На початку шляху до рідного дому
По суті, наше життя – це шлях до Бога і вічного життя з Ним. Але де початок того шляху, який має привести нас до Отця та рідного Дому?
Ми сьогодні з жахом дивимося на те, що відбувається зі світом і людиною. Покладаємо надію на те, що «дорослі дядьки», які мають повноваження і владу, зможуть розібратися у всій цій ситуації так, щоб припинити це безумство. Але я думаю, що ці надії є марними. Щоб зрозуміти, як нам самим вийти з цієї ситуації навченими життєвим досвідом з готовністю стати громадянами неба, потрібно осягнути свою власну природу. Це і є початок того шляху, який має привести нас до Отця та рідного Дому.
У своєму нинішньому стані людина схожа на розбиту вазу. Її душа впала і розлетілася вщент. Розум вилетів із серця (духовного центру нашої особистості) та влетів у свідомість. А розум збожеволів і полетів у світ, що лежить у злі. Отже, перше завдання – склеїти вазу, тобто повернутися до первозданного, природного стану Адама), а друге – освячення, тобто перетворення всіх властивостей людської особистості вогнем благодаті таким чином, щоб вона вже більше не змогла розбитися.
Спочатку розум був даний Адаму для того, щоб займатися молитвою та спогляданням. Розум – для творчості та влаштування миру в згоді з волею Божою. Але, на жаль, ми навіть перестали помічати, як наш розум подібно до хтивого собаки бігає по всьому світу. При цьому він безперервно з'єднується з різними помислами, від яких народжуються пристрасті, що виробляють гріхи. Воля і бажання – дві ірраціональні сили душі, від цього злягання народжують різного роду пристрасті.
Навіть живучи гранично уважно, людина ніколи не зможе приборкати свій розум одним лише зусиллям волі. Ми не можемо зробити так, щоб розум був вільний від помислів, які зазвичай носять пристрасний характер.
Так, коли ми стаємо на ранкові або вечірні молитви, змушуючи розум стежити за словами, він ще якийсь час може перебувати з нами. Але як тільки ми перестаємо це робити – розум тікає, і зловити його вже неможливо.
Єдиний вихід – це постійна безперервна коротка молитва, яка читається з увагою та серцевим почуттям, яка може стати ланцюгом, що утримує наш розум від блукання в помислах. Найкраще для цього підійде Ісусова молитва.
При цьому, як показує досвід таких молитовників, «розум» може без будь-якої шкоди займатися своїми життєвими справами. Відразу досягти такого влаштування, звичайно, не вийде, тут потрібна практика та праця. Але те, що це можливо, в цьому не має сумнівів. Згодом Ісусова молитва сама прищеплюється до серця подвижника і стає «саморухливою», але це не плід зусиль того, хто молиться, а як дар Божий за його працю. Самому за своїм бажанням цього досягти неможливо.
Але це не кінець, а лише початок. Легше отримати цей дар, ніж потім утримати. Якщо ж і це вдасться – молитва зіллється з диханням, а ум увійде до серця, і це буде початком духовного життя людини. Все, що було до цього моменту – лише прелюдія, спроби підійти до стартової межі.
Духовне життя може звершуватися тільки в Святому Дусі, а якщо Він у нас не діє, то про яке духовне життя може йтися. Коли наш розум перебуває в розпусті зі світом, сповнений нечистими помислами, почуття – у бруді пристрастей, воля – в одержимості демонічною енергією. Саме «принадою» в цьому випадку і буде думка християнина про те, що, якщо він регулярно читає Слово Боже, ранкові та вечірні молитви, періодично причащається, то має духовне життя.
Саме тому досвідчені молитовники рекомендують нам для освячення розуму, очищення почуттів і волі бути уважним до себе і постійними в молитві.
Адже очевидно, що якщо розум не молиться, значить, він живе в різних думках. Звичайно, утримати при собі постійну молитву дуже не просто, тому періодично її потрібно міняти на богомислення (роздум над прочитаним духовним текстом) і ходіння перед Богом (постійне почуття присутності Бога у своєму житті). Головне завдання на цьому етапі – якнайчастіше вчитися утримувати розум біля серця, не давати йому можливості знову втекти в болото гріховних думок і вирватися на свободу пристрастей.
Хрещення відкриває нам шлях до відновлення природи. В ньому відбувається розрив метафізичного союзу з дияволом. З цього часу диявол виганяється зсередини людини, продовжуючи на нього впливати ззовні, але вже не як володар, але як спокусник. Але до того часу, поки ми піддані впливу пристрастей, ми здатні до прямого сприйняття благодаті. Місце духовної битви – людське серце. В аскетиці це місце, де сконцентровано сутність людини або її дух. Розум – це енергія душі, яка проявляється в акті мислення. Розум і мислення в антропології ісіхазму - це два різних самостійних початки.
Споконвічна місія розуму – в безперервному молитовному спілкуванні з Богом. Його початкове місце проживання – серце. Розум – знаряддя пізнання світу, він пов'язаний з інтелектом і областю головного мозку. В його роботі задіяні всі нижчі пізнавальні здібності людини, такі як уява і пам'ять. Чуттєве сприйняття світу є однією з функцій свідомості. Але це – не процес мислення, а лише доставляння сировини для нього. Розум, та його тілесний орган – головний мозок, – інструменти пізнання, але не органи розуміння.
Думкова сила душі визначається як сукупна діяльність розуму та мислення. Один із катастрофічних наслідків гріхопадіння полягає в тому, що розум людини відокремився від серця і поєднався з мисленням.
У такому стані він засвоїв собі діяльність, пов'язану із турботою про земне, і, відповідно, втратив свою природну здатність до молитовного споглядання Бога. У свій нормальний, здоровий стан людська душа може прийти тільки після того, як буде відновлено споконвічне влаштування людини, в якій розум перебуватиме в серці, а серце – у Бозі.
Гріх – це розкол, ізоляція розуму від серця та розтрата його енергії на предмети тлінного світу. Відновлення душі, її цілісності можливе лише надприродним способом – за допомогою благодаті. Головним же засобом набуття благодаті є зведення розуму в серце, чому служить Ісусова молитва. Без розуму серце сліпе, воно позбавлене керівництва. А розум, у його нинішньому становищі, розсіяний поза серцем по всьому світу в різних помислах. Тут – початок дисгармонії життя. Нерозуміння цих основ зводить нанівець молитовну практику багатьох християн. Молитва цінна не сама по собі, а тим, що має привести душу в правильний, гармонійний лад.
Головна праця у внутрішній боротьбі – подвиг тверезіння (уваги до всіх процесів, що відбуваються всередині наших розуму, волі та почуттів). Тут осередок наших зусиль. Потрібно скидати не тільки явні, гріховні помисли, але й усі природні помисли і відчуття, як би тонко вони не маскувались під уявну праведність, бо саме вони руйнують поєднання розуму з серцем.
Якщо не буде постійного бдіння над думкою і почуттям, то марні будуть усі наші добрі справи і марна сама наша віра.
Молитовне тверезіння, наполегливі зусилля волі – час боротьби для початковців. Щоб перемогти, потрібна постійна зверненість розуму та серця до Бога. Якщо зменшується ревність, слабшають наміри, то не діє і благодать. Наскільки очищується серце, так воно й просвічується. Під очищенням серця мається на увазі зцілення розумової, дразливої та бажаної сил душі. Думкова сила душі – це її розумна, словесна пізнавальна сила. Дразлива – її чуттєво-емоційна здатність. Бажана сила – вольова здатність. Думкова сила – це розумна частина душі, а дві останні – пристрасні частини.
Усі трьома силами володіє дух людини. Дух, як особистісний і сутнісний центр душі, утворює саме ядро нашого духовного серця. Ці три сили душі покликані перебувати в гармонійній будові. Але ми впали – вона порушилася. Розум забув Бога, з'єднався з мисленням і «заземлився». Почуття і воля стали закуті у вузькі рамки хтивості, самолюбства і перебувають під тиранією пристрастей. Поки ці початки не очищені – поєднання з Богом і сприйняття вічного життя неможливе. Лікування може бути лише комплексним: усі три частини освячуються молитвою.
Є й спеціалізація: воля лікується аскезою, почуття – любов'ю, розум – переважно тверезістю і молитвою. Аскеза включає у собі як послух і помірність, а й розумовий піст. А саме – утримання від зайвої інформації, обмеження у зовнішніх враженнях, переживаннях і спілкуванні. Всебічна помірність, починаючи від потреб плоті і закінчуючи потребами в інформації, є важливою умовою очищення внутрішньої людини. В чернечому ідеалі це повне усунення від світу, для мирян – максимально можливе дотримання цього правила.
Плодом такої аскези та її логічним результатом має бути те, що у отців-ісихастів називається «початковою безпристрастю». Тоді в очищену і звільнену від пристрастей безпристрасну порожнечу починає входити благодать чи нетварна енергія Бога.
