Святкові роздуми про політику, Церкву та Різдво Христове
Різдво Христове, здається, найтихіше і наймирніше свято в церковному календарі. Але ми і навколо нього змогли створити хвилювання та шум.
Рік від року те саме: варто початися Різдвяному посту, як навколо дати святкування Різдва Христового піднімається свистопляска. Щоправда, цього разу додалося дещо нове, бо Україна вперше святкує Різдво по-європейськи.
Втім, це мало допомогло, хіба що ясніше намітився вкрай неприємний перекіс. І річ тут не в тому, що дата святкування Різдва продовжує бути предметом суперечок, ми нині сперечаємось і з приводу, і без приводу, і просто з любові до цієї справи. І не в тому, що влада вже відкрито намагається нав'язати неабиякій кількості своїх співгромадян власне помилкове бачення – з влади якраз не візьмеш нічого – протягом усієї багатовікової історії Церкви мало яка влада утримувалася від спокуси «порулити» релігійну складову життя країни, якщо така виникала.
Погано те, що одна з головних, ключових подій світової історії, свято пришестя у світ Спасителя, сприймається суспільством, насамперед, як засіб вираження певної позиції. Тобто, на першому місці виявляється Христос, який зовсім не народився, а чиїсь принципи, переконання і думки – все те, що за влучним висловом Фредеріка Бюхнера, людям замінює Бога.
Явище це вкрай неприємне, проте цілком закономірне. Хоча наша держава завжди була світською, українське суспільство завжди залишалося не чужим для віри. Що там казати, загальну релігійність українців відзначала навіть радянська влада. Але прийшов момент і віру почали потроху видавлювати зі сфер життя. Ні, не боротися з вірою, а непомітно витісняти її на периферію життя і людської свідомості.
Так ми здобули сучасне громадянське суспільство: активне, пасіонарне, наскрізь світське. Яке визнає за вірою (не хочу говорити «релігією») строго певне місце, що засвоює їй конкретні функції і, зрозуміло, вважає себе вправі диктувати умови вірянам і вказувати Церкві на її місце.
Чи добре ми несли свою місію протягом останніх тридцяти років, чи погано, але проти реальності не попреш – що виросло, те виросло.
І тут би нам задуматись, вникнути в суть того, що відбувається, врахувати колишні помилки, направити зусилля в потрібне русло. Однак, на жаль, зараз ми спостерігаємо зовсім інші процеси. Сформувавшись і зміцнівши, суспільство почало ставити Церкві питання, які зараз прийнято називати незручними. Хоча насправді вони не є незручними, а неправильними, бо формуються на основі принципів, позицій, переконань та ідей, якими живе суспільство.
Як наслідок, Церква почала говорити про все, про що не запитають, почала формувати власну «позицію» з того чи іншого питання, висловлювати різноманітні «думки», сподіваючись, що сказане почують, зрозуміють і не засудять.
Церква Христова, кожен із членів якої, від архієрея до мирянина, може з повним правом дозволити собі розкіш «нічого між вами не знати, крім Ісуса Христа, і Того розп'ятого...» (1 Кор. 2:2), раптом зайняла позицію щодо політики, суспільного життя та ще чогось. Скажете, що ж у цьому поганого? Скажете, ми серед людей живемо і маємо на їхні запитання відповідати? Скажете, ми несемо відповідальність за наше суспільство і тому маємо вести з ним діалог? Ось нісенітниця!..
Хто зараз не говорить і не пише про війну, про політику, про громадське життя? Про це можна дізнатися скрізь, про це легко говорити з усіма. Хочеш знати – відкрий інтернет, хочеш почути оцінку – заведи розмову з будь-ким від дружини чи сусіда до співробітника по роботі чи випадкового перехожого.
Ніхто з нас не має дефіциту подібної інформації. Навіщо відповіді на такі запитання шукати у Церкві? Звідки нам знати? Залишіть нам наше: питайте нас про Бога і віру, про чесноту і гріх, про душу людську і Царство Небесне, про Писання і молитву.
Є безліч тем, які ніхто, крім Церкви, не розкриє. Ось про це говорімо. А політику залиште політикам, війну – військовим, громадське життя – активістам, злочинність – правоохоронцям.
Не наша справа у всьому цьому копатися, наше право не розумітися на цьому і про це не говорити. І, прошу вас, припиніть це, про діалог із суспільством. Жодного діалогу з суспільством немає, не було і бути не може. Можливий діалог лише з особистістю, а не з колективним та безособовим. А особистість зазвичай приходить до церкви не для того, щоб «почути позицію». Особистість приходить до Бога, в середовище, де Він діє безпосередньо і прямо, в простір, де панує несвітскість, інакшість, туди, де, кажучи словами Жюльєра Гріна «все – там, все – інше».
Відповідно, і привертає людину до Церкви знову ж таки не «чітка позиція», а досвід дії Бога в її душі, досвід глибоко особистий, долучити до якого може тільки Церква і тільки того, хто прийшов шукати Істину, а не мирську правду.
Так, таких одиниці з тисяч, але, можете мені повірити, ці одиниці варті тисяч. Тим більше, коли тисячі наполегливо і свідомо віддають перевагу Божественній істині власної людської правди.
Тим часом, Істина – це Христос, що нині народився у світ. І як нам добре відомо, істина доказів не потребує. Тож припинімо сперечатися і кидатися аргументами. Адже істину не насаджують, її приймають. Цілком і беззастережно. А ті, хто в Різдві Христовому не бачить нічого, крім позицій і принципів, просто пройшли повз Істину. Вони, можливо, навіть бачили Її, але пройшли повз неї і залишилися непричетні до неї.
Що ж, мають право. Хотілося б тільки, щоб і ми, православні, не розмінювали Істину на різноманітні непотрібності. Не займалися б дискусіями, суперечками, доказами, складаннями думок та формулюванням позицій.
І якщо досі у нас не дуже виходило, то Різдво Христове – чудова нагода започаткувати благе.
