Портрет злочинця, або диявольська реальність вбивств у Казані
Злочин, скоєний в Казані в світлий день Радониці, мав ефект бомби, що розірвалася. І здійснила його людина, яка оголосила себе «богом».
Масове вбивство в Казані викликало бурхливі обговорення – як це буває з гучними злочинами. Звичайно, цією справою займатимуться кримінологи, і, можливо, вони скажуть нам щось таке, чого ми не знаємо зараз. Але такого роду злочини – незалежно від країни, де вони відбуваються – мають ряд спільних рис. І, якщо копнути глибше як самі злочини, так і риси, що об’єднують їх, в переважній більшості носять духовний характер.
Один з маркерів таких злочинів, що кидається в очі: злочинець – не завжди, але частіше за все – з неповної сім’ї. У той момент, коли я це пишу, щодо казанського вбивці цей факт поки неможливо з упевненістю стверджувати, але його власні слова, схоже, цілком однозначно вказують на це.
«Я усвідомив себе богом! Але не відразу, а місяці два тому... У мені став прокидатися монстр. Я почав ненавидіти оточуючих. Я завжди всіх ненавидів, а тепер став ще більше ненавидіти! Не смійте мені приписувати якусь екстрасенсорну або психологічну фігню! Мені ніхто нічого не говорив. Я сам два місяці тому усвідомив, що я бог! Вперше сказав про це своїй мамі. Хоча у мене немає мами... Вона мені не мати! В мене немає батьків! Я вас усіх ненавиджу! Я від усіх відмовився. Жінка, яка мене народила, – мені не мати».
Тобто один з явних і дуже частих у подібних випадках чинників – зруйнована сім’я. Профілактика подібних злочинів повинна це враховувати.
Нині ми живемо в культурі, яка пробуджує гостру конкуренцію за славу – за число «лайків» і передплатників, за частоту згадок і посилань.
Інший фактор: жага «геростратової слави». Це коли злочинець прагне отримати – на місяць, на день, хоча б на годину – приголомшливу славу в масштабах якщо не світу, то, у всякому разі, країни. Ми живемо в культурі, яка пробуджує гостру конкуренцію за славу – за число «лайків» і передплатників, за частоту згадок і посилань. Ця слава (якщо, звичайно, людина жива і здорова) найчастіше означає фінансовий і життєвий успіх, а досягається вона здатністю привертати увагу в соціальних мережах.
Звичайно, є люди, які збирають аудиторію, роблячи щось добре і корисне – читають захоплюючі лекції з історії або здорового способу життя, проводять екскурсії, майстер-класи, навчають мов і так далі. Але поряд з цим існує субкультура підкресленого нігілізму і зневаги до людей, коли на камеру роблять щось образливе і непристойне. Це, на жаль, теж збирає чималу аудиторію.
І для бідної, самотньої, нічим не видатної молодої людини здійснити гучний і безглуздий злочин – це значить змусити про себе говорити, не докладаючи ніяких творчих зусиль.
Що ж це за «бог», в якому відразу ж «став прокидатися монстр»? Не маючи можливості (і бажання) творити, він вирішив проявити свою волю до влади в безглуздому руйнуванні заради руйнування.
Я і сам, зізнаюся, взявся писати про це з деякими сумнівами – чи не збільшуватиму я популярність злочинця, сівши писати цю замітку? Але, в будь-якому випадку, така популярність неминуча. У сучасному суспільстві забезпечити «змову мовчання» навколо послідовників Герострата неможливо. Однак цілком можливо не робити з убивць зірок, не переходити тієї не завжди помітної грані, яка відокремлює виконання журналістом своєї роботи – інформування суспільства – від перетворення злочинця в суперзірку.
Злочин, скоєний в світлий день Радониці, мав ефект бомби, що розірвалася і викликав у мережі енергійні заклики відродити в Росії смертну кару – як це часто буває, коли людей вражають гучні злочини. Заклики до страти, з одного боку, цілком можна зрозуміти, з іншого боку – погодитися з ними не можна.
Злочин – особливо чисте, бездомішкове зло такого роду – заслуговує кари. Стурбовані батьки хочуть, щоб ті, хто загрожує їхнім дітям, були надійно закопані в землю. Біда в тому, що злочинність не лікується простим збільшенням рівня репресії – кримінологи це знають. І тут краще довіряти не емоціям людей (цілком зрозумілим), а судженням фахівців, які досліджують злочинність і методи боротьби з нею. Смертна кара не зробить суспільство ані справедливішим, ані безпечнішим.
Духовний світ, рай і пекло, ангели і демони – реальність, і те, як диявол вкотре чітко показав нам свій глузливий, огидний лик, має спонукати нас сприймати духовну війну, в якій всі ми беремо участь, всерйоз.
Сьогодні ми стратимо лиходія, в винності якого немає ніяких сумнівів, а завтра кулю в потилицю може отримати людина, яка стала жертвою судової помилки або обмови. Так буває, що людей, засуджених на великі терміни, потім випускають, встановивши їх невинуватість. Від цього не застрахований ніхто, таке трапляється навіть у країнах з добре працюючою судовою системою і низьким рівнем корупції. Смертна кара не дає можливості виправити судову помилку. Зате створює можливості для зловживань, оскільки жертва неправдивого обвинувачення в принципі не може вимагати перегляду справи.
Там, де держава може забезпечити довічне утримання тяжкого лиходія під вартою (а зараз це цілком можливо), страти слід уникати. Перебування у в’язниці суворого режиму до кінця своїх днів, де засудженому і накласти на себе руки не дадуть – це лише трохи більш приваблива перспектива, ніж миттєва смерть.
У того, що сталося, є і явно духовний вимір, привселюдно заявлений самим вбивцею – злочинець, за його словами, вважав себе «богом». Але, що ж це за «бог», в якому відразу ж «став прокидатися монстр»? Не маючи можливості (і бажання) творити, він вирішив проявити свою волю до влади в безглуздому руйнуванні заради руйнування.
Це саме те, що зробив занепалий ангел, який зветься диявол і сатана, і в цьому випадку ми бачимо абсолютно явні його присутність і дію.
Духовний світ, рай і пекло, ангели і демони – реальність, і те, як диявол вкотре чітко показав нам свій глузливий, огидний лик, має спонукати нас сприймати духовну війну, в якій всі ми беремо участь, всерйоз.
