Якщо останній суд для нас страшний, то ми не християни
Проповідь у Неділю про Страшний суд.
Якщо ми в пошук з біблійної симфонії введемо слово «суд», то побачимо, що цей самий суд у Святому Письмі ніколи не називався страшним. Останній суд, Божий суд. Але чому ж у нашому церковному календарі він називається «страшним»?
У перших людей страх перед Богом уперше виник тоді, коли вони вирішили стати егоїстами. Після гріхопадіння «він (Адам) сказав (Богу): голос Твій я почув у раю, і злякався» (Бут. 3:10). Це перша згадка про почуття страху, яке з'явилося в людини по відношенню до свого Творця. Сталося це тоді, коли Адам замість того, щоб виразити послух Богу, почав думати своєю головою і слухати поради дружини.
З того часу думки і є тими зміями, які, вповзаючи в нашу голову, радять те, що завгодно ворогу людського роду.
Коли Бог прийшов у світ, ставши Людиною, Він знову повернув людям надію. Христос відкрив нам Ім'я Бога, яке у найдоступнішому для нас розумінні звучить як Любов. У любові немає страху, тому що «досконала любов виганяє страх» (1 Ін. 4:18). Спаситель, закінчуючи Свої пророцтва про ті події, які будуть передувати Його Другому пришестю, каже таку фразу: «Коли ж почне це збуватися, тоді схиліться і підніміть голови ваші, бо наближається ваше спасіння» (Лк. 21:28) – не Страшний суд, не кара Господня, не щось таке, чого треба боятися, а саме звільнення від горя, страждань і тягарів тимчасового життя.
Ті, хто вивчали історію Стародавньої Церкви, знають, що перші християни так і жили. Вони чекали швидкого повернення Христа на землю, як наречений чекає на свою кохану. Не було для них радіснішої події, як жага до цієї швидкої зустрічі. Такій радості поступалася лише радість мучеництва за Христа.
Найкращим виходом із земної юдолі вони вважали добровільний дар життя заради віри в Спасителя. Прагнення до мучеництва було настільки велике, що виникла потреба видавати спеціальні судження, щоб хоч трохи остудити цей жар. Щоправда, з'явилися такі судження лише за кілька століть. А до цього жага якнайшвидшого повернення Христа у світ і жага мучеництва зливались в одну цілу спрямованість до любимого і люблячого Бога. Таким напруженим очікуванням християни жили кілька століть.
Жодного страху в них перед Судом не було. Тому що у них була віра, надія і любов.
Але роки минали. Християнство стало спочатку релігією дозволеною, а потім і державною. Бути християнином стало почесно та вигідно. Христос повертатися на землю не поспішає, а ми тут маємо свої справи. Поки Бог дивиться з небес, земні царі дивляться церковним владикам прямо в обличчя, щось вимагають, до чогось примушують, чогось чекають.
На двох стільцях завжди сидіти незручно. Одна поступка совісті, потім друга, третя, а там уже й звичка з'явилася виправдовувати, погоджуватися, догоджати та прислуговувати можновладцям. Бог високо, а земні царі поряд, у них влада, гроші, сила, могутність. А нам треба якось жити. Разом із компромісами у душу християн увійшов і страх.
Можна легко і невимушено поміняти Царство Боже на земне благоденство, але неможливо приспати совість. Десь глибоко всередині, забита в найдальший кут ситого тіла, вона волає про страх Божий. І цей страх холодним потом виходить з-під мітр тих проповідників, які вже звично виправдовують гріх – «незбагненним промислом», насильство і вбивство – «вимушеною необхідністю», підлість та обман – «волею Божою».
Так Божий Суд став страшним. Він став страшним і для кожного з нас. Тому що ми теж маємо совість, і ми також звикли до того, щоб якимось чином укладати з нею компроміси.
Тому що кожне слово Євангелія викриває нас у тому, що ми теж дуже мало схожі на тих християн, які жили радістю на швидку зустріч із Христом.
І сьогодні, у цей непростий час, кожен із нас робить свій вибір. Ми або з Богом, Ім'я якому Любов, або з дияволом, який вчить нас тому, як правильно ненавидіти і за що дозволено вбивати. Страшний суд уже йде. Страшний він для тих, хто обрав другий варіант. Розпочався цей суд із Дому Божого. Ми самі собі виносимо вирок.
Якщо ми з невинним Страдальцем, Який навіть на Хресті молився за Своїх ворогів і заповідав нам чинити так само, то суд для нас не може бути страшним. Страшний він для тих, хто виправдовує зло. Спаситель попереджав нас, що ми будемо судити Його Словом (Ін. 12:48). І що б не говорили люди, які називають зло добром, Євангеліє їх все одно викриватиме.
Ми стаємо тим, чим самі себе наповнюємо. Ми те, про що думаємо, що переживаємо, з чим погоджуємося. Ми завжди бачимо те, чим сповнений наш брехливий розум. Неможливо тому, хто гнівається, обурюється, йде на компроміс із совістю, чекати у собі якихось позитивних духовних змін. Вони відбуваються лише тоді, коли наша душа чиста, умиротворена і сповнена милосердя. «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф. 5:7). Для милосердних суд не страшний. Той, хто живе Христом, стає єдиним цілим із Ним. «Хто в Христі, той нове творіння» (2 Кор. 5:17).
Не в умі, а лише в духовному серці можна стати чистим, жадібним і спраглим правди, милостивим, умиротвореним, спокійним, люблячим Бога і ближніх. Тільки в дусі можна стати жебраком, плачучим, лагідним, вигнаним за правду, пізнати блаженство Царства Небесного, зрадіти і звеселитись у Христі. Який страх може мати така людина перед судом?
Вона перейшла від смерті в життя, для неї немає суду, а лише ні з чим не зрівняну радість зустрічі з Богом, від передчуття якої тремтить серце і веселиться душа. Диявол стукає в наш розум помислами та роздумами. Але на цей стукіт не потрібно звертати жодної уваги. Він, як тінь уночі, розсіється і піде з першими променями сонця.
Страшний суд не може бути страшним, тому що в нашому дусі, створеному за образом Божим, немає жодного страху.
Страх живе лише у нашому розумі, коли ми йому це дозволяємо. У Богу немає «завтра» та «вчора», Він завжди «Аз єсмь». Тому і Його суд – це не те, що буде згодом, а те, що відбувається тут і зараз. Той, хто знає, що Христос є єдиною опорою, і що Бог веде його до благодаті й спасіння, вже на землі живе в раю. Він з радістю вручає Богу всі свої турботи та піклування. А той, хто живе тільки заради власного щастя і вигоди, наживо помер і серцем, і душею.
Не за справедливість і порядок нам треба боротися у цьому світі, а шукати Зустрічі з Богом. Посидь бодай іноді в тиші наодинці з Богом. Побудь благоговійно, безмовно, тихо у святій Божественній присутності. Безмовність відкриває нам, що таке духовне серце.
Велику частину часу ми віддаємо світу і лише в безмовності належимо Богу. Заради тимчасового та порожнього світу багато хто відмовляється від Бога, спалюючи себе у вогні пристрастей. Але якщо ми хочемо бути з Богом і знайти в Ньому вічне життя, нам треба відмовитися від цього світу. Мало того, нам потрібно відмовитися від самих себе, від усіх своїх ідей та уподобань, за які тримається наше его. Для цього необхідно здобути граничне смирення, яке набуває уважної покаянної молитви. Перед нами стоїть велике завдання, але якщо ми з Христом, то з Ним відкривається друге дихання, дихання благодатного Царства Божого.
Будь-яка людина духовна. Але не кожний вміє пережити це досвідчено. Тому нам потрібно намагатися в молитві осягнути свій дух, відчути його всім своїм єством у серцевій тихості. Щоб нарешті за допомогою благодаті з'єднатися з цим духом, а в ньому зустрітися з Христом.
«Любити ближнього – це не володіти ним, а служити йому, знаючи, що у ньому, як і в тобі, живе Господь. Любити всіх, не посягаючи на волю будь-кого, і не залежати від когось із них, є неприв'язаність. Перебувати серед речей цього світу, не чіпляючись за них, а тримаючись у серці за одного Христа, це теж неприхильність. Неприв'язаність – найвища форма любові. Навіть якщо зникне весь всесвіт, то любов у тобі залишиться, бо ти любиш Христа. Любов перебуває вічно, закінчуються лише уподобання» (старець Симон Безкровний).
Суд страшний для тих, хто живе безбожно. А для тих, хто живе Христом, останній суд – це те саме, що й шлюбний бенкет Агнця. Це той довгоочікуваний час, коли «Бог обтер всяку сльозу з очей, і смерті вже не буде. Ні плачу, ні крику, ні хвороби вже не буде, бо минуле минуло…» (Об'явл. 21:4).
