Прикладне православ’я, або Чому обряд і таїнство не одне і те ж
Таїнства і обряди не рівні один одному. Мало того, вони рідко не перетинаються, але мають різну природу. Чому часто їх плутають? І чому плутати їх ніяк не можна?
Ніхто не дивується, коли нецерковні або малоцерковні люди плутають поняття, що стосуються церковного життя. У всякому разі, розповіді про диякона, який «розмахує панікадилом», або комсомольця брежнєвських часів, який звертається до священика «товариш піп», давно вже перетворилися на анекдоти і поповнили собою золотий фонд церковного фольклору. Однак іноді трапляється, що і віруючий, церковний народ в цій малошанованій справі всілякого плутання теж вельми процвітає.
Взяти хоча б такі поняття, як обряд і таїнство. Вже скільки разів доводилося чути від цілком воцерковлених людей про «обряд хрещення» або «таїнство чернечого постригу». Тобто слова люди запам’ятати зуміли, а що вони означають, так і не засвоїли. Можливо, навіть не намагалися. Що ж, сьогодні ми обговоримо подібності та відмінності таїнств і обрядів для тих, хто розібратися все ж таки хотів би.
Як ми знаємо з Євангелія, першими словами, з якими Спаситель звернувся до людей, був заклик «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мф. 4:17). Отже, Царство Небесне наблизилося. Відтепер воно не десь у вічності, що не колись після смерті. Воно – тут і зараз. Абсолютно ясно, що під час земного життя Христа тільки в таких категоріях міркувати і слід було. Однак з цього зовсім не випливає, що з Його вознесінням близькість Царства Небесного стала іншою. Навіть саме вознесіння Спасителя Церква переживає не інакше, як факт, який стверджує постійну присутність Христа в спільноті тих, хто любить Його. Для неї Він «нікакоже розлучаяйся, але пребуваючий невідступний». Отже, і Царство Небесне, яке наблизилося, може розглядатися як якась, нев’януча реальність, в якій живе Церква і якій, навіть після вознесіння Господнього, не позбувся світ.
У той же час повноцінно розкритися в занепалому світі реальність Небесного Царства ніяк не може. По-перше, реальність нашого світу дуже обмежена для того, щоб в ній могла реалізуватися досконала реальність Царства, по-друге, не слід забувати, що зворотною стороною світу як прекрасного творіння Божого є занепалий світ, який лежить у злі. З чого випливає, що наближена реальність Царства Небесного доступна не кожному, і побачити її в життєвій повсякденності неможливо. Можливо тільки долучитися їй, проте для цього необхідне певне середовище.
Власне, таким середовищем і є Церква Христова. Її основне завдання в тому й полягає, щоб долучити людину реальності Царства. Ні багато ні мало – живу людину, немічну і грішну, зодягнену плоттю, що живе в реальності, про яку колись Володимир Соловйов сказав «смерть і час панують на землі», Церква покликана долучити нетлінної, благодатної реальності Небесного Царства.
Таїнства – це священнодійства, в яких за сформованим, упорядкованим зовнішнім ритуалом стоїть невидима дія Божа, направлена на душу людини.
Подібна задача була б неможливою, якби Церква не мала для цього спеціальних засобів. Такими засобами є таїнства – священнодійства, в яких за сформованим, упорядкованим зовнішнім ритуалом стоїть невидима дія Божа, направлена на душу людини. Цією благодатною дією і звершується залучення людини до реальності Царства Небесного.
Таїнств, як ми знаємо, сім:
- хрещення,
- миропомазання,
- покаяння,
- євхаристія,
- шлюб,
- священство,
- єлеосвячення.
Називати таїнством будь-яке інше священнодійство буде невірно. І нехай церковне вчення про таїнства сформувалося далеко не відразу, нехай якісь таїнства стали сприйматися такими пізніше інших, на сьогоднішній день церковна свідомість не сприймає як таїнства ніякі інші священнодійства, крім перерахованих вище семи: ні відспівування, ні освячення води, ні чернечий постриг , ні будь-що інше.
У той же час, назвавши кожне з цих чинопослідувань обрядом, ми ні проти чого не погрішимо, оскільки обряд – це ні що інше, як згадуваний нами сформований і упорядкований зовнішній ритуал. У свою чергу основу життя Церкви становить богослужіння, в якому без сформованого обрядового порядку не обійтися. Причому зовсім неважливо, про яке конкретно богослужіння йде мова: без обряду немислимі ні літургія, ні сповідь, ні освячення автомобіля.
На сьогоднішній день церковна свідомість не сприймає як таїнства ніяке інше священнодійство, крім перерахованих вище семи: ні відспівування, ні освячення води, ні чернечий постриг, ні будь-що інше.
Звичайно, Євангеліє говорить нам про пріоритет внутрішнього над зовнішнім, і в таїнствах основне відбувається невидимо для людських очей. Але, тим не менше, згідно зі словами апостола, все в Церкві має відбуватися «благопристойно і по чину» (1 Кор. 14:40). Саме цій благовидності і чинності, власне, і служить обряд, оскільки, надаючи таїнству або просто громадській молитві певну обрядову форму, Церква не тільки впорядковує зовнішню, найбільш доступну і зрозумілу їх сторону, але і робить священнодійство максимально доступним для розуміння, водночас наділяючи його характерними і такими, що запам’ятовуються, зовнішніми рисами.
Отже, обряд є, в тому числі, зовнішньою стороною будь-якого таїнства. Однак це не означає, що поняття таїнство і обряд можна ототожнювати. Обряд – складова частина таїнства, проте не більше того. Тому говорити про обрядовій стороні таїнства можна, а саме таїнство зводити до одного обряду – не можна. Таїнств всього сім, обрядів же безліч.
Окремо прошу звернути увагу на дуже небезпечне явище нашого часу. Екзальтовані члени нашого суспільства часто називають обрядами явища і речі, які абсолютно ніякого відношення до церковних обрядів не мають. Найчастіше це бувають якісь навколоцерковні забобони, ще більш небезпечні саме тому, що їх безглуздість прикривають ім’ям Церкви. Слід уважно ставитися до цього питання. Тільки лише тому, що обряди не можна ототожнювати з таїнствами, до їх числа не варто записувати все, що сказала побожна сусідка, що переказала якась мандрівниця або порадив якийсь нікому не відомий «старець». Віра в усе без розбору несе в собі серйозну духовну загрозу.
* * *
Підводячи підсумок, зауважимо, що ставлення християнина до такого Божого дару, як слово, має бути відповідальним і побожним. У всякому разі, правило, згідно з яким не слід говорити про те, чого не знаєш, і не вживати слів, значення яких не розумієш, для нас актуально як ні для кого іншого. Як би там не було, а значення двох добре знайомих нам понять ми тільки що постаралися розібрати. І якщо хтось із тих, хто раніше користувався ними, особливо не розбираючи і не вдаючись в сенс, тепер стане вживати їх за значенням, можна сподіватися, що час був витрачений не дарма.
