У нас до Бога є багато незручних питань

Два семінаристи Ваня і Саня, склавши успішно іспити, поверталися до себе додому на літні канікули. Йшли пішки. День схилявся до заходу сонця, на небі почали з'являтися перші зірки. Спів солов'їв і теплий вечір останнього місяця весни навівав на філософські роздуми. Хотілося поговорити про щось цікаве.

Саня: – Ваня, як ти думаєш, навіщо Богу вічно мучити в пеклі тих, хто ніколи не зможе виправитися? У чому сенс таких нескінченних страждань?

Ваня: – Не знаю, а ти як думаєш?

Саня: – Я думаю, було б гуманніше повернути їх назад у ніщо. Я розумію, що вони заслужили на ці муки. Але так, щоб терпіти нескінченно і безперервно страждання, які вже не мають ніякого сенсу, я думаю, що це навіть для найгрішніших занадто.

Ваня: – А раптом у цьому теж є якийсь сенс?

Саня: – Який?

Ваня: – Я не знаю, але впевнений, що все має свій сенс. Тільки нам не все відкрито. Можливо тому, що не корисно, а може з якоїсь іншої причини. Але я впевнений, що у Бога в усьому, що Він робить і чому допускає відбуватися, є свій сенс.

Саня: – У нашій земній долі хоч якась ясність є. Хоча, звісно, і тут також дуже багато питань. Але принаймні ми можемо зрозуміти зміст тих самих страждань. Вони навчають нас терпінню, смиренності, є покаранням за гріхи або множать вінці. А ось кішки і собаки, наприклад, та й взагалі всі тварини, вони навіщо страждають? В чому сенс? Якщо доля людини – це взаємодія її вільної волі та промислу Божого, то з твариною як? І чому в них тоді такі різні долі?

Ваня: – У мого однокласника англійський бульдог був. Саню, щоб я так жив, як цей собака. А по двору бігала дворняга, покусана, вічно голодна, її потім воші на смерть заїли. Ось такі різні собачі долі.

Саня: – Ну і чому?

Ваня: – Не знаю, напевно, це як лотерея, одному псові така доля випала, іншому інакша.

Саня: – Ні, я так не думаю. Промисел Божий керує всім світом. Він і про птахів дбає, і кожна травинка у Нього на рахунку. І в собачої долі має бути якийсь сенс, і в котячої теж. Та й взагалі в житті всякої земної тварі є свій зміст і своє водійство Боже.

Ваня: – Ну так, адже написано, що «що все створіння сукупно стогне і мучиться дотепер… Бо створіння з надією чекає на одкровення синів Божих», бо і воно тоді «звільнене від рабства тлінню у свободу слави дітей Божих» (Рим. 8:19-23). На що вони тоді сподіваються, якщо не на те, щоб разом з людьми розділити цю радість вічного життя?

Саня: – Не знаю, який мені буде на Суді вирок від Бога, але за свого собаку та кішку я певен – вони Боже Царство успадкують. Добріше за цих створінь я ще на світі нікого не зустрічав.

Ваня: – Все одно мені багато незрозуміло. Ось навчають нас у семінарії про те, що Бог дав людині свободу і вона за все відповідальна. Скажи, ти дав би своєму синові ножик, знаючи, що він може поранитися чи вбити себе? А якби ти знав наперед, що так і станеться, чи дозволив би грати йому з ножем? А Господь дав людині свободу, хоч передбачав, у що це виллється.

Саня: – А може, Бог тому й дав, що передбачав. Я поки що ногу не поламав, ніколи не замислювався над тим, як це добре мати здорові ноги. Ось тепер ходжу, шкутильгаю і думаю, який же я був дурень, що поводився так необережно. Чи може людині потрібен цей досвід страждань? Як вона може зрозуміти, що таке радість, якщо не дізнається, що таке лихо? Як би ми дізналися, що без Бога ми ні на що не здатні, якби не досвід боротьби з гріхом. Все пізнається на контрасті. Без досвіду пекла людина ніколи б не змогла оцінити райське життя.

Ваня: – Ну добре, а в чому тоді сенс убивства невинних тварин, яких Бог наказав приносити в жертву за часів Старого Завіту? В чому вина цапа-відбувайла? Люди нагрішили, а йому доведеться мучитися за чужі гріхи.

Саня: – Складно сказати, адже ми живемо в інший час, за іншими правилами, і не уявляємо, яким було життя в ту далеку епоху. Але я десь читав про те, що сила гріха і та енергія, яку він народжує в світ, за духовними законами може бути знищена лише стражданням живої тварі. Хтось має пролити свою кров. Плата за злочин – смерть. Якби це були не тварини, то на їхньому місці, мабуть, мали б бути люди. Адже в багатьох язичницьких народах так і відбувалося – всі ці людські жертвопринесення, і найчастіше діти, як найчистіші та найневинніші. Як би там не було, якщо Бог є любов, Він знає Сам, як буде краще і для людей, і для худоби.

Ваня: – Можливо, коли ми перейдемо в інший світ, там все розпитаємо і дізнаємося.

Саня: – А може й не станемо нічого дізнаватися. Спаситель Сам сказав: «І того дня не спитаєте Мене ні про що» (Ін. 16:23). Іов мав безліч питань до Бога. Він був упевнений у своїй правоті і в тому, що виграє цю суперечку. Але коли побачив Бога лицем до лиця, всі Його питання вирішилися самі собою. Нам цього не зрозуміти, поки ми не пізнали досвіду такої зустрічі.

Ваня: – Я пам'ятаю, як один із викладачів семінарії розповідав про те, що в нього в юності теж було багато питань до Бога. В якийсь момент він зрозумів, що шлях логічних висновків неминуче призведе до повстання на Бога та сатанізму. Людина має навчитися жити вірою та довірою. Тоді він собі раз і назавжди відповів на всі ці запитання так: «Якщо я вважаю, що Бог не правий, це означає, що в мене немає розуміння того, що Бог задумав у Своєму промислі. Якщо Бог – це любов, то щоб Він не робив, виходить від любові, рухається любов'ю і веде до любові».

Саня: – Так, це як у Сократа: я наймудріший тільки тому, що я знаю, що нічого не знаю. Пам'ятаю чудове слово, з яким звернувся до свого народу якийсь король напередодні війни. Він сказав: «Я просив Бога, щоб Він допоміг мені і показав, що далі буде з моїм народом. Але Бог сказав мені: "Тобі не знати про це, тримайся за Мою руку і все буде добре"».

Я гадаю, що так і треба жити. Менше міркувати, а просто триматися за руку Бога і жити так, як Він нам наказав.

*   *   *

Колись, багато років тому, одному чудовому західному богослову та філософу дошкуляли серйозні запитання до Бога. Коли він ішов морським берегом, Господь послав йому дитину, яка намагалася вичерпати море, набираючи в жменю воду і переносячи її в викопану в піску ямку. «Швидше ця дитина перенесе в лунку все море, ніж ти знайдеш відповіді на свої запитання», – почув у своєму серці блаженний Августин.

Людям не варто намагатися долоньками свого розуму вичерпати Божий задум про мир і зрозуміти Його Промисел. Той, хто зміг ще в земному житті лише здалеку поглянути за Божий задум про всю світобудову, не міг сказати нічого, крім слів подяки.

«Слава благодаті Твоїй, Боже! Слава благодаті Твоїй, Боже! Слава благодаті Твоїй, Боже, що привів нас у буття, коли ми не існували, дарував нам буття, яке не має кінця! Ти дав нам також життя, почуття, словесність, вільну волю та владу – п'ять незрівнянно великих дарів. Бо любов Твоя не тільки дала нам буття, але й зробила нас словесними, щоб ми відчули насолоду пізнання і радість від великого дару прозріння і щоб насолодилися ними. А оскільки неможливо було нам бути безпочатковими, подібно до Тебе, Ти дарував нам бути нескінченними, подібно до Тебе. Слава Тобі за насолоду дару Твого!» (Преподобний Ісаак Сирін. Про божественні таємниці і про духовне життя. Слово 18)