Від Першого Вселенського Собору до останнього кроку до спасіння
Святі Отці Першого Вселенського собору прокреслили нам огорожу між вірою та єрессю, між Церквою та миром, між тими, хто «живе як усі», і тими, хто спасається. Цей кордон проходить через світоглядну горизонталь.
Але немає такого Символу віри, який міг би дати чітке визначення кожного ступеня, який має пройти людина на шляху до Неба. Немає такого диференційованого підходу до процесу духовного зростання. Тому що люди різні, й у кожного свої власні сходи, що ведуть у горні обителі. Нам дані загальні принципи, дотримуючись яких ми можемо долучитися до вічності.
Спасіння – це не світогляд, а дослідницька робота всередині своєї душі. Тому що саме там гніздяться гріхи, які є єдиною причиною того, що Божа благодать не може увійти в наші душі.
Крім очевидних звичайних гріхів, які ми можемо розпізнати в душі, на її глибших рівнях розмножуються таємні рухи, порочні думки, нечисті почуття, бажання, самі зачатки пристрастей.
Вони і є суттю нашої гріховності – невидимий ґрунт, на якому росте очевидний гріх. Забираючи те, що на поверхні, ми не знищуємо коріння, яке приховується всередині. Часто до кореня ми просто не доходимо. Чи то не вміємо, чи ніколи, чи не знаємо, як.
Сьогодні навіть серед глибоко воцерковлених людей дуже мало аскетів. Вони – явний виняток. Не бажаючи брати на себе тяжкості подвигів добровільних, ми не залишаємо Божому Промислу іншого вибору, як посилати нам скорботи мимовільні. Звичайно, вони не дадуть нам того, що дає повноцінна аскеза, але збережуть головне – надію на спасіння, оскільки при стражданні тіла оновлюється душа. Звичайно, це за умови, що людина вірить, молиться, причащається і живе за заповідями.
Важливо зрозуміти, що аскеза – це не самокатування і не мазохізм, але, перш за все, звільнення людини від усього того зайвого, чим воан захаращувала своє життя, що заважає їй наблизитися до Неба, під чим вона приховала справжню мету і сенс свого існування на Землі.
Аскеза – це не відхід від життя, а відмова від спотвореної форми його реалізації, повернення до його справжньої норми.
Духовні плоди завжди визрівають на ґрунті самообмеження. Досвід отців показує, що зовнішні обмеження та утиски є джерелом додаткової сили духу, що оживляє молитву. З цього сама собою народжується потреба в усамітненні, усуненні від зайвих вражень, справ, зустрічей, всього того, що заповнює життя суєтою та багатопіклуванням.
Так творець «розумної молитви» втрачає будь-яку прихильність до занять речовим, через «втрату серцевого співчуття до них і через надзвичайно розвинене співчуття до духовного світу». Тоді природно відпадають непотрібні інтереси, а те, що раніше здавалося важкоздійсненним – наприклад, молитовне правило, – тепер починає доставляти радість і натхнення.
Людям цього світу практика аскетів видається каліцтвом, психічною депривацією, хворобою. Як це: людина живе в підземеллі, в печерах? Чому вона віддаляється в безлюдні, неприступні місця? Та й узагалі, чому вона не живе, як усі?
Для людини, яка живе «вилазками», застіллями, спортивними змаганнями, політикою та розважальними шоу, нормальний християнин – це потворний інопланетянин. Навіть позацерковне спілкування парафіян і духовенства ми не можемо уявити інакше, як за образом людей цього світу. Тобто та сама «вилазка», те ж гуляння, ті ж розмови, тільки на православну (та й то не завжди) тематику. Але післясмак від цього всього – та сама порожнеча.
Це пов'язано з тим, що інша форма нам не знайома, і я навіть не можу з упевненістю сказати, чи існує вона взагалі. Окрім спільної молитви та духовної бесіди, я не знаю інших форм, але стверджувати, що їх немає, також не буду.
Вслухайтеся в класичні настанови досвідченої людини, що звершує молитву, які вона дає тим, хто хоче навчитися справжній молитві, а не звичайному нашому «молитвослов'ю». «Весь спосіб життя потрібно гранично спростити, щоб не було зайвих приводів для турбот про зовнішнє… всяке зайве знайомство слід припинити… жити якомога самітніше, вуста пов'язати суворим мовчанням… помірність необхідно мати у всьому… виходь з-за столу, коли досхочу не наївся і не напився, тоді голод і спрага будуть невпинними; хмільного зовсім не вживай, приготування їжі май просте… підстилку на ложі – жорстку… все терпи: голод, холод, хвороби, злидні, утиски, всякий смуток і всякий тягар».
Але що потім отримує людина від цих праць? Немає на землі слів – свідчать ті, хто досвідчено це пізнали, – які б висловити насолоду смакування благодаті.
Людина втрачає почуття часу і забуває про себе – вона навіть не знає, чи в тілі вона перебуває, чи поза ним, будучи охоплена невимовною радістю та щастям. Навіть якби її живцем спалювали, мучили і катували, вона би і на це погодився, аби не втратити цієї радості сприйняття Святого Духа.
Мета аскетичного життя – «стягнення нової та кращої енергії», що дозволяє тілу разом з духом брати участь у благодатному житті. За духовними законами іншого способу самореалізації людини, крім повної самовіддачі, немає, оскільки «особистість, в її чистому вигляді, є самозречення». Саме «тому і одкровення Божественної Особи було явлено нам в умовах занепалого світу через хресну смерть Боголюдини Ісуса Христа». Тому і від кожного, хто бажає за Ним слідувати, потрібне таке саме самозречення.
«Жорсткі» слова Христа ми не можемо вирвати з Євангелія: «Кожен із вас, хто не зречеться всього, що має, не може бути Моїм учнем». Але при цьому, жертвуючи заради Христа всім, що у нас є, ми не спустошуємося і не втрачаємо, а здобуваємо набагато більше. Те, що подається нам іншою Силою як дар, включаючи і саме ведення іншого плану буття, і пізнання непізнаваного, і «невідання, яке вище відання», і багато іншого, для позначення чого наша мова не має точних слів. Правда також і те, що «не багато хто знаходить цей шлях», і те, що «багато званих, але мало обраних».
Тому тих, хто спасається – «мале стадо».
