Піст і молитва – провідники до тиші божественного спокою
Ось і закінчився Петрів піст. Але це не означає, що потрібно забути про піст і молитву, вони є вірними супутниками людини, яка бажає спасіння.
Перша зупинка шляху до спасіння – це досягнення внутрішнього спокою. Тільки спокійний розум і тихе серце піддаються очищенню і можуть бути преображені та обожені. Всі зусилля на цьому шляху, вся праця покаяння і набуття молитви зводиться до тверезіння – до боротьби з помислами та дією нашої уяви, яку вона використовує як свою головну зброю.
Для того, щоб цьому протистати, потрібно, по-перше, створити тишу на «виході»: зачинити вуста мовчанням, намагаючись мінімізувати всі зайві розмови. А по-друге, забезпечити тишу на «вході»: зачинити свої зовнішні почуття, максимально обмеживши приплив усіляких зайвих вражень.
Завдання – усунутись від світу духом, тілом залишаючись у світі.
Вдається це лише за постійних спроб поглиблення в молитву, особливо Ісусову. Коли молитва починає діяти в нас, саме собою з'являється бажання усамітнення та мовчання. Постійно в серці народжується безмовне звучання молитви. І воно своєю тишею гасить уявний шум. Тоді вже й розум сам торкається серця, сам прислухається до молитовного почуття. Самі по собі стуляються вуста – людина говорити не хоче. Їй не потрібно тепер стримувати себе від багатослівності – її розум стає довільно мовчазним. Це ознаки набуття початкового духовного спокою.
Щоб навчити дитину говорити, потрібно кілька років, а для того, щоб навчитися мовчати, часто не вистачає цілого життя. «Хто готовий до зустрічі з ким завгодно, крім самого себе, того мовчання лякає», «Хто безтурботний і недбалий, того тиша позбавляє спокою». Але саме з «тиші (срібла) і безмовності (золота) створюють дорогоцінний посуд молитви» (мон. Мойсей Агіорит).
Потрібно відрізняти мовчання та безмовність. «Той, хто мовчить вустами, може розумом і серцем бовтатися по світу і вдаватися до турбот і суєти, а безмовник, якщо і скаже слово потрібне, не перестає бути безмовником» (прп. Никон Оптинський). Добрі почуття мовчазні, а егоїстичні почуття поспішають себе проговорити. Найчастіше причина багатослівності – у гордовитій зарозумілості.
Сучасний старець радить: «Ні з ким не вступай у розмову, але всіляко стережи себе, щоб не засуджувати багато тих, хто розмовляє… будь у цьому випадку глухий і німий. Взагалі, що б тобі не казали, пропускай повз вуха».
Те, що ми щодня творимо в собі, багатослівність руйнує, і те, що насилу збираємо, душа через мовобесся знову марнує.
«Наскільки людина уникає розмов, настільки зростає допомога, яку отримують у молитві» (прп. Паїсій Святогорець). «Безмовність, само собою, вже є таємнича молитва, що живить душу». «Справжня, глибока молитва органічно пов'язана з безмовністю. Безмовність завжди корисніша за слова» (авва Ністерій).
Але безмовність не повинна бути лише зовнішньою мовчанкою – «це внутрішній стан душі». Отже, весь наш подвиг полягає в тому, щоб мовчати внутрішньо, зректися заколоту думок і хвилювання помислів – це і значить перебувати у внутрішній тиші і мирі, це і є «тихе і безмовне життя», про дарування якого ми молимося на літургії.
Таким чином, ісихія протилежна товариськості. «Пов'язуй мову свою, що шалено прагне до перемов, багатослівності, шалено бійся з цим мучителем». «Мовчання є матір молитви, і таємниці Божі відкриваються мовчазним» (прп. Ісаак Сірін). «Людина, яка має міркування, завжди знає, коли говорити, а коли мовчати. Вона наслідує Бога і в промовах, і в мовчанні» (прп. Пимен Великий).
«Людина, що мовчить, і бісам страшна, оскільки невідомі бісам серцеві таємниці досягли досконалості, якщо уста їх безмовні. А той, хто любить багатослів'я, не уникне гріха» (Квітник священноінока).
«Уста нехай будуть мовчазними, і серце обережним. Будь скупий на марнослів'я… Хай буде ключем твоїм страх Божий. Нехай він відчиняє уста твої, він же й зачиняє. Дивись – куди треба, кажи – де треба. Запитують – відповідай, не запитують – мовчи» (прп. Іосиф Волоцький).
«Піклування про збереження мовлення свідчить про те, що людина є навченою в духовному діянні, а невихованість мовлення виявляє відсутність внутрішньої чесноти… Багатослов'я ж породжує зневіру і божевілля… Строго стережи себе, щоб велика боротьба і подвижництво твоє завжди приводило тебе до мовчання, і прагни, по можливості, нічого не говорити… Якщо виникає необхідність сказати що-небудь, то спочатку випробувай себе, чи є ця потреба розумною, і чи є на те воля Божа - тільки після цього говори, бо тоді мова твоя буде вище за мовчання». (Св. Амон).
