2-а Неділя Посту: зміцніться, розслаблені
Недільна проповідь на Євангельське читання у Неділю про розслабленого.
Євангельське читання 2-ї Неділі Великого посту – це історія розслабленої людини, яку зцілив Христос. Чому ця історія особливо важлива для нас зараз, під час посту і під час гонінь?
В 2-у Неділю Великого посту, коли Церква святкує пам'ять святителя Григорія Палами та всіх святих Києво-Печерських, на літургії слід читати історію про зцілення розслабленого, принесеного до Христа чотирма друзями.
«Через кілька днів знову прийшов Він у Капернаум; і чути стало, що Він у домі. Відразу зібралося багато, так що вже й біля дверей не було місця; і Він говорив до них слово. І прийшли до Нього з розслабленим, якого несли четверо; і, не маючи можливості наблизитися до Нього за багатолюдством, розкрили покрівлю дому, де Він був, і, прокопавши її, спустили постіль, на якій лежав розслаблений» (Мк. 2:1-4).
Щоб зрозуміти цю ситуацію, потрібно уявити, що собою представляв цей будинок. Це була оселя зовсім не бідного городянина. Вона являла собою ряд кімнат, розташованих майже замкнутим прямокутником або квадратом у вигляді галереї. Ці кімнати оточували з усіх боків внутрішній двір, атріум, який був місцем трапез або збору всіх членів сім'ї, які жили в кімнатах. Кімнати мали плоский дах, на який можна було зійти сходами як з двору, так і з вулиці. А сам атріум, як правило, був відкритим, але в негоду чи сильну спеку він накривався щитами, дошками, шкурами чи іншим придатним матеріалом.
До атріуму можна було потрапити як із внутрішніх кімнат, двері яких виходили у цей двір, так і з вулиці через ворота чи двері. Плоскі дахи кімнат, що оточували атріуми прилеглих будинків, часто стулялися між собою, так що з даху одного будинку можна було перейти на дах іншого. Цілком можливо, що ті, хто приніс розслабленого, скористалися саме цим способом.
Христос проповідував у будинку цього невідомого багатого городянина у внутрішньому дворі, як найбільш пристосованому для цього місці. Стояв чи сидів Він, мабуть, посередині атріуму, а народ його оточував з усіх боків і ще товпився у воротах цього житла. Таким чином, щоб принести розслабленого до Христа, потрібно було пробитися через багато рядів людей, які стояли щільно один до одного.
Друзі розслабленого вирішили скористатися іншим способом. Вони пройшли сходами на дах кімнат, потім розібрали накриття атріуму і спустили розслабленого на мотузках просто перед Христом. Цей вчинок чотирьох друзів був чимось надзвичайним і викликав реакцію як Спасителя, так і деяких книжників.
«Ісус, бачачи їхню віру, говорить розслабленому: чадо! прощаються тобі гріхи твої. Тут сиділи деякі з книжників і думали в серцях своїх: що Він так богохульствує? хто може прощати гріхи, окрім одного Бога?» (Мк. 2:5-7).
Євангеліст Марк каже, що Ісус побачив віру «їх». «Їх» – це кого? Чотирьох друзів чи розслабленого теж? Більшість тлумачів сходяться на тому, що розслаблений також мав віру. Ось, наприклад, слова святителя Григорія Палами: «Бо "бачачи", говориться, "Ісус віру їх, – як прикутого хворобою до одра розслабленого, так і тих, що його спускають з покрівлі, – каже розслабленому: чадо, відпускаються тобі гріхи твої"» .
Віра чотирьох друзів була дієвою, вона виражалася в досить зухвалому і незвичайному вчинку, але й у розслабленого була віра, яку бачив Ісус. Ще одна деталь привертає увагу: Христос називає розслабленого «чадом». Це змушує нас звернутися до пояснення того, хто є чадом Божим.
Таке пояснення дає нам апостол Іоанн Богослов: «Діти Божі і діти диявола пізнаються так: кожен, хто не чинить правди, не є від Бога, так і той, хто не любить свого брата» (1 Ін. 3:10). Віра, яку побачив Ісус, була не абстрактною інтелектуальною вірою, це була віра в те, що Господь може зцілити розслабленого, а також любов усіх п'ятьох між собою.
Саме любов, прагнення зробити все можливе для зцілення змусило їх у такий незвичайний спосіб покласти свого хворого друга до ніг Христа.
Христос відразу ж, побачивши цю віру і цю любов, зцілює корінь хвороби розслабленого, глибинну причину його хвороби, Він прощає його гріхи. Це говорить не тільки про те, що Христос бачив, що розслаблений мав якісь свої гріхи, що стали причиною його страждань, але й про те, що Ісус одразу виявив милосердя та співчуття до розслабленого. І зовсім інше ми бачимо у книжників.
Уся ця ситуація: вид нещасного розслабленого, відчайдушний вчинок його друзів, надія на зцілення, все це мало викликати в серцях людей жалість до страждальця. Це природна реакція людини на вигляд страждань. Милосердне серце, коли бачить страждаючого, не думає про те, що, можливо, він сам винен, що йому так і треба, що мені немає справи до його страждань та інше. Воно думає, швидше навіть не думає, а відчуває жалість і співчуття. Але книжникам ніби плювати на страждання людини, що лежить перед ними. Їм головне дотриматися богословських формулювань.
І не дивлячись на те, що думали вони по суті правильно, їхня реакція на слова Христа описується апостолом Марком в засуджувальному тоні. Вона протиставляється реакції самого Ісуса.
«Ісус, одразу пізнавши духом Своїм, що вони так думають у собі, сказав їм: Нащо так думаєте в ваших серцях? Що легше? чи сказати розслабленому: "прощаються тобі гріхи"? чи сказати: "встань, візьми свою постіль і ходи"? Але щоб ви знали, що Син Людський має владу на землі прощати гріхи, – каже розслабленому: тобі кажу: устань, візьми постіль твою і йди до дому свого. Він зараз же встав і, взявши постіль, вийшов перед усіма, так що всі дивувалися і прославляли Бога, говорячи: Ніколи такого ми не бачили» (Мк. 2:8-12).
Те, що Господь одразу побачив думки книжників – це свідчення, що Господь знає всі наші думки, почуття і все те, що ми маємо в свідомості. Нічого нема прихованого від Бога. Зазвичай люди вважають свої думки чимось маловажливим, не надають їм значення. Але це велика помилка. Будь-яка дія чи слово завжди передує думці і внутрішнім рішенням. Боротьбі з гріховними помислами присвячений величезний масив святоотцівського вчення про духовне діяння. Людина не може уникнути гріховних думок, але може боротися з ними. Головна зброя у цій боротьбі – прикликання імені Ісуса Христа. «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». Але, повторимо, якби книжники були охоплені почуттям співчуття до розслабленого, такі думки в них у голові не народилися б.
Інтелектуально фарисеї мали рацію, прощати гріхи може лише один Бог. Але вони не мали любові ні до Бога, ні до ближнього. І Христос їхньою ж мовою інтелектуального богослов'я (що потім розвинулося в католицьку схоластику) підводить їх до необхідності визнати Його Сином Божим. Чого вони, звичайно ж, не роблять, знов-таки через відсутність любові. Він каже їм: що легше, сказати «прощаються гріхи» чи сказати «устань і ходи»?
Відповідь логічно зрозуміла, сказати «встань і ходи» важче, оскільки це має бути підтверджено негайним зціленням, дивом. А говорити «прощаються гріхи» можна скільки завгодно, ніхто не може перевірити, як там щодо цього в «небесній канцелярії».
На підтвердження своєї влади прощати гріхи, інакше кажучи, на підтвердження свого Божества, Христос говорить розслабленому: «встань і ходи».
І той миттєво зцілюється! Книжники присоромлені, вони не можуть заперечувати очевидного дива, вони не можуть заперечувати, що Христос здійснив важче («встань і ходи»), а отже, йому підвладне і більш легке («відпускаються гріхи»). Наступний логічний крок – це визнати Христа Сином Божим. Подальша євангельська історія свідчить, що більшість книжників і фарисеїв цього не робить.
У багатьох проповідях у 2-у Неділю Великого посту можна почути думку про те, що читання історії про розслабленого має зміцнити нас у подвигу посту, навчити терпінню скорбот, дати розуміння того, що до Христа ми приходимо, долаючи труднощі та перепони. Але нині, під час гонінь на Церкву, ця історія набуває ще й іншого звучання.
Хто той розслаблений, який не може йти, але має віру в Христа, прагне до Нього всією душею, сподівається на підтримку та зцілення? Це ми, сучасні українські християни. Ми часом сумуємо, ми малодушуємо, ми не маємо власних сил, щоб протистояти спокусам.
Але хто ті люди, які несуть нас до Христа на одрі і готові прокопати покрівлю, щоб нас все ж таки покласти до ніг Спасителя? Це наші святі, наші заступники. Борис і Гліб, князь Володимир та княгиня Ольга, Антоній і Феодосій та всі святі Києво-Печерські, Феодор Острозький, Володимир Київський, Лука Кримський та ще багато й багато угодників Божих, які моляться за нас перед Богом і зміцнюють нас у вірі та надії на Господа.
Ми повинні зрозуміти, що ми не одні, за нами безліч святих, які дивляться на наші сьогоднішні труднощі та скорботи і допомагають нам.
Ось чому так необхідно відстояти сьогодні Києво-Печерську лавру та інші святині. Ось чому так потрібно продовжувати молитовні стояння і під Лаврою, і під захопленими монастирями та храмами. Ось чому не можна впадати у зневіру та розпач. Ми не одні!
І ще одну думку святих отців хотілося б навести у зв'язку з цією євангельською історією. У тлумаченнях можна зустріти вказівку на те, що розслаблений чомусь був дорогий цим чотирьом людям, які його принесли. Можливо, він свого часу був добрий до них, допомагав, робив справи милосердя. З цього можна зробити такий висновок: жити треба так, щоб тебе було кому нести до Христа, якщо будеш розслаблений.
