Новорічне, або Наш сон добігає кінця
Передсвяткові роздуми про Новий рік та не лише про нього.
Новий рік. Мені вісім років. Мандарини, хлопавки, бенгальські вогні, конфетті та цукерки, запах хвої, блискучий «дощик» та новорічні іграшки, пластиковий Дід Мороз зі Снігуронькою з пінопласту. Багато радості, сміху та веселощів. Санки, гірки, хрусткий сніг під ногами, промоклі рукавиці. Куди подівся цей безжурний хлопчик? Зрідка, в якихось далеких спогадах і давно забутих переживаннях, він інколи приходить на пам'ять. Усе минуло, наче сновидіння. І, як після будь-якого сну, щось можеш пригадати, а щось, як не старайся, на пам'ять не приходить.
Скільки ми бачили у своєму житті таких снів? Був Новий рік у дві тисячі двадцятому. Туманом страху були оповиті обличчя перехожих. На всіх маски, руки в рукавичках. ЗМІ видають новини одну страшнішу за іншу. Знайомі, які перехворіли на ковід, описують стани, які вони пережили під час хвороби: суїцидальні думки, панічні атаки, постійний сильний головний і м'язовий біль, висока температура, яка жодними препаратами не знижується, тощо. Люди під ШВЛ задихаються та болісно вмирають.
Скільки ми втратили за цей час близьких, рідних, знайомих. Нерідко людина помирала за лічені дні. Люди боялися ходити на похорон до померлих від коронавірусу. Родзинкою до всього цього стала нав'язлива пропаганда вакцинації, аж до жорсткого обмеження прав і свобод. Усе це було з нами зовсім недавно. Чи згадуємо ми про це зараз? Чи повертаємося в пам'яті до подій недавнього минулого?
Ні, наче це було й не з нами. Якийсь поганий, кошмарний сон, привид. Туман, який зайшов у наше життя, зібрав своє жниво та пішов.
Під час епідемії нам здавалося, що гірше вже бути не може. Але, виявилося, може. Не давши нам можливості відпочити від пережитих потрясінь, у наше життя вломилася страшна, божевільна, кровопролитна війна. Знову трупи, знову смерть, розлите безмежне людське горе, зруйновані будинки, покалічені долі та море сліз. Радості немає, на людських обличчях печатка пригніченості та енергія ненависті, що розростається в душах і серцях, як пухлина.
Але війна, як і все на цьому світі, колись припиниться. Такий закон цього світу. У ньому все, що отримало початок у часі, має обов'язково прийти до свого кінця. Горе і радість, сміх і сльози, війна і мир – усе колись починається і колись закінчується. Що буде після цієї війни? Чи часто ті, хто вижив, будуть про неї згадувати? Найімовірніше, так само, як і про коронавірус – намагатимуться забути, як про один із найстрашніших спогадів свого життя.
А все наше життя чи не є один великий сон? Чим відрізняються наші сновидіння від пам'яті прожитих років? Ми їх так само смутно пам'ятаємо. Через призму прожитих років щось проступає яскравіше, щось тьмяніше. Та й чи багато в нас спільного з тими дітьми, якими ми були колись, або з юнаками та дівчатами, які жили в нас двадцять, тридцять років тому?
Як часто приходить до нас жаль щодо того, що не можна життя прожити заново, на чистову. Як гірко стає від того, що багато помилок вже не виправити та не переписати того, що вже стало частиною нас самих. Вся наша біографія стала книгою спогадів. І, загалом, добре, що у цієї книги є кінець і жоден з її епізодів не залишається відкритим назавжди.
Після того як буде перегорнута її остання сторінка, в наше життя прийде справжнє. Через досвід часу ми увійдемо в нескінченність вічності.
Та й як нам зрозуміти, що таке вічна радість, якщо ми не пройдемо досвід горя, болю та розлук. Як нам оцінити райське блаженство, якщо ми не переживемо досвід пекельної муки. Адже ніхто з нас так ніколи б і не зрозумів, як це добре – бути здоровим, якби не дізнався, як погано бути хворим.
Люди мого віку, ті, хто народилися в 60-ті – 70-ті, пройшли через досвід, якого не знало жодне покоління, що колись жило на землі. Це може звучати пафосно, але насправді все так і є. Ми останні, хто жив у СРСР, навчався в радянських школах, вишах, хто достеменно знає, яке тоді було життя і що воно собою являло. Ми готувалися на заняття в бібліотеках, писали курсові та дипломні ручкою на папері, вміли на льоту конспектувати лекції, їздили в будзагони, у колгоспи на збирання врожаю. Це за нашого життя вперше з'явився інтернет, мобільний зв'язок, цифрові технології, а комп'ютер увійшов у кожен дім. Світ протягом життєвого циклу одного, саме нашого, покоління змінився так, як він ніколи до цього не змінювався.
Ми пережили розвал однієї великої наддержави, в якій народились і яка була нашою Батьківщиною. Ми знали голод часу «перебудови», відчули на своєму досвіді радикальну зміну економіки, політичних режимів та ідеологій. Ми розплачувалися рублями, брали продукти в магазинах за талонами, встигли побувати злиденними купонними «мільйонерами», дізналися ціну грошових реформ. Тепер на нашу долю випала епідемія та війна. Ми були біля витоків відродження Церкви та стали свідками її гонінь.
Чи було хоч одне покоління землян, яке б протягом свого короткого земного життя стало свідком таких радикальних змін у суспільному, політичному та особистому житті? Я гадаю, що ні.
Інше питання – до чого цей досвід нас привів, чого навчив, якими ми стали в результаті всіх цих життєвих потрясінь? На це питання відповість нам Суд Божий і суд нашої власної совісті. Чекати нам цього залишилося вже небагато. Що б попереду нас ще не чекало, воно буде нашим останнім випускним іспитом з цього життя. Наш сон поступово наближається до кінця. Ангели нас скоро розбудять, і ми прокинемося в справжньому. І там вже буде неважливо, де ти жив, якою мовою говорив і хто були твої батьки за національністю, расою чи кольором шкіри. Важливо буде лише одне – яким ти став.
Вже другий рік поспіль ми зустрічаємо новорічне свято під звуки сирен і вибухи ракет. Можливо, Бог якось по-особливому любить нашу країну, якщо посилає нам одне випробування за іншим, не давши жодного року перепочинку.
Що ж, слава Богу за все! І те, що православним християнам в Україні доводиться сьогодні одночасно переживати лиха війни, горе втрат, наклеп і гоніння на свою Матір-Церкву, в цьому теж є велика милість Божа. Від нас потрібно лише одне – не озлобитися та не уподібнюватися тим, хто нас вбиває й гонить; віддати все на Суд Божий, всіх прощати, всіх любити, всіх милувати та жити за Євангелієм. Тоді наше справжнє відрізнятиметься від тимчасового, так само як дійсність відрізняється від сну, а радість – від горя.
І дасть Бог, тоді й ми зможемо увійти через вузьку браму у вічну радість і блаженне щастя, в якому вже не буде хвороби, печалі та зітхання, а життя нескінченне.
