Свято апостолів Петра і Павла: поєднати непоєднуване
Свято первоверховних апостолів Петра і Павла – особливий день для нашого церковного люду. І це не дивно. Є в цих двох апостолів щось рідне нашому серцю.
Важко знайти в церковному календарі свято, що настільки очевидно з’єднує протилежності, як пам’ять апостолів Петра і Павла. Здавалося б, двоє людей, які звершували однакове апостольське служіння, проповідували Христа, просвіщали людей, обидва потрудилися на даному терені більше за інших. І в той же час дві абсолютно різні особистості.
Петро
Галілейський рибалка, людина щира, гаряча, поривчаста, але не завжди твердої віри. Учень Христа, саме покликання якого почалося зі справи, на яку здатна тільки добра серцем людина. Як відомо, Христос скористався човном Петра для того, щоб вчити народ, що зібрався на березі.
Уявіть собі відчуття Петра: важка втома після безсонної ночі, що закінчилася відсутністю улову. Попереду необхідність сушити і лагодити снасті. І раптом – човен потрібний Учителю прямо зараз і не на годину-півтори. Однак Петро проявляє доброту сердечну настільки ж безпосередньо і щиро, як через деякий час безпосередньо і щиро проявить смирення, коли стане просити Христа «вийди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5: 8), унаслідок несподіваного чудесного улову.
З тією ж безпосередністю Петро запитує Христа про відплату для тих, хто, залишивши все, пішов за Ним, відмовляється від того, щоб Учитель омив ноги йому – учневі, хапається за меч у Гефсиманському саду. Його гарячої віри вистачає для того, щоб сповідати Христа Сином Божим, але її стає мало, коли у дворі первосвященика в ньому вбачають супутника Спасителя. Разом з тим, ревний і щирий, він першим входить до гробу воскреслого Христа і першим кидається в море, коли учні впізнають, що на березі стоїть Спаситель.
Перша повноцінна проповідь Євангелія прозвучала саме з вуст Петра, в день П’ятидесятниці.
Павло
Освічений фарисей з Тарса в Кілікії. Ревний у вірі, завзятий, він не знає страху. На відміну від Петра, він не бачив Христа під час Його земного життя, не перебував у числі його учнів і навряд чи міг би опинитися серед них.
На сторінках Святого Письма вперше ми зустрічаємо Павла як гонителя Церкви. Він стереже одяг тих, хто побиває камінням Стефана. Він із фанатичною жорстокістю переслідує християн і добровільно згоджується йти до Дамаску, щоб і там гнати учнів Христових.
Втім, Бог бачить у ньому не стільки гріх, злобу і ненависть, скільки ревнощі по вірі, яка проявляється в такому потворному вигляді через незнання Павлом Істини. І також, як і у випадку з Петром, Господь являє диво. А точніше, являє надміру ревному молодому фарисеєві – Себе. І той, хто колись був ревним гонителем, стає настільки ж ревним проповідником.
Саме Павло став тією людиною, завдяки якій язичники не просто почули Слово Боже, а змогли долучитися до Нового Ізраїлю – Церкви Христової на рівних правах з іудеями, Старим Ізраїлем.
Запит на однаковість
Отже, різні особистості, різні життєві шляхи, навіть апостольська місія, яка полягає в одному і тому ж – проповіді Христа, кожним з апостолів виконана по-своєму. Ця різниця настільки очевидна і природна, що особливої уваги до себе не привертає, але, тим не менш, своє значення у неї є. І значення важливе.
Справа в тому, що, святкуючи в один день пам’ять двох дуже різних апостолів, ми щоразу опиняємося перед фактом, що різниця – це нормально. Причому, нормально не тільки в світському житті, а й у Церкві.
У багатьох віруючих, особливо у неофітів, часто можна зустріти запит на однаковість. Здається їм, що в Церкві все і всюди має бути однаковим і одноманітним: і в богослужінні, і у вимогах до людей, і в церковній дисципліні, і в проповіді, і в місії. Здавалося б, чого ж тут поганого? Однак я не взявся б не те, що говорити, а навіть міркувати про хороше або погане, коли мова йде про неможливе. Так-так. Саме про неможливе.
Однаковість абсолютно в усьому не наступить у церковному житті ніколи, тому що, по-перше, її і бути не може, а по-друге вона абсолютно не потрібна.
Одноманітність у головному
Хоч якими б різноманітними не були літургійні практики, традиції співу або іконопису, статути постів, вимоги до одягу і побутового благочестя, однаковості в Церкві набагато більше, ніж усіх цих різниць. Усіх православних у світі об’єднує єдність віри. Для всіх нас, тих, хто живе в Палестині і Західній Європі, в Україні та Греції, в Африці і Америці, єдиним є віровчення. Хоч якими ми були б не схожими, у нас одне сповідання віри, одні догмати, одне Святе Письмо. Для всіх нас однаковий авторитет Вселенських соборів і святих Отців. І навіть у ставленні до аскетики, тобто до практики духовного життя, ми солідарні. У всьому, що в житті Церкви фундаментальне, що являє собою основу і фундамент, усі християни єдині, і інакше бути не може.
А ось що стосується всього іншого, то тут цілком можлива і гідна різноманітність. Скажу навіть більше: Церква багата і прекрасна цим розмаїттям. Для Церкви природні різні богослужбові традиції. Наприклад, у нашій традиції священик, заходячи до вівтарю, робить три земні поклони і цілує престол, а в Сербській Церкві земних поклонів не звершується зовсім, проте священик прикладається не тільки до престолу, але і до Євангелія і хреста.
Цілком нормально, коли різняться календарі (а у нас в ходу, як відомо, два: у одних церков юліанський, у інших новоюліанський), побутові традиції благочестя (порівняйте наших священиків, що носять у повсякденному житті світський одяг, з грецькими, які ходять виключно в підрясниках і камилавках). Те ж стосується і проповіді, пастирської діяльності, місіонерства і церковної педагогіки.
Священики абсолютно неоднакові, неоднакові їх підходи до служіння, до людей, до вирішення життєвих питань і проблем. Одні батюшки суворі і категоричні, інші, навпаки, м’які і поблажливі, одні консервативні, інші ліберальні. І це зовсім не означає, що одні гірші за інших, що різноманітність потрібно долати і викорінювати, як щось гріховне і просто терпиме в контексті часу, що одна традиція поступається іншій, тому повинна бути нею замінена.
Досвід причісування всіх і вся під одну гребінку добре відомий Церкві. Однак досвід цей ніколи не був позитивним. Так, поширити одну традицію на всю Церкву намагалися іконоборці (не дивуйтеся, але існували цілі регіони, де іконошанування розвинене не було, так що іконоборці не нове вигадали, а вже те, що мали, намагалися нав’язати всім без розбору). Смута, піднята ними, ще довго хвилювала Церкву, і точку в ній змушений був ставити Вселенський собор.
З добрими намірами намагався насадити однаковість в Руській Церкві патріарх Никон (далеко не найгірший з усіх руських патріархів) – розкол, який став підсумком його прагнень, ще не подоланий досі. Та й хіба мало можна згадати випадків, коли благі наміри приводили до далеко не благих наслідків?
А висновок, між тим, простий: зберігаючи єдність у головному, необхідно вміти цінувати розмаїття в усьому іншому. Воно необхідне Церкві, що звершує свою місію на різних територіях і серед різних людей. Потрібно сприймати як норму різницю між пастирями, проповідниками і місіонерами, різноманітність їх підходів і несхожість методів. Тільки так Церква зможе стати зрозумілою для кожної людини, і кожен, хто опинився в ній, зможе отримати душевну користь конкретно для себе.
Не потрібно боятися несхожості і різниці, як не боялися цього апостоли, які направили всі свої якості і здібності на служіння Богу, плодом чого, в кінцевому підсумку, є і наша власна віра, церковність і духовне життя.
