка» разом з Віктором Цоєм. Ну а через два роки Петро Мамонов знявся у фільмі Павла Лунгіна «Таксі-блюз». Причому його гра була настільки приголомшуючою, що Мамонова навіть номінували на кращу чоловічу роль премії «Ніка». Сам Лунгін, який не планував знімати Петра саме в цій ролі, сказав про актора так: «Він вніс дух свободи, він там був такий твердий, як цвях. Видно, що це дуже слабка людина, жахливо слабка, але в ньому є щось таке, що не зігнеш і не зламаєш».
Так, слабкий. Але настільки слабкий, що не зламаєш. Як у апостола Павла: «Сила моя в немочі звершується».
Бачити хороше, чіплятися за нього – єдиний продуктивний шлях. Інша людина може багато чого робити не так, але в чомусь вона обов’язково хороша. Ось за цю ниточку і треба тягнути, а на погань не звертати уваги.
Петро Мамонов
Причому, неміч була настільки потужною, що пізніше сам Мамонов говорив: «У мене був повний крах життя. Я вперся рогом у сорок п’ять років, коли у мене і бабки були, і слава, і діти, і дружина хороша. А жити мені стало нема для чого». І саме тут вся справа. Петро розумів, що життя повинно мати сенс. Жити треба не тому, що просто живеться, а тому що для чогось це треба. Розумієте? Адже за великим рахунком в цьому і різниця між християнами і всіма іншими людьми. Ми живемо не «просто так», навіть не «для чогось» і не для «когось», а «з причини»! Наше перебування на землі має сенс. Причому, сенс цей повинен носити не тимчасовий характер, а вічний. А значить, ні гроші, ні слава, ні навіть «діти, ні дружина хороша» не можуть повністю задовольнити людину в її пошуках справжнього сенсу життя.
Єдина відповідь – Христос.
І Петро Мамонов цю відповідь знайшов: «Став думати, для чого взагалі жити, для чого мені ці відпущені сімдесят – або скільки там – років життя. А прапрадід мій був протоієреєм собору Василя Блаженного. Дай, думаю, куплю молітвословчик, подивлюся, про що вони там моляться». Відтоді Петро став православним християнином. Причому, саме практикуючим, а не тільки теоретиком.
Так, Мамонов регулярно відвідував богослужіння в храмі, сповідався, молився, відмовився від усіх проектів, які мали сумнівний характер. Чудову характеристику Петру дав на той час директор «Нашого Радіо» Михайло Козирєв: «Мамонов – це така система координат, по якій я намагаюся вивірити свій шлях, щоб досягти трохи більше свободи». І дійсно, епатажний і шокуючий публіку актор і музикант Петро Мамонов, ставши рабом Божим, знайшов величезну свободу, якої йому не давали ні музика, ні алкоголь, ні наркотики, ні що-небудь інше. Чому? Тому, що він пізнав Істину – Ісуса Христа, – і ця Істина зробила його по-справжньому вільним (Ін. 8, 32).
«Острів» і «Цар»
У 2006 році Петро Мамонов зіграв роль старця Анатолія у фільмі Лунгіна «Острів». На цю роль його благословив духівник. Втім те, що зробив Мамонов, не зовсім було тим, що можна назвати «роллю». За словами Лунгіна, «Мамонов не так отця Анатолія грав, скільки самого себе. Коли ми знімали молитву, це був вкрай інтимний момент. Це не гра була – Петро молився так, як молиться щодня».
Перед початком роботи всі члени знімальної групи побували на прийомі у патріарха Алексія. І там Петро Миколайович вимовив слова, якими можна охарактеризувати всі останні роки його життя: «Якщо в результаті перегляду фільму хоча б одна людина з десяти тисяч піде до храму, значить, ми виконали своє завдання».
І можна сказати, що своє завдання ця людина виконала. Глядацький рейтинг фільму «Острів» під час показу на одному з провідних російських телеканалів піднявся до 41%, що можна порівняти тільки з новорічними зверненнями президента Росії.
Уже після фільму друг Мамонова, критик Артемій Троїцький розповів: «Петі не позаздриш. Найжахливіше, що, коли фільм отримав якесь благословення від Руської Православної Церкви, до села, де він живе, потягнулися кульгаві, сліпі, безпорадні й убогі – у щирій надії, що він їх вилікує. Так що Петя зараз знаходиться в легкій облозі. Може бути, це паломництво вже проходить, але ситуація важка. А з іншого боку, я не можу поставити Петру цю ситуацію в провину, тому що свою роль у фільмі він зіграв чесно, тому такою іконою юродивою і став».
Погодьтеся, кращої характеристики християнину і чекати не потрібно – людина ще за життя стала «іконою».
Любов – це не почуття, а дія. Не треба палати африканськими почуттями до старенької, поступаючись їй місцем у метро. Твій вчинок – теж любов. Любов – це вимити посуд позачергово.
Петро Мамонов
Так, нехай іконою «юродивою», але... Тим більше, що подвиг юродства був завжди в Церкві найтяжчим і незрозумілим. Юродивих у нас мало. Так, наприклад, Андрій, Христа ради юродивий, Ксенія Петербурзька, Василій Блаженний, Миколай Кочанов, Новгородський. Всі ці люди жили за словом апостола Павла: «Ніхто не обманюй самого себе. Якщо комусь із вас здається, що він мудрий у цьому віці, нехай стане нерозумним, щоб бути мудрим» (1 Кор. 3, 18).
Другим фільмом, менш популярним, став «Цар». Він вийшов не таким опуклим як «Острів», і частково через самого Петра Миколайовича: «Образ царя в мене не вийшов. Дрібнуватий я для руського царя». І ось тут, в цих словах, весь Мамонов – він відчуває себе грішником, як отець Анатолій, а не вершителем доль, як цар Іван Грозний. Та й «грізним» Мамонов ніколи не був. Його головне завдання – навчитися любити.
«Навіщо ми живемо? Довгі роки я ніяк не відповідав на це питання – бігав повз. Був під кайфом, пив, бився, твердив: "Я головний". А справжній сенс життя – любити». Він завжди підкреслював, що «святий відрізняється від грішного тим, що навчився любити». І ось у цьому сенсі, як мені здається, йому багато чого вдалося досягти.
Раб Божий Петро
Петро Мамонов потрібен сучасному християнину і Церкві. Пройшовши через усі «насолоди» цього світу, через усі глибини пекла, через відкидання суспільства і презирство, через випробування славою і грошима, він в один момент зрозумів, що смерть – найважливіше, що може трапитися в житті.
«Важливо, як ми помремо! Одна справа – за правду і зовсім інша – від горілки», – якось сказав Мамонов. І він помер не від коронавірусу, а за правду. Дивуєтеся? Не варто. Тому що все його життя було повільним, але впевненим рухом назустріч правді, адже «якщо ти на самому дні, то у тебе насправді гарне становище: тобі далі нікуди, крім як наверх». І він рухався вгору. Своїм прикладом Мамонов надихнув дуже багатьох.
Я особисто знаю кількох людей, які прийшли до Церкви завдяки йому. Тому що, якщо Петя в Церкві, значить «там» щось є. І скажу чесно, мені його буде дуже не вистачати. Ні, я звичайно розумію, що всі люди смертні, і рано чи пізно кожному з нас доведеться вмирати. Але все ж таки хотілося б, щоб раб Божий Петро ще пожив. Хотілося б ще його послухати, та й навіть просто подивитися на нього. Однак, найголовніше, хотілося б мати віру таку ж, як у нього...
– Отець Анатолій, а вмирати ж не страшно?
– Помирати? Помирати не страшно. Страшно буде перед Богом стояти. Гріхи тиснуть.
– А мені як же жити?
–Всі грішники, живи, як живеш. Тільки гріха великого не зроби.
Петро Мамонов, «Острів»
За останні кілька місяців Бог забрав від нас кращих: з ієрархів – митрополита Чорногорсько-Приморського Амфілохія, з священиків – протоієрея Димитрія Смирнова, з мирян – Петра Мамонова. І якщо хтось скаже, що це випадково – я ніколи не повірю. У Бога випадковостей немає. А значить, через цих людей Він показав нам, якими повинні бути єпископи, священики і миряни. Такими, як ті, що пішли.
Тому що тільки тоді Церква буде жива.
