Великий піст – велика ікона нашого маленького життя
Час летить, і світ стрімко змінюється. Але якщо раніше прискорюваний час був долею людей старшого віку, то зараз його відчувають всі. Чи це не привід задуматися?
З людиною так буває майже завжди: старість настає раптово. Знайомі риси змінюються, втрачають обриси, і ми раптом перестаємо впізнавати себе в дзеркалі. Ми перестаємо пізнавати себе і світ навколо. Складно сперечатися з тим, що світ в останні роки став змінюватися особливо стрімко. І тут справа не у віці автора цього тексту і не в особливостях світовідчуття людини, якій перевалило за п'ятдесят. Ні, я добре бачу, що саме світ стає іншим. Він схожий на губку, яку опустили в брудну воду. Поступово бруд проникає в кожну пору цієї губки, просочуючи її наскрізь і світ змінюється.
Мені є з чим порівнювати. Такої великої кількості брехні, підлості, обману, ненависті людей один до одного, лицемірства політиків щодо власного народу не було в минулі десятиліття мого життя. Якимось внутрішнім почуттям я бачу, що зло опутало своїми сітями все навколо.
Але проте я вдячний Богу і за це. Тепер, як ніколи раніше, можна відчути кожною клітинкою своєї душі, що світ, в якому ми живемо – не наш. Це не мій будинок і не мої сусіди. Люди, кожен з яких по своєму гарний, стали жити самі по собі. Зникла привітність, щирість, доброзичливість, спільність, цілісність, відкритість душ і сердець. Замість них прийшли окрисність, заздрість, жадібність і підлість. Нас помістили в газову камеру загальної ненависті один до одного. Ну що ж, раз так, то за що нам чіплятися в цьому світі? Куди не глянь – все вчорашній день. Залишилося тільки одне прохання до Бога – дожити і вмерти тільки в Ньому одному. Більше нічого не потрібно...
Святі отці вчать тому, що у людини є два шляхи до порятунку: або всіма силами боротися зі своїм внутрішнім злом, або ж цілком спрямуватися до Христа, віддавши Йому одному все наше життя.
«Всяке нині житейське відкладемо піклування...» – чуємо ми під час богослужіння. Якщо б і справді навчитися слідувати цій молитві, то перетворилися б наші душі. Свою егоїстичну прихильність до інших ми помилково називаємо любов'ю. Але за цією «любов'ю» сховався страх самотності, страх бути покинутими, почуття власності і наша патологічна залежність один від одного.
Мудрі старці вчать тому, що у людини є два шляхи до порятунку: або всіма силами боротися зі своїм внутрішнім злом, або ж цілком спрямуватися до Христа, зрадивши Йому одному все наше життя. Для першого шляху потрібен великий запас душевних сил, а для другого тільки одне – любляче серце. І той, і інший шлях не простий. Боротьба зі злом вимагає повної самовіддачі, а спрямованість до Бога постійної молитви.
Коли розум стає чистим від будь-яких думок, то Бог Сам входить у нашу душу, без всяких з нашого боку зусиль. Немає необхідності ні в яких спеціальних молитовних прийомах, ні в особливому духовному керівництві. Все, що від нас треба – це глибоке покаяння і смирення. А все інше зробить Господь. Коли людина залишає будь-яку прив'язаність до речей і потяг до світу, вона без праці знаходить шлях до серцевої чистоти і через неї відкриває в своїй глибині дух, в якому живе Бог. Благодать, як турботлива мати, веде душу до спасіння через смиренну Христову Любов. Вона приходить у нашу душу, наповнює серце Божественною силою, а розум – мовчанкою. Душа відстає від гріха, приходить до святості, а людина з'єднується просвітлена духом з Христом, проникаючи в сокровенні чертоги Царства Небесного.
Але це досягається не просто так, і не без великої праці. Ще ніхто не входив в Царство Боже за компанію, натовпом. Туди приводить тільки вистражданий особистий вибір і вирощений на ґрунті власного серця хрест. Тільки коли ми розіпнемо себе на ньому і, залишившись один на один з самим собою, почнемо кричати: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув», Він дасть нам можливість почути: «Істинно, істинно кажу тобі: сьогодні ж будеш зі Мною в раю».
Найсумніше видовище – монах, який втратив розумну безмовність, зануривши всього себе в суєту розуму і різного роду «спасенні» справи служіння, заплутавшись своєю душею у власних помислах і заплутуючи в них інших.
Мудрі і досвідчені в духовному житті старці вчать – перестань метушитися, увійди в своє серце і знайди там Христа. Перебувай в мирності духу і знайдеш благодать. Але якщо ти дозволиш своїм помислам керувати тобою, то вони обов'язково приведуть тебе в пекло. Якщо ти почнеш шукати Христа поза собою, ти нічого не знайдеш, крім уявної суєти. Спасіння – це і є набуття Христа в серцевині свого серця. Знайшовши Його в собі, ми починаємо прямо і безпосередньо осягати, що таке гріх і чеснота. Але якщо ми будемо шукати Христа десь там, високо і далеко від нас, то замість того, щоб рятуватися, почнемо занурюватися в безглузду суєту, називаючи це служінням Богу і людям.
Найсумніше видовище – монах, який втратив розумну безмовність, зануривши всього себе в суєту розуму і різного роду «спасенні» справи служіння, заплутавшись своєю душею у власних помислах і заплутуючи в них інших. Православ'я настільки просто, що розумникам і розумницям його ніколи не зрозуміти. Воно настільки мудро, що недолугим не розібратися в ньому, навіть перечитавши всі книги з богослов'я.
Все, що Церква може дати світу – це літургія, молитва і споглядання. Корінь зберігання Православ'я – свята Євхаристія, корінь спасіння – безперервна молитва, корінь досягнення обоження – побожне споглядання. Той, хто віддав Христу кожен удар свого серця і всю силу душі, переповнюється невичерпною любов'ю. Все, що нам потрібно – отримати єдність з Христом, тому що поза Ним смерть і морок. Спасіння не в Мінеях і Типіконі, а в щоденному очищенні серця, як це робили Святі отці, яким присвячені наші Мінеї і чиї настанови лягли в основу Типікона. Спокійний, радісний досвід богоспілкування праведників виріс із справжнього ясного досвіду молитви та споглядання.
Не в академічних кабінетах живе Бог, а в чистих серцях практиків молитви і покаяння.
Сатана завжди намагався отруїти життя Церкви і її служителів отруйною, антиблагодатною енергією догоджати духу світу. Але в Церкві завжди перебувала сіль святих, яка не давала цій отруті розкладати Тіло Христове. Цих праведників гнали, переслідували, паплюжили, але саме завдяки їм кожному з нас ще відкриті ворота, що ведуть до спасіння. Благодать, яку ми отримуємо в Церкві, передається як свічка від свічки, як вогонь духа одного серця до іншого. Богослови намагаються передавати традицію Православ'я так, як одна людина передає іншій суху гілку, яку зберігали у себе роками. Той, у свою чергу, передає її третьому і т. д. Але з цих сухих гілок ніколи не виростити прекрасний сад. Щоб його виростити, садівник повинен передати іншому садівнику здоровий і живий саджанець. Тільки так можливе дане садівництво.
Переказ цитат Святих Отців – це традиція мертвої букви. Не в академічних кабінетах живе Бог, а в чистих серцях практиків молитви і покаяння. Як з намальованих на полотні джерела ніколи не втамувати спрагу, так і цитатами Святих Отців ніколи не нагодувати благодаттю голодуючу душу. Зарозумілість і всезнайство деяких, хто говорить про Христа, голів, які знають відповіді на будь-які духовні питання, запевняє нас у тому, що зустрінь вони в своєму житті Христа, то обов'язково розіп'яли Його, щоб Він не заважав їм жити в мертвому світі помислів і мрій, купаючись в неживому світі релігії самообману.
Христос прийшов на землю не для того, щоб дати нам знання про Себе, про світ і людину, а для того, щоб дати нам Самого Себе. Бог прийшов у світ для того, щоб дарувати грішний світ Царства Небесного, який «всередині нас є». Але якщо світ видимий підпорядкує нас собі, то ми втратимо можливість здобути світ невидимий, а християнство назавжди втратить дня нас свою суть і смак. Любов до Христа прищеплюється через покаянну молитву. Основа такої молитви – постійна увага до себе і пильність розуму. Без єднання з Христом через молитву і покаяння ще ніхто не зміг перемогти гріх і смерть.
Адам випав з раю у світ суєти. Ця суєта створює напруженість у наших умах і серцях. Саме вона не дає нам досягти миру Божого. Досвід сотень поколінь християнських подвижників говорить про те, що рятівна благодать досягається в молитві і закріплюється в спогляданні. Молитва – це якір для того, хто скаче по поверхні життя розуму. А суєта і зневага – найстрашніші хронічні хвороби духовного серця. Життя важке і складне. Час, несучи своїм бурхливим потоком наші душі до вічності, часто вдаряє нас об валуни скорбот і життєвих трагедій. Але ця річка впадає в тихе прозоре озеро, на чистій поверхні якого відбивається Сонце Правди.
* * *
Початок посту, Прощена неділя, спомин Адамового вигнання з раю – це ще один заклик до мужності під час нашої земної мандрівки. Великий піст – як одне невелике життя. У ньому стисло все те, через що проходить людська доля. У ньому і радість, і смуток, і біль, і насолода. У ньому є все, що ми зустрічаємо у своєму житті.
Кінець посту такий, як і кінець нашого життя – спочатку хрест, а потім, дасть Бог, і воскресіння. Важливо пам'ятати: не розіп'яті не воскреснуть. І нехай допоможе нам Господь пройти цей піст і все наше життя гідно.
