Цей світ – вампір
Недільна проповідь.
«Дякуючи Отцеві, що вчинив нас достойними участи в спадщині святих у світлі, що визволив нас із влади темряви й переставив нас до Царства Свого улюбленого Сина» (Кол. 1:12-13).
Ранок, сірість, сльота, війна. Смерть із косою разом із військкомами оминає будинки й квартири. Божевільні люди вбивають один одного, як їм здається – в ім'я чогось важливого та значущого. А ті, хто вже вбитий, так і не зможуть їм сказати, що насправді в цьому житті нічого не має значення, крім одного – спасіння душі.
Правителі, партії, нації та народи йдуть і приходять, змінюють один одного. Там, де жили одні люди, мешкають тепер інші. Де раніше були жваві міста і йшла жвава торгівля, тепер лише бархани піску та самотні ящірки. Все тече, все змінюється. А життя у кожного з нас одне. І якщо світ говорить про те, що його можна віддати заради чого завгодно, крім того, щоб увійти в чудесне світло спадщини святих, у якому покликана жити наша душа – не вірте. Все це звичайна сатанинська брехня. Злом зло тільки множитиметься, і не було ще в історії людства такого, щоб ненависть і вбивства народили святість і праведність.
Цей світ – вампір, який жадібно висмоктує з нас усі соки, а потім викидає на цвинтар.
Він впивається в нас страхами за майбутнє, паралізує бідами, що насуваються, змушує ціпеніти від жаху поточних подій. Скільки не живи, як не бережи себе, однак доведеться піти з цього життя. Так краще тоді віддати залишки сил, які в нас ще є, Богу, в надії на те, що Його благодать виведе нас у великий вічний спокій.
Що для цього потрібно зробити? Пам'ятати про Бога, завжди ходити перед Ним у святості душі і тіла, у чистоті розумній та сердечній, дотримуючись Євангельських заповідей. Світу треба віддати мирське, він однак за своїм прийде, а Богові Боже. Однією рукою треба трудитися, а іншою молитися, все освячуючи хресним знаменням та Іісусовою молитвою.
Немає жодного сенсу грати перед Богом праведника або турбуватися про думку людей про себе. Тим більше, не потрібно грати в життя за тими правилами, які пропонує нам світ. Є тільки два шляхи: один – жити світом, прагнучи комфорту, достатку, безпеки та задоволення; інший – жити вічним, неминущим та незмінним. Краще відмовитися від зовнішньої метушні, щоб знайти внутрішню тишу. Обитель безсмертних перебуває всередині духовного серця, але ввести до неї може лише Святий Дух. Але поки ми повністю занурені у мирські уподобання, цього не станеться.
Усередині людини живе щось незбагненне розуму і приховане від будь-якого дослідження.
Живе те, в порівнянні з чим решта зовсім несуттєва. Це людський дух. Він нічим не обмежений, ні з чим не пов'язаний, ні від кого, окрім Бога, не залежить. Наше маленьке «я» схоже на двигун, що безперервно чадить і працює, який все заглушає своїм безперервним гуркотом і шумом. Воно постійно збуджене, всього боїться, за все турбується, безперервно метушиться, перебуває в димі думок, почуттів та емоцій. Коли цей двигун уявної машини зупиниться, то в душі настане сердечна безмовність, зосереджена на духовному серці, яке цілком живе у Христі і дихає Його благодаттю.
Пізнавши себе, як ми є, людина пізнає і Бога, як Він є, стаючи за благодаттю чадом Божим і спадкоємцем усіх Його благ.
Але замість саморозуміння, ми пасемося на пасовищі помислів, а рогатий пастух переганяє нас із місця на місце. Ми зриваємо думки, жуємо їх своїм розумом, харчуємося прахом, самі стаючи прахом. Періодично ці пастухи ведуть баранів на заклання. Вони стравлюють одну череду з іншою, весело спостерігаючи за тим, як їхня паства вбиває один одного в ім'я великої ідеї та благородних цілей, які їм навіяли злі пастирі.
Ошуканій душі після смерті вже не буде кому пред'являти рахунок про безглуздо прожите життя. Їй залишиться лише гірке та запізніле каяття. Єдине, що ми можемо в цьому житті зробити для себе і ближнього – спастися самим благодаттю Божою. Для Господа це буде дар любові, а для ближнього − приклад і настанова. Більше нічим ми цьому світу допомогти не зможемо, як би не намагалися.
Перший крок на цьому шляху – перестати триматися за світ розумом, тому що гріх живе не в серці, а в голові.
Розумом ми прожили в Церкві все життя, прочитали десятки книг, вичитали тисячі молитов, але залишилися стояти у своєму духовному розвитку на тому самому місці. І все тому, що духовна робота відбувається не у зовнішній релігії, а глибоко всередині нашого серця. Зовнішнє не можна відкидати, але без внутрішнього воно буде марним. Знаходити вузький царський шлях, що веде за внутрішню завісу своєї душі, і є духовна практика.
Коли душа всім серцем звернеться до спасіння, то прихильність до світу її поступово залишатиме. Не залишить її тільки розум, який знову і знову намагатиметься нас спокушати розвагами та насолодами гріховного життя. Але, з іншого боку, Сам Христос, бачачи наше прагнення, рятуватиме нас своїм благим промислом.
«Щойно ми припиняємо говорити, всередині народжується тиша. Як тільки ми припиняємо думати, внутрішня тиша перетворюється на безмовність. Спочатку це є тиша розуму, а потім вона стає безмовністю духу чи свідомості. Як тільки ти приходиш до безмовності, воно все стає безупинною молитвою. Коли весь твій дух переймається невпинною молитвою, все навколо нас стає тишею, яка переходить у нескінченну блаженну безмовність, в нескінченне блаженство благодаті у світлі Христовому» (старець Симон Безкровний).
Що б із людиною не відбувалося, вона завжди дорівнюватиме своєму духу, який нічому не підвладний, крім Бога.
Всіх змін і переживань зазнає наше его, дух же завжди перебуває поза всякими переживаннями, як сонце, що сяє там. Внизу наше его живе у темряві, вгорі наш дух живе в тьмяному світлі благодаті Христової. Куди ми йдемо та з ким залишимося – залежить від нашого вибору.
У дусі немає ні страху, ні гніву, ні хтивості. Він завжди перебуває поза нашими падіннями, але допомагає нам піднятися, просячи у Бога спасительної допомоги і підтримки. Коли людина, як блудний син, повертається в свій дух, вона знаходить там люблячі руки Небесного Батька, який давно чекає на цю зустріч.
Як тільки людина відокремлюється розумом від світу, вона відокремлюється і від свого розуму, оскільки світ і розум – одне й те саме. Залишаючи цю «країну далеко», куди людина пішла від Свого Батька, ми знаходимо Христа, Який ніколи не покидав нас, чекаючи нашого навернення і покаяння. Він дуже делікатно і дбайливо наближав нас до пізнання істини, незважаючи на те, що ми вперто шукали власні егоїстичні шляхи. Тому, прозрівши, людина не знаходить слів, щоб висловити всю свою подяку за невимовну любов Христову до себе, жебрака і нікчеми, замовкає, припавши до стоп Христових і обливаючи їх потоками вдячних і покаяних сліз.
Нам здається, що все не так і не те. Що Бог забув нас, забув цей світ, що ми залишилися сиротами, а наші душі повністю віддані у владу диявола та його злих демонів. Але це не так. Бог є істиною. Він абсолютно досконалий. У Ньому все є благо, все є досконалістю. Він є скрізь і проникає всюди. Немає місця, де б Його не було. Оскільки Бог досконалий, у Нього все досконале.
Бог не має помилок. Він бездоганний. Тому нам не треба нарікати і зневірятися.
Не треба засуджувати, крім себе, за незнання істини. Це саме те, що нам необхідно зробити – пізнати істину та стати вільним.
Наш розум весь час хоче нас обдурити. Він все показує у викривленому світлі, на все накидає похмурі покривала, все забарвлює у похмурі сірі тони. Але всередині нас вже є той вічний світ, який людина марно намагається знайти зовні. Тільки серце, що повністю змирилося, відвернулося від видовищ світу і повернулося обличчям до святого Євангелія, починає відчувати радість вічного життя. Не маючи нічого свого, воно починає бачити те, «чого око не бачило й вухо не чуло, і що на серце людині не впало, те Бог приготував був тим, хто любить Його!» (1Кор. 2:9).
«Все, що живе, стає твоїм життям у Христі. Все, що існує, стає твоїм існуванням у безкінечній Христовій благодаті. Ти розумієш, що раніше ти не знав любові, і тільки тепер ти осягаєш незбагненно, що означає Божественна любов, яка зберігає і оберігає все, що живе й існує. Ти сам стаєш цією любов'ю, в якій немає жодного егоїзму та егоїстичних домагань. Ти відчуваєш невпинну радість цієї любові, ти починаєш жити нею, тихою і вічною радістю Божественного буття» (старець Симон Безкровний).
