Я заподію тобі добро, або Інструкція по добродіянню
Здавалося б, все дуже просто: хочеш бути щасливим, жити по совісті і мати мир в душі – неси людям добро. Однак, як показує практика, не все так просто.
У преподобного Паїсія Святогорця є такий роздум: «Необхідно багато уваги, розсудливості і міркування, щоб добро робилося по-доброму і приносило користь, тому що інакше воно замість користі буде дратувати іншого. І ось що ще: краще дати дозріти тому, що думаєш зробити. Бо якщо «зірвати» справу незрілою, тобто прийняти поспішне рішення, то потім можна зіткнутися з труднощами і страждати» (Паїсій Святогорець. Слова. Том II. Духовне пробудження).
Я щиро вважаю, що абсолютно неважливо де, коли, кому і з якого приводу були сказані ці слова, оскільки поставити більш точний діагноз того, що представляє із себе добродіяння сучасної людини навряд чи можливо.
Ні, поняття про добро у нас як там не є правильне. Добро, у всякому разі, в побутовому розумінні, – це те, що корисно і добре. Корисно для людини, для її здоров'я, тіла і душі, для її ближніх і дальніх, для будь-якої живої істоти і навколишнього середовища, для громадської безпеки і порядку, для чиїх-небудь інтересів якщо, звичайно, ці останні – не гріховні. Але ось за межами поняття добра починаються проблеми. І виникають вони із, здавалося б, такого природного явища як різність.
Цілком очевидно: всі люди різні. А, отже, і уявлення про добро у нас теж різні. Іноді навіть радикально різні, а то й повністю протилежні. І не було б у тому біди, якби цю різницю кожен сприймав як даність і іншим давав би таке ж право бути несхожим на себе улюбленого так само, як самому собі дозволяє не бути схожим ні на кого іншого. Однак для цього необхідна мудрість, а мудрість в наш час варто пошукати...
Не в честі нині мудрість. Щоб її придбати необхідно вміти спостерігати за життям, робити висновки з ситуацій, не поспішати, не метушитися, жити без суєти і поспіху. Сучасна людина не просто цього не вміє – вона не прагне цього мати, не бачить в цьому потреби і навіть власну чужість всякій мудрості ставить собі в заслугу. Втім, до цього ми ще повернемося. Поки ж нам важливий той факт, що далеко не кожна людина здатна сьогодні бачити за своїм ближнім право бути несхожим на себе. А, отже, власне, приватне і глибоко суб'єктивне, розуміння добра бачить об'єктивним і загальнообов'язковим.
Я знаю, що для тебе краще!
З подібним стикався і продовжує стикатися протягом життя кожен з нас. Скільки їх, таких благодійників, нав'язливо пропонують нам з їх точки зору корисне і навіть необхідне, абсолютно не слухаючи наших аргументів і не приймаючи ніяких заперечень! Скільки їх, що віщають про шкоду протягів і ревно піклуються про спертість повітря в загальних приміщеннях, без тіні сорому засовували в руки іншим власноруч приготовані ліки «від усього на світі» з бур'янів, смоли і олії, договляючись про нас незрозуміло з ким і просто на сьогодні, на тій лише підставі, що дізналися від когось про нашу проблему, хоча, знову-таки, їх особисто ніхто ні про що не просив.
До речі, так: про повагу до особистих кордонів такі добродельци, ясна річ, нічого не чули і чути не хочуть. Девіз таких: я краще за тебе знаю, що тобі потрібно. І, що характерно, люди такого складу відрізняються абсолютною непромокаємостю до життєвого досвіду. Їм неможливо нічого пояснити або довести, оскільки вони знають все краще за всіх. Будь-який опір вони сприймають як особисту образу, а спроби уникати їх товариства викликають у них смертельну образу. І як би часто з чим-небудь подібним вони не стикалися, в них не змінюється абсолютно нічого. Те ж непохитне усвідомлення своєї правоти, ті ж нахабство і впертість, те ж тверде переконання, що «ти мені потім спасибі скажеш».
І якби ж то закінчувалося таке «добро» зіпсованим настроєм і пошарпаними нервами, але ж воно нерідко призводить до трагедій: скільки «з добрих спонукань» зіпсовано відносин, зруйновано сімей, зламано життів... І завжди винуватець «хотів, як краще».
Я заподію тобі добро і принесу користь
Можливо, все це було б не настільки погано, якби не один момент: люди, про яких йде мова, в своїх діях гранично щирі. Ніхто з них не має на меті прийти, побачити і наслідити в житті або в душі ближнього. Кожен хоче добра. Нехай добра виключно у своєму розумінні, але саме добра і не інакше. Але коли в прагненні до добра немає розсудливості, призводить таке «добро» до чого завгодно, тільки не до добра.
Тільки не подумайте, що я поставив перед собою мету когось засудити або висміяти. Біда в тому, що час від часу невдалий доброділець, так чи інакше, прокидається майже що в кожному. Тому небезпеці наламати дров в ім'я всього хорошого періодично піддається всякий і, отже, перед її обличчям не слід розслаблятися нікому. У всякому разі, нешкідливим буде засвоїти кілька простих правил:
1. Не все те добро, що здається нам таким. Справді, у кожного своя правда і власне уявлення про добро. Не кожен ближній думає так, як ми, хоче того ж що і ми або боїться того ж, що і ми. Ті, хто судять іншого по собі неминуче помиляються. Тому перше правило розумного добродіяння: поважай чужу правду.
2. Людина має право на помилку. Як би там не було, а самим собі ми помилятися дозволяємо. Неважливо навіть, як ми потім до своїх помилок ставимося, головне, що право на помилку ми за собою визнаємо. Тому, якщо хто-небудь, на наш погляд, помиляється, не слід, не розбираючи засобів, запобігати його помилці або, тим більше, намагатися насильно її виправити. Як відомо, у свободі вибору і дії навіть Бог не обмежує людину. Так куди там нам, з нашої правотою?
3. Мірило всякої правди – правда Євангельська. Ми з легкістю приміряємо заповіді і повеління Господні до інших людей, забуваючи, що звернені вони, в першу чергу, особисто до нас. Тому як би ми не мали рацію, якого добра не хотіли б ближнім, перш за все необхідно запитувати себе: наскільки мій намір відповідає заповідям? Співвідосяться мої уявлення про добро і правду з правдою Євангельською? Такий підхід забезпечить і чистоту намірів і справжню доброту справам.
4. Будь-яка людина має особистий простір і це не егоїзм, не примха і не гордість. Потрібно розуміти і відчувати ті межі особистого, які людина не дозволяє нам переступати. І відчуваючи, відступати назад і послаблювати натиск. Невміння так робити повністю знецінює будь-яке добро. C іншого боку, вміння відчувати особисті кордони диктується елементарними правилами пристойності. При повному невмінні, можна почати хоча б з елементарної ввічливості.
5. Почуття міри – найбільша з чеснот. Природна потреба без міри перетворюється у ваду, чеснота без міри – в гріх. Якщо людині не властиве почуття міри в прагненні до доброго, то підсумком такого прагнення буде все, що завгодно, тільки не добро. При цьому почуттю міри нерідко вчить саме життя. Так що іноді досить просто не опиратися її урокам або, що те ж саме – не заважати Богу нас спасати.
Ну і наостанок. Можна скільки завгодно говорити про добро, що здійснюється з толком, пропонувати правила, формулювати принципи. Однак, якщо підходити до життя так, як це прийнято в сучасному світі, то все наше добро буде, в кращому випадку, епізодичним, безсистемним, що мають місце не стільки завдяки якостям і прагненням душі, скільки під впливом ситуації, що склалася.
На самому початку я цитував преподобного Паїсія Святогорця: добро повинно бути зрілим. Доброму задуму потрібно дати зародитися в душі, розвинутися і, що називається, дозріти. Рішення зробити добру справу має бути усвідомленим, прийматися вдумливо і реалізовуватися без суєти. Поспішність рішень і поспішність дій властиві людям непостійним, безвідповідальним і поверхневим. Звичайно такі люди теж здатні до добрих справ, проте це не означає, що з них треба брати приклад.
Будь-яке добро лише тоді приносить максимальну користь, коли буває зрілим, продуманим, грунтовним і спокійним. Так що, прагнучи до всякої чесноти, давайте вчитися творити добро. Творити з розумом і з толком, з користю ближнім і на спасіння собі.
