Чому в духовному житті у нас нічого не виходить
Проповідь у Неділю 4-у після П'ятидесятниці.
«Звільнившись від гріха, ви стали рабами праведності… Бо коли ви були рабами гріха… який же плід ви мали тоді? Такі справи, яких нині самі соромитеся, бо кінець їхній – смерть… Але нині… плід ваш є святість, а кінець – життя вічне. Бо відплата за гріх – смерть, а дар Божий – вічне життя» (Рим. 6:18-23).
Всі ми добре розуміємо євангельське вчення про те, що наше життя – це вибір між шляхом, що веде у вічну темряву і шляхом, що веде до вічної радості. Більшість тих, хто читає ці рядки, прагне жити за заповідями і залишатися вірними голосу своєї совісті. Однак, швидше за все, не можна не помітити, що практично нікому не вдається цього повністю дотриматися. Ми схожі на людей, у яких у будинку прорвалася водопровідна труба, а ми замість того, щоб закрити кран, боремося з потоком води власними руками. Але, незважаючи на всі наші зусилля, вода все одно продовжує прориватися і затоплювати наше житло. Де знаходиться цей кран? Як його закрити?
Звичайно, будова людської особистості набагато складніша, ніж план водопроводу. Святі Отці, які глибоко вивчали внутрішні процеси душі, говорили про те, що йти шляхом, який веде у вічне життя означає віддавати своє серце Богу. Причому, це віддання подібне до того, що ти з силою вириваєш його зі своїх грудей. Отці Церкви вчили, що головну увагу нам потрібно приділяти нашим думкам, оскільки вони є початком всього того, що відбуватиметься з нами згодом.
Розум осквернює душу своїми помислами, а серце перетворює її силою своєї любові. Ось і виходить, що дорога до Христа лежить через серце, а не розум.
Перемога над гріхом – це насамперед порятунок від гріховних думок. Це відбувається тоді, коли розум звільняється від усяких помислів, а в душу приходить глибокий спокій духовної гармонії. У цій тиші зникають усі муки і вщухають усі страждання.
Тому суть духовного життя полягає у зберіганні миру в душі. Завжди і в усіх обставинах основним завданням є зберігання внутрішнього спокою. Щоб цього досягти, необхідно прищепити собі принцип жертовної самовіддачі у всьому. Без такої духовної практики гріхи окупують розум і занурюють душу в вир пристрастей і темряву гріховних думок.
Тільки перетворений розум і чисте серце здатні привести нас до істини, яку неможливо осягнути розумом, оскільки вона розкривається лише через благодать. Але благодать – це дар, який отримують ті, хто привчив свій розум і серце до духовної дисципліни. Лише до упокореної душі приходить Божа допомога, беручи її за руку і вводячи в чертоги Небесного Нареченого. Це і є справжнє щастя вічного життя.
Кожна людина прагне щастя, бачачи у ньому мету і зміст всього свого життя. Однак багато хто помилково розуміє під щастям виключно наявність матеріальних благ. Така спотворена перспектива часто призводить до втрати не тільки духовних цінностей, а й психічного здоров'я. В пошуках багатства багато людей втрачають душевний добробут, набуваючи внутрішньої потворності. Їхні душі стають демонопобідними, якщо там поселяється жадібність і бажання збагатитися будь-якими шляхами.
Справжнє щастя і благодать приходять лише до тих, хто свідомо веде просте життя, розуміючи, що вся ця мирська метушня лише фасад, за яким схована порожнеча.
Любов, безперечно, є єдиним істинним джерелом нашого щастя. Замість того, щоб шукати благополуччя у зовнішніх обставинах, краще звернутися до свого внутрішнього миру, оскільки справжні любов і щастя перебувають усередині кожного з нас.
Людина, яка замість духовної досконалості шукає тільки зовнішні блага, подібна до дослідника, який заблукав у лісі і вмирає від голоду, який навіть не підозрює про те, що запаси їжі заховані прямо під його ногами. Ми можемо легко переконатися в тому, що люди, які змогли з надлишком забезпечити себе матеріальними благами, але не мають при цьому любові і внутрішнього миру, виявляються набагато нещаснішими за тих, хто хоч і бідний, але навчився радіти і дякувати Богу за все те мале , що в нього є.
Однією з найголовніших бід сучасної цивілізації є те, що більшість людей живуть поверхово і безглуздо. Навіть християни розуміють заповіді як щось таке, що можна періодично практикувати, у перервах між звичним способом життя. Коли в церкві, на молитві ми християни, а в побуті, на роботі живемо як усі. Для таких християн хрести на грудях це прикраса, а не свідчення того, що ця людина щодня розпинається заради Христа.
Такі люди завжди прагнуть знайти компроміс між своєю вигодою та волею Божою. Зручність і комфорт для них вищі за істину. Таке духовне життя позбавлене будь-якого сенсу. Неможливо бути трохи вагітною, а трохи ні. Не можна бути трохи з Богом і трохи зі світом, потрібно вибирати щось одне.
Все, що від нас потрібно, так це рішуче і безкомпромісне слідування за Христом.
Тільки коли ми будемо твердо і цілеспрямовано жити у злагоді зі своєю вірою, наша душа почне оновлюватись і відроджуватися у Христі. Це шлях хибний, важкий, що приголомшує всі основи нашої особистості, але він єдино благодатний. «Ніхто, хто поклав руку свою на плуг і озирається назад, не надійний для Царства Божого» (Лк. 9:62). Тому так і виходить, що багато християн застигають на півдорозі до Царства Небесного соляними стовпами, яким і назад вже дороги немає, але і вперед йти не виходить.
Однією з найбільш небезпечних спокус у духовному житті є велике піклування і суєта. Сучасні люди так захоплені повсякденними справами, що їм навіть не вистачає часу на роздуми про сенс життя, не кажучи вже про молитовне діяння. Турботи та обов'язки зв'язують нас і не дозволяють відчути Божу благодать і любов. Навіть віруючі не завжди прагнуть близькості з Богом, більше віддаючи перевагу матеріальним уподобанням. Відсутність серцевої тиші заважає нам здобути духовний спокій і Царство Боже, яке всередині нас. Живучи поверхово, ми втрачаємо можливість знайти справжнє щастя і глибоке розуміння віри.
Справжній православний християнин живе лише Христом. Але для того, щоб навчитися так жити, нам потрібна постійна внутрішня самодисципліна, скромне та непомітне життя, бездоганна поведінка, самовіддане життя за заповідями, і не лише на словах, а й на ділі.
Життя, повністю занурене в Бога і тілом, і душею, і серцем – це лише перший етап духовного життя. Але, на жаль, вже на ньому багато хто послизнувся і впав.
