Канон Андрія Критського. День четвертий: втрата і передбачення Раю
У четвер першого тижня Великого посту читається остання частина покаянного канону Андрія Критського, після якої наше серце, напевно, почне трохи сумувати.
Думаю, що всі ми, тією чи іншою мірою, в ці святі дні початку посту відчуваємо особливу присутність Бога в нашому житті. Власне і святими ми називаємо їх тому, що самі стаємо на шлях святості, тобто Божество не в повітрі, не в традиції, навіть не в храмі, а саме в нас. Ми хоча і трохи, але змінюємося: у кожного зберігається необхідність виконувати колишні обов'язки, труди і послухи, але після них ми не дозволяємо собі таку начебто заслужену і звичну річ як відпочинок. Незважаючи на втому, сонливість, недоїдання, ноги, що «гудуть як трансформатор», ми все одно йдемо на богослужіння, а після нього тільки і залишається часу, що на скромну вечерю, домашню молитву і сон. Таким чином, за цілий день не знаходиться місця для ліні і неробства.
Звичайно, ми не в монастирі живемо і півтори-дві години витрачених на Велике повечір'я і канон – це начебто не так вже й багато, але все ж це та праця, яку ми не робили вже як мінімум рік. Нехай робота залишається колишньою, у кого вона не пов'язана з розумовою напруженою діяльністю або якщо в ній є перерви, то ніхто нам не заважає тихенько читати, скажімо, Ісусову молитву або 50 псалом.
Згадайте приклади житія преподобних отців: хтось міг кожен день розбирати і заново будувати одну зі стін своєї келії; хтось носити воду за кілька кілометрів через пустелю і поливати нею камінь – а все заради того, щоб не дати жодного шансу бісу заволодіти собою, щоб не залишилося і секунди для неробства. Нам, звичайно, далеко до таких подвижників, але все ж в постові дні святість стосується і нас, а звідси ми набуваємо досвіду спілкування з Богом, переживаємо зіткнення з Царством Небесним, з Раєм, який ще тільки має прийти, але який і даний вже зараз. Саме за цим і буде тужити наше серце, доторкнувшись до солодощі, йому не захочеться знову занурюватися в гіркоту.
Не варто відразу замахуватися на великі подвиги, до них ще дорости треба, та й не кожному це під силу. Спробуємо почати хоча б з двох, зазначених в каноні, чеснот: зажурення і смирення.
Ми живемо в світі і зовсім втекти від нього не вийде ніяк, а тому і весь наш великопісний труд – лише крапля в морі. Але святитель Андрій, ніби все це розумів, а тому тепер його словами ми звертаємося до Бога: «Гідних плодів покаяння не вимагай від мене, Єдиний Спаситель, бо сила моя вичерпалася у мені; даруй мені завжди зажурене серце і духовну убогість, щоб я приніс їх Тобі, як сприятливу жертву». Не варто відразу замахуватися на великі подвиги, до них ще дорости треба, та й не кожному це під силу. Спробуємо почати хоча б з двох, зазначених в каноні, чеснот: зажурення і смирення. Саме їх святитель Андрій вибирає в якості жертви Богу, бо саме в них не залишається місця для гордині і самості. Людина всередині себе немов відступає від самої себе, вивільняючи місце для Господа.
Преподобний Симеон Новий Богослов зажурення називає таїнством християнського життя, заради якого здійснюються і піст, і молитва, і милостиня. Це приємна Богу жертва за яку Він подає прощення гріхів: «Хто не знає себе і не відчуває, в якому бідному знаходиться він стані (і не шукає того), у того даремно пропадуть пости і милостині, які здійснює». Сутність зажуреності полягає в постійному баченні своїх гріхів, в зверненні свого погляду всередину себе. «Хто одну годину провів, зітхаючи про душу свою, той вище того, хто доставляє користь цілому світу своїм спогляданням», – пише преподобний Ісаак Сирін.
Весь наш невеличкий подвиг заради зажуреності, тому що журба і стає можливою в результаті подвигу. Я вже сказав, що у перші дні великого посту у нас не залишається місця для неробства, що формує найсприятливішу атмосферу для зажуроності, яка, за словами преподобного Ніла Синайського, наводиться потрійним утриманням від їжі, сну і тілесного спокою. Як бачимо, саме за минулі три дні три перераховані умови виконуються десь навіть несвідомо, навіть якщо ми самі до цього не особливо прагнемо, а просто робимо те, що наказує церковний статут.
«Хто одну годину провів, зітхаючи про душу свою, той вище того, хто доставляє користь цілому світу своїм спогляданням», – пише преподобний Ісаак Сирін.
«Зарозумілий я нині на словах, зухвалий і в серці, марно і даремно, не осуди мене з фарисеєм, але даруй мені смиренність митаря і до нього причисли, Один Милосердний і Правосудний», – співається в четвертій пісні канону, де ми прохаємо у Бога дарувати нам можливість принести Йому ще одну жертву – смиренність. Вона тісно переплітається з жалем і фактично одне без іншого не існує. Бачення гріхів необхідно повинно бути пов'язане з відчуттям себе грішником.
Так, наприклад, преподобний Антоній Великий нам залишив досить чіткі і ясні ознаки смирення: мислити, що ми нічого доброго не робимо; мовчати і ставити себе ні в що; не опиратися і не наполягати на своєму слові; постійно мати перед очима смерть; не чинити свавілля; остерігатися брехні і порожніх розмов; терпляче переносити образи. Кожен з перерахованих атрибутів смирення більше стосується чернечого життя. Але якщо, нехай і не всі, а хоча б деякі з них, будуть застосовані нами в нашому житті, то і це вже принесе чималу користь.
Події перших днів посту – починаючи від праці, втоми і закінчуючи покаянним каноном і особистою домашньою молитвою – це вже жертва Богу. Звичайно, люблячий нас Отець не залишиться в стороні від наших, нехай і невеликих, але все ж щирих спроб наблизитися до Нього і тут же, у відповідній дії, дозволить нам відчути Свою присутність, передбачити втрачене Небесне Царство у власному серці.
«Ти знаєш, душа моя, про сходи з землі до небес, показані Якову; чому ж ти не обрала безпечного підйому – благочестя?», – запитує свою душу святитель Андрій.
Шкода тільки, що поки нас Церква своїми статутними розпорядженнями не спонукає працювати, самі ми не особливо прагнемо до цього: «Ти знаєш, душа моя, про сходи з землі до небес, показані Якову чому ж ти не обрала безпечного підйому – благочестя?», – запитує свою душу святитель Андрій, а разом з ним це питання повинні задати собі і ми.
Нагадаємо, що Лествиця, бачена патріархом Яковом, мала сенс прообразу. Гріх розібрав союз людини і Бога, між Творцем і Його творінням утворилася непрохідна прірва. Але люблячий Отець не залишив піклування про Своє створіння, через втілення і вочеловічення Сина Божого, ця прірва була подолана. Лествиця також вказує на тісне спілкування світу духовного і світу матеріального, світу, що осягається розумом та світу чуттєвого, світу людей і світу Небесних Сил. Саме тому ми, новозавітні християни, маємо можливість, а точніше щастя, навіть тут, під час своїх земних мандр, бути співучасниками Шлюбного бенкету нашого Спасителя.
Однак покаяння нам тому і необхідно, що чим дивовижніше діла Божі щодо нас, чим більш вражаюча милість Його до нас, тим більш достойним жалю той факт, що ми всім цим не вміємо користуватися, і часто навіть нехтуємо.
Переживання досвіду Царства Небесного тут на землі надихає, дає сили, але ще не гарантує входження в Нього в майбутньому віці. Тому разом зі святителем Андрієм знову і знову звернемося до Бога словами: «Навернися і зітхай, нещасна душа, перш ніж закінчиться торжество життя, перш ніж Господь зачинить двері шлюбного чертогу».
