Дисоціативний розлад особистості у православній антропології
5 березня відзначається День обізнаності про дисоціативний розлад ідентичності.
Як часто ми з вами зустрічаємося з одним і тим самим дивним, але вже звичним для нас явищем. Ми не хочемо, щоб ті чи інші думки лізли нам у голову, а вони все одно лізуть. Ми не хочемо думати про те, інше чи третє, а наш розум уперто про це думає. Нам до нудоти набридли думки гніву або осуду, але вони знову й знову виникають у нашій голові. Хто ж думає і розмірковує всередині нас самих без нашого на те дозволу? Більшість людей ототожнює його зі своїм власним «я».
Але що ж це за «я», яке приносить нашій душі незліченні страждання? Чи не є воно провідником злої волі занепалих духів, які хочуть нас погубити? Досвідчені духовні практики говорять про те, що це наше «я» насправді альтер-его, наріст, пухлина душі, аномалія, що з'явилася внаслідок відпадіння людей від Бога. Усередині нас живе роздвоєність, про яку пише апостол Павло: «Робимо не те, що хочемо, а те, що ненавидимо» (Рим. 7:15-25).
Сучасній людині, яка звикла ототожнювати своє мислення з власним «я», зрозуміти це дуже складно. Але сучасна психіатрія наводить нам приклади того, що в людині може жити не одна особистість, а одразу кілька.
П'яте березня – це день, коли ми згадуємо людей із дисоціативним розладом особистості. Так, наприклад, у голові Ширлі Арделл Мейсон жило одночасно шістнадцять «его». Це були не сторонні особистості, які прийшли ззовні, увійшли та окупували її свідомість. Вона не поводилася так, як зазвичай поводяться біснуваті люди. Усі «его» Ширлі мали свій вік, характер, уподобання та інше. Кожне «я» проявляло себе так, як у звичайному житті поводиться людина, яка має своє особисте «его». Різниця лише в тому, що цих «я» було шістнадцять.
На підставі історії життя Ширлі 1973 року було опубліковано книжку «Сівілла», яка стала бестселером і була продана тиражем понад шість мільйонів примірників.
Біллі Мілліган жив із двадцятьма чотирма его-станами і став першою людиною, яку виправдали в суді за пограбування через її діагноз. Можна наводити й інші приклади. Нерідко причиною таких аномалій є пережитий стрес, унаслідок якого наше его розбивається на безліч інших «я».
У книзі «Варіації особистості» лікарі Буррю і Бюрро розповідають про випадок Луї Віве. У нього шість особистостей, кожна має індивідуальні патерни рухів, м'язових скорочень і спогадів. Існують випадки витіснення однієї з особистостей у підсвідомість і об'єднання якостей решти, як у дослідженні Мортона Прінса «Дисоціація особистості». Або ж повне заміщення особистістю, яка виникла в процесі важкого стресу. Яскравий приклад наведено у фільмі Альфреда Гічкока «Психо», що був знятий 1960 року.
«Ти не хочеш думати те, що думає це псевдо-я, твій розум, ти взагалі не бажаєш мати з усім цим жодного діла. Ти запитуєш себе: "Невже це злісне "я" і є я?" Але я ненавиджу це хитре і підступне я! Так ти, нарешті, впізнаєш свого, так би мовити, щура, що звив гніздо у твоєму плотському серці, ворога, диявола, який підступно видає себе за тебе самого і діє від твого імені. Щойно ти дізнаєшся це, ти дізнаєшся й те, що таке справжнє покаяння» (старець Симон Безкровний).
Покаяння – це і є розтотожнення себе з цим брехливим «я», з тією ветхою людиною, що живе всередині нас, з тим, хто поставив себе в центрі всесвіту, з егоїстом, що окупував нашу душу і тероризує нашу особистість.
Він панічно боїться смерті тіла, прагне жити за пристрастями і хоче бачити тільки свою вигоду.
Але хто ж тоді «я» насправді? Де моє справжнє обличчя? Воно живе в дусі людському, що знаходиться в духовному серці. Наша справжня особистість створена як безсмертний вічний дух, за образом і подобою Божою. Він є вічна частина світу духовного, що перебуває в мовчанні. Той, хто це осягнув, розкриє для себе таємницю ікони Спасителя «Благе мовчання». Тоді і його власна тиша (ісихія) стане нескінченним життям Царства Небесного. Бог створив світ із нічого, тому він таким і залишається. Наше его також є «ніким», марнославно заявляючи про себе, як про якесь «я», яке «звучить гордо» (М. Горький).
Повне відкидання свого хибного «его» відбувається в безпристрасності, коли розум стає немов сліпим, глухим, німим до всіх закликів світу цього насолоджуватися його пустопорожніми образами, що приносять лише біль і розчарування. Коли розум замовкає, настає внутрішня тиша, яка відкривається як благе мовчання духовного серця. Це є благоговійна безмовність вічно сяючої обителі Христової, нерукотворної обителі Царства Небесного.
Найкраще, коли людина навчиться одразу відсікати перші прояви поганих бажань і помислів. Цьому сприяють піст і молитва. Якщо не звертати на помисли жодної уваги, перебуваючи розумом у серці, то вони зникнуть самі собою. Але це станеться лише в тому разі, коли ми перестанемо жаліти себе і засуджувати інших людей.
Не потрібно дивитися на те, що відбувається у світі, – там діє промисел Божий, у Якого давно все виважено і визначено. Не потрібно розмірковувати над тим, хто врятується, а хто загине, це вирішуватиме Бог, а не ми.
«Повертаючись до себе, у своє духовне серце, ти не зможеш не поставити запитання Богові: "Господи, хто ж тоді я? Хто ж, воістину, є я?" Слухай своє серце уважно, його відповідь приходить не від світу цього і не від розуму. Його відповіддю буде священна тиша, його словами буде благе мовчання, його дією буде тихе небесне світло, його Божественним дотиком буде свята любов, яка відкриває себе в твоєму серці, як вічне Божественне Я Єсмь» (старець Симон Безкровний).
Чому ми не можемо жити в цій святій любові? Чому ми періодично відчуваємо напади панічного страху? Таке відбувається з нами, бо в нас немає віри. До нас часто приходять думки про те, що Бог далекий від нас, що ми можемо несподівано залишитися сам на сам зі своїм лихом, хворобою або проблемою. Усе це тому, що ми обмануті своїми думками і забуваємо, що Бог перебуває всюди і в усьому. Він ніколи не може віддалитися від нас або залишити нас, оскільки живе в нашому серці. Духовне серце – це священна обитель Господа. Коли ми в усьому ввіряємо себе Богові й тримаємося Його всім серцем, відкинувши всякі помисли, то явною ознакою Божественної присутності в нас стане тиха, лагідна радість.
Наша справжня особистість, наша свідомість не боїться ні воєн, ні катастроф, ні хвороб, ні епідемій. Вона не знає страху. Наш дух не боїться смерті, тому що повністю до неї не причетний. Він знає, що вічно безсмертний у вічному безсмертному Господі. Коли людина всю себе віддає Христу, Який живе в нашому серці, вона починає Його любити живою любов'ю. Ця любов постійно присутня в ній у всі дні життя. Молиться вона чи трудиться, спить чи не спить – вона завжди живе в любові Божій, перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ній.
Це і є спасіння.
