Кесарю - кесареве, або Один з уроків Великого вівторка
Серед тем, порушених Христом у Великий вівторок, є тема, не просто актуальна для сьогоднішнього дня, а, можна сказати, життєво необхідна для розгляду.
Отже, до Спасителя підходять фарисеї з питанням, правильно відповісти на яке було, на перший погляд, неможливо. Чи можна платити данину кесареві? Питання більше ніж непросте. Римляни були для іудеїв окупантами. Влада кесаря була настільки ненависною, що, фактично, протягом всього періоду римського панування в Землі Ізраїлю регулярно спалахували локальні бунти. Так, досить помітне повстання Іуди Гавлоніта, уродженця Галілеї, збіглося за часом з дитинством Христа і, майже напевно, і ця подія, і це ім’я були добре відомі Спасителю. Сам факт підпорядкування язичницькому Риму переживався іудеями вкрай болісно. Як наслідок, питання сплати податків було досить незручним.
Досить згадати, як в народі ставилися до збирачів податків – у митарях бачили, ні багато ні мало, зрадників. І сказати в подібній ситуації, що податі платити можна, означало для Спасителя не тільки дати в руки фарисеїв вагомий аргумент проти себе, але і серед простих іудеїв зробити неабияке збентеження.
Втім, протилежна відповідь навряд чи була б кращою. Римська влада була вельми чутливою до всякої крамоли. Першим обов’язком будь-якого прокуратора було пильно стежити за порядком у своїй області. І якщо в межах її з’являвся крамольник, який провокував обурення, шанси потрапити в опалу підвищувалися у прокуратора багаторазово. Чи варто говорити, що заклик не платити податки в імператорську скарбницю мало відрізнявся в очах римської влади від прямого заклику до бунту?
Здавалося б, як не відповідай – все одне будеш неправий. Однак Господь, як ми знаємо, відповів. І заперечити Йому фарисеям було нічим.
Те, що, відповівши на поставлене Йому питання про податки негативно, Христос нікого ні до чого б не закликав, не мало б вже ніякого значення. Ненависті і підлості фарисеїв сповна вистачило б на те, щоб виставити Спасителя перед прокуратором самим що ні на є крамольником і бунтівником.
Здавалося б, як не відповідай – всяко будеш неправий. Однак Господь, як ми знаємо, відповів. І заперечити Йому фарисеям було нічим. Отже, оскільки на території римської Палестини мали ходіння римські ж гроші, що мали, як і годиться, зображення імператора і відповідний напис, Христос запропонував віддавати імператору те, що має їй належати, але при цьому не забувати, що головне – віддавати Богу Боже. А з Божого в нас, як відомо, тільки Його образ, тільки душа, шляхом розвитку якостей, що складають цей образ, здатна, в міру своїх можливостей, уподібнитися Богу.
При цьому слід зауважити, що задане фарисеями питання хоч і носило суто житейський характер, але повністю чужим релігії і віри не було. У ті часи саме суспільство було релігійним, тому релігійне переломлення могли мати будь-які, в тому числі і чисто життєві питання. У самій же постановці питання релігійні сенси відсутні повністю. Все чітко в рамках громадянської свідомості: якщо податки платити слід, то Христос схвалює римське панування, окупацію і поневолення язичниками обраного народу. Якщо ж податки платити не слід, то Христос – бунтівник, що підриває сформований порядок, чиї слова можуть привести до того, що і казна недоотримає законного доходу, і в суспільстві відбудеться обурення.
Христос же відповідає на питання фарисеїв, як би дивлячись поверх громадянської відповідальності і політичної свідомості. Розкриває тему у повністю проігнорованому тими, хто задає питання, і, разом з тим, в єдино вірному ключі – релігійному.
Богу потрібно віддати себе цілком і без залишку. Тому що Боже – це не щось в людському житті, це – сама людина.
Може здатися, що Він просто розділяє пріоритети і потреби на священні і профанні: мирське – миру, неотмірне – Богу. Однак це далеко не так. Вимога віддати кесарю кесареве – це необхідність. Лише зробивши це, можна спокійно віддати Богові Боже. А це Боже, як уже було сказано – душа людська. Іншими словами, Богу потрібно віддати себе цілком і без залишку. Тому що Боже – це не щось в людському житті, це – сама людина. І віддати себе Богу можна лише тоді, коли людиною більш ніщо не володіє. Ні принципи, ні переконання або ідеї, ні золото, речі або люди...
Можна займатися якою завгодно справою, хоч на громадському, хоч на політичному фронті. Можна мати які завгодно переконання, дотримуватися яких завгодно принципів. Однак ніщо не повинно володіти людиною.
Принципи можуть бути хорошою рушійною силою для корисної та творчої діяльності, але, коли вони починають визначати світогляд, коли стають сенсом життя, вони, за влучним висловом одного письменника, стають тим, що замінює людині Бога. Саме ця підміна визначає сьогодні образ думки, вчинки і навіть віру багатьох і багатьох. В цьому і полягає вся хворобливість даної теми.
У наш час майже всі встигли обзавестися переконаннями і принципами. Встигли полюбити ці принципи в собі і себе в них.
У наш час майже всі встигли обзавестися переконаннями і принципами. Встигли полюбити ці принципи в собі і себе в них. Хоч, на перший погляд, і здається хорошим те, що число небайдужих, активних, принципових, які шукають справедливості і правди, неухильно зростає, але на ділі все обертається тим, що всі ті, над ким панують переконання і принципи, починають через призму цих принципів судити і про Церкву, і про Біблію, і про Бога.
Тим часом, Бог звертається до нас з ясним і прямим закликом: «Сину мій! Віддай серце твоє мені» (Прітч. 23:26). І зробити це можливо тільки за умови вміння віддавати світу те, що світу і належить.
Розлучатися з «кесаревим» заради Божого, щоб, в свою чергу, це Боже принести Богу в вірі, любові і щирості серця.
Таким є один уроків Великого вівторка. Дай нам Бог засвоїти його сповна!
