Канон Андрія Критського. День перший: що ми зробили з собою і зі світом?
Сьогодні ми вперше в цьому посту відвідаємо канон Андрія Критського. А потім нам доведеться повернутися до повсякденних турбот. Чи знайдемо серед турбот місце покаянню?
Ось і ми ввійшли у Великий піст. Мабуть, кожна християнська душа чекає цього часу, як періоду, коли, нарешті, зможе хоч трохи відволіктися від повсякденних турбот і присвятити час духовному життю.
По-хорошому, у всі інші дні року нам ніхто не заважає старанно працювати заради стяжання блаженної вічності, але ми – ліниві, а в Чотиридесятницю нікуди не дінешся, тут сама обстановка храму, устав Церкви, та і навколишня атмосфера зобов'язує «засукати рукави» і хоч трохи почати розгрібати «авгієві стайні» власної душі.
Розслаблятися ми вміємо добре, тут ніякого досвіду не потрібно, все само собою виходить, досить згадати чим закінчувалися всі наші численні попередні пости. Інша справа – зібраність і настрій на духовну роботу – саме з ними у нас нерідко трапляються проблеми. Піст вже настав, розгойдуватися ніколи – займатися цим ще можна було у підготовчі тижні, але вже точно не зараз.
По собі скажу, що навіть якщо є бажання добряче попрацювати, але воно якесь «голе», тобто за цим бажанням більше стоїть якесь розуміння необхідності, можливо, пам'ять про попередній досвід, але не жива жага спілкування з Богом, а про сльози покаяння і говорити не доводиться. Напевно, тому на самому початку канону святитель Андрій Критський запитує сам себе: «З чого почну оплакувати діяння злощасного мого життя? Який початок покладу, Христе, я нинішньому моєму побиванню?»
«Наслідуючи злочин первозданного Адама, я усвідомлюю себе позбавленим Бога, вічного Царства і блаженства за мої гріхи».
У міжпостовий період, коли повсякденні турботи відбирають величезну кількість часу і здається, що так складно викроїти час для духовного життя, душа поступово ніби забризкується брудом, як лобове скло автомобіля в сльоту. Час від часу ти намагаєшся її «протирати», але «бруд» все одно летить з усіх сторін, дорога просто оповита «брудним туманом», що постійно вилітає з-під коліс і розсіює промені сонячного світла: «Осквернив я одяг плоті моєї і очорнив в собі, Спасителю, те, що було створено за Твоїм образом і подобою», – чуємо ми в другій пісні канону. У такому положенні залишається тільки один вихід – «з'їхати» з жвавої «траси», зупинитися і спробувати «відмитися».
Першою «зупинкою» для нас і є покаянний канон. Коли ти потрапляєш на великопісні богослужіння в храм, то розумієш, що всі попередні розмови про власну зайнятість, втому і т. п. – це лише засоби самовиправдання. Зараз же я перепланував свої справи і знайшов час для молитви – чому ж тоді не зробив цього раніше? Слава Богу, що у нас є Великий піст і, слава Богу, що ми до нього дійшли. Тепер, разом зі словами канону, ми можемо сказати собі: «Прийди, нещасна душе, з тілом своїм, сповідай Творцеві все, утримайся, нарешті, від колишньої нерозсудливості і з каяттям принеси Богові сльози».
З перших слів святитель Андрій Критський робить акцент на злочин наших прабатьків. З одного боку – це смислове продовження вчорашнього недільного дня, з іншого – нагадування, що наш світ і самих себе знівечили не тільки Адам і Єва, але і ми, навіть ще більше продовжуємо спотворювати: «Наслідуючи злочин первозданного Адама, я усвідомлюю себе позбавленим Бога, вічного Царства і блаженства за мої гріхи», – співається у першій пісні. Ця думка є не найкращою відповіддю на запитування про те, з чого почати покаяння.
Слава Богу, що у нас є Великий піст і, слава Богу, що ми до нього дійшли.
Озирніться навколо – у що ми перетворили Боже творіння. У повсякденному житті ми часто цього не помічаємо, але весь світ просякнутий смертю і руйнуванням. Вмирають люди, помирають тварини, рослини вмирають, вмирають і зірки, і планети, навіть каміння і ті поступово розпадаються. Немає у цьому світі нічого вічного, все прагне до саморуйнування, до впадання в небуття, з якого воно колись, одним словом Божим, було викликано до життя.
Весь цей процес – справа наших рук. Але нам мало «природності» смерті, ми вперто продовжуємо продукувати вади, перетворивши нашу Землю в «скарбничку» зла, а багато хто сьогодні мріє про створення таких «скарбничок» в інших частинах космосу. Не даремно в «Космічній трилогії» Льюїса наша планета названа мовчазною, як єдина у всьому всесвіті, що не бере участі у загальному хорі світобудови, що хвалить свого Творця. Все, до чого не доторкнеться людина, що не спробує зробити, винайти, все несе на собі печать гріха. Тільки відверто сліпий не помічає, як поглиблюється, стає все більш порочним становище людства, як деградація іменується прогресом і тим самим приспана не просто совість, а взагалі скільки-небудь адекватне ставлення до життя.
Якщо на зорі людства був винен Адам, то сьогодні ще більше винні ми самі: «Гідно був вигнаний з Едему Адам, як не зберіг однієї Твоєї заповіді, Спасителю. Чого ж повинен зазнати я, котрий завжди відрікається Твоїх життєдайних велінь?» На це питання нехай кожен відповість сам за себе.
Перший крок до покаяння – це бачення, чітке усвідомлення чорноти своєї душі, коли на неї «налипло» вже стільки бруду, що і рухатися далі стає важко. Так, це ті ж «граблі», на які ми наступали всі попередні роки, на які ми продовжуємо наступати і зараз. Відчуваєш себе повним дурнем, якого черговий «стусан» нічому не навчив. Але як дитина, навіть якщо вона сильно щось начудила, все одно йде у всьому зізнатися батькам, так і ми, соромлячись підняти очі на образ Спасителя, разом зі святителем Андрієм взиваємо: «Поглянь на мене, Боже, Спасителю мій, милостивим Твоїм оком і прийми мою пристрасну сповідь. Згрішив я більше за всіх людей, один я згрішив перед Тобою; але, як Бог, зглянься, Спасителю, над Твоїм творінням». Якщо люблячі батьки завжди прощають своє чадо, тим більше Господь не забариться з прощенням для нас.
Покаяння – це стан душі, що вимагає постійного напруження сил, зосередженості.
Наостанок, повернемося до нашої повсякденності. Побувавши на покаянному каноні і приділивши трохи часу своїй душі, нам все ж доведеться повернутися до повсякденних турбот, залишати їх не можна, та й гріх це, від нас багато в чому залежить життя наших рідних і близьких, але і затягувати ці турботи не повинні. Вирішення щоденних проблем забирає набагато більше часу, ніж молитва – нікуди від цього не дінешся, ми все-таки не в монастирі живемо. Боюся, що покаяння для нас буде закрито, якщо ми в день йому станемо приділяти лише півгодини.
Покаяння – це стан душі, що вимагає постійного напруження сил, зосередженості. Тому нам ніхто не заважає роздумувати над своїм життям, над смертю, над словами канону або Священного Писання, нам ніхто не заважає тихенько молитися під час, наприклад, переміщення з точки А в точку Б, коли задіяні ноги, а розум вільний.
Перша частина канону – це тільки початок покаянного шляху, але це і імпульс, який визначає швидкість і ритм всього постового життя, а тому давайте зробимо, щоб написані святителем Андрієм слова стали нашими особистими словами, що виливаються з глибини серця: «Щиро приношу Тобі, Спасителю, сльози очей моїх і зітхання з глибини серця, що волає: Боже, я згрішив перед Тобою, умилосердись наді мною».
