Про Того, Хто піднісся, але перебуває з нами невідступно
«Не залишу вас сиротами» (Ін. 14:18), обіцяв Господь учням у день Вознесіння, і кожен віруючий є живим свідком того, що ця обіцянка є незмінною.
Христос возноситься на небо. На перший погляд Він залишає учнів, що виглядає закономірно: Він виконав Своє земне служіння, звершив справу спасіння світу. Однак саме такого сенсу, сенсу розлуки зі Спасителем, сенсу залишення Ним світу, в церковному переживанні цієї події немає. Навпаки, Христос піднісся «ніколи розлучаючись, але перебувай невідступний». Він піднявся, і Він з нами. Не такий уже парадокс, якщо взяти до уваги всюдисущість Бога і повсякчасне піклування Христа про Його Церкву, один із євангельських образів якої – Наречена Христова.
«Не залишу вас сиротами» (Ін. 14:18), обіцяв Господь учням, і фактично кожен віруючий є живим свідком того, що ця обіцянка є незмінною.
Адже, по суті, що відрізняє віру християнина від віри, властивої простій обивательській свідомості, коли «щось там є» чи «у мене Бог у душі»? Наявність досвіду. Досвід безпосередньої дії Бога особисто в моїй душі і особисто в моєму житті.
У кожної по-справжньому віруючої людини такі моменти в житті присутні і згадати про найяскравіші з них, звичайно, не важко. Проте, висловлюючись словами протопресвітера Олександра Шмемана, у кожного є ще й такі спогади, які, власне, спогадами й не назвеш, оскільки вони не спливають у пам'яті час від часу, а завжди живуть у нас. Впевнений, що найперший досвід дії Бога по відношенню особисто до себе кожен може віднести саме до таких спогадів. Це свого роду наш особистий момент істини. Момент, коли віра стала досвідом, коли реальність життя в Бозі вперше прорвалося крізь житейську метушню та плотські опікування.
На жаль, цей досвід нікого з нас не зробив святим. За великим рахунком, він навіть не поклав край нашому гріховному життю. Можливо, повіривши, ми стали кращими, але не принципово кращими, а швидше кращими за себе можливих.
Але чи можна сказати, що віра не змінила в нас нічого? Ні, і ще раз ні. Велика помилка думати, що перетворення людини відбувається видимим і всім помітним чином. Ні, кінцевий результат, безумовно, ми бачимо, він помітний. Проте процес, що веде до нього, протікає всередині людини. І головне в ньому не набуття якихось надзвичайних здібностей до доброчинності.
Людину ніяк не характеризує те, на що вона здатна. І негідники вміють любити, і затяті грішники здатні на добрі справи.
Дія благодаті допомагає людині розвинути в собі нездатність до зла, своєрідний імунітет проти лукавства та підлості, брехні та зради, черствості та нелюдства, жорстокості та самовдоволення. Християнин починається не зі здатності до добрих справ, а з нездатності до злих. І тільки після цього всяка добра справа набуває значення і змісту, стає, власне, доброю, не змішаною ні з яким гріхом, не продиктованою ніяким пороком, не отруєною ніякою пристрастю.
На жаль, ми нерідко зупиняємося на цьому шляху, десь зависаємо між відмовою від явного, очевидного гріха і першими добрими справами, які не вимагають великих зусиль. Ми можемо так жити десятиліттями, будучи цілком задоволені собою та цілком задоволені якістю свого «духовного життя».
Пам'ятається, сита і непохитна впевненість найкращих людей юдейського суспільства першого століття у своїй праведності змусила Христа сказати їм без перебільшення страшні слова: «Залишається вам ваш дім порожнім» (Мф. 23:38).
Але, повернемося до того, з чого почали – Христос не залишив нас, навіть піднявшись на небо. Перебуваючи з нами, Він невідступно піклується про нас, і в моменти, коли ми дуже задоволені, коли ми зразково правильні у всьому, нерідко звична і комфортна для нас дійсність починає руйнуватися і руйнація це не припиняється до того моменту, коли нам стає очевидним, що правильність і праведність – далеко не одне й те саме, а наше духовне життя являє собою ліниве животіння, що місцями переходить у біг на місці.
Давайте озирнемося довкола: в країні війна, гоніння на Церкву продовжує набирати обертів, світ поступово занурюється в якийсь зловісний хаос. І в цьому всьому Христос продовжує перебувати з нами, незважаючи на те, що ми самі вже далеко не зразок життя за Євангелієм.
Але що дивно, чи завжди ми пам'ятаємо про це? Яких тільки настроїв не зустрінеш сьогодні у, здавалося б, християнському середовищі! Страх, малодушність, злість і навіть ненависть... Адже саме християнам під силу сьогодні багато що змінити. Ні, не в світі, не в країні, і навіть не в Церкві. В самих собі. Це зовсім не глобально, це дуже мало, це непомітно. Але це суттєво, якщо взяти до уваги, скільки у світі християн. Та й про те, що будь-які глобальні зміни до гіршого відбуваються не без нашої вини, теж не варто забувати. Чи вдається Бог до крайніх засобів впливу, коли Його обранці зберігають вірність Йому?
Однак, з чого починати, коли навіть побіжного погляду на власні справи та вчинки буває достатньо, щоб жахнутися? Відповідь проста: з малого. З малопомітного, можливо нетяжкого, щоденно повторюваного гріха.
З гріха, що увійшов у звичку, давним-давно багато разів виправданого, що перетворився на рутину і тому не пробуджує совісті. Запевняю вас, боротьба з цим гріхом забере у вас безліч сил, вимагатиме терпіння, самозречення та напруження волі. Розтягнеться в часі дуже надовго.
Не варто побоюватися, що не вистачить мужності і сил, адже Христос з нами. Він завжди допоможе трудящому і не осоромить віри того, хто надіється на Нього. Власне, від нас і потрібні лише віра, бажання та рішучість. Щоб «перебуваючий невідступно» перебував не лише з нами, а й у нас.
