Через кого з нами буде говорити Бог при новому світовому порядку
Євангельське читання недільного дня розповідає нам про першого, хто чинив Ісусову молитву.
«Ісусе, Сину Давидів! Помилуй мене!» (Лк. 18:38) – кричав із темряви свого внутрішнього світу сліпий, що прагне до світла дня. Так само і наша душа в безперервній покаянній молитві «Господи, Ісусе Христе, помилуй мя» шукає Світла Невечірнього, незаходимого Сонця нашої душі, Життя, просоченого безсмертям.
Озираючись на свої прожиті роки, віддані науково-викладацькій роботі, на нинішніх бакалаврів та магістрів богослов'я («фахівців в області релігії», як написано в їхніх дипломах), на деяких пастирів, які будь-якими способами хочуть здобути науковий ступінь, звання, для збільшення, як їм здається, вагомості свого авторитету, розумію, що цей шлях, насправді, ще нікого не привів до Бога.
Не раз мені доводилося спостерігати богословські диспути і суперечки, де ніхто не говорив для іншого, а тільки для себе, милуючись своїм розумом та ерудицією. Найменші розбіжності виявляють всю крихкість єдності, в центрі якої немає люблячого Христа. Скільки ж потрібно часу всім цим людям, щоб зрозуміти просту річ – розумні слова порожні, добрі – гарні, але немає нічого краще молитви. Тільки вона може зробити те, на що не здатні ні гарні слова, ні глибокі філософські міркування. Пройшовши якусь частину життєвого шляху хибною дорогою, неможливо повернутися назад таким, яким ти був на самому його початку. Неможливо пірнути в світ і виринути з нього таким же, яким ти був колись. Так чи інакше, але до душі все одно присмокчуться п'явки помилкових думок і уявлень.
Любов до світу насправді є одна з форм одержимості і хвороби душі.
Бігаючи, як білка по замкнутому колу суєти, християнин може битися тільки за одну перемогу – щоб не стати гірше, щоб «не жити, як усі». Стати краще можна тільки вийшовши зі світу повністю, всім своїм єством, розумом, почуттями і бажаннями. Але для цього потрібно вбити дух світу в самому собі. Той, хто зважиться на те, щоб не віддавати світу ні розум, ні серце, ні душу, швидко отримує благодать, яка робить його небожителем ще тут, на землі.
«Занурюватися у справи з головою» – означає віддавати себе суєті повністю. Для християнина це все одно, що пустити воду в човен і намагатися в ньому плисти далі. «Вода» цього світу – наші пристрасті, думки, бажання. Якраз вони і топлять наш розум, вбивають душу і умертвляють серце. Тільки той, хто здобував безпристрасність, знає, як допомогти світу і тим людям, які його оточують. В іншому випадку загинуть обоє – і хто рятує, і хто гине. Людина, що не здобувала благодаті і навчала інших тому, як її треба здобути, схожа на жалісливого весляра, який, не вміючи плавати, кидається у воду, щоб допомогти потопаючому. Занурюючись у світ з головою для того, щоб йому допомогти, і не маючи при цьому водолазного спорядження благодаті, душа гине, не принісши ніякої користі ні собі, ні іншим. Тому так важливо для нас мати чесноту духовного міркування. На відміну від звичайного мислення воно є найбільшим мистецтвом інтуїтивної, Богом даної мудрості, що нічого спільного із звичайною людською логікою не має.
Життя без благодаті – постійний внутрішній конфлікт, туга і смуток.
Любов до світу насправді є одна з форм одержимості і хвороби душі. «Хто любить душу свою» (Ін.12:25) любить і світ, без якого він не може уявити радостей земного життя. «Хто ненавидить душу свою», за словом Спасителя, набуває імунітету зневіри до мирських радощів і егоїстичних устремлінь. Але такі люди викликають дику ненависть у тих, хто закоханий у своє порожнє існування.
Часто ми хочемо захиститися від зла тим, що люди називають «простим земним людським щастям». Утримуючи земну радість, таким чином, ми сподіваємося подолати страх смерті. Але, не здобувши при цьому благодаті, така душа неминуче прийде лише до сильного розчарування, а то й до повного розпачу. Замість зростання в радості, вона буде повільно занурюватися в холод і жах прийдешнього кінця, усвідомлюючи, що все її земне щастя випливає, як вода, через руки і його неможливо утримати. Поки великий обманщик – час, безпристрасно і спокійно пережовує людські долі й життя, люди помирають так і не дочекавшись того, що чекали, так і не зрозумівши того, що хотіли зрозуміти.
Внутрішнє життя в світі – це безупинні хвилі думок і роздумів, калейдоскоп незліченних уявлень і образів. Духовне життя – це відсутність усього цього і незмінне перебування людського духа Благодаті Божої. Життя без благодаті – постійний внутрішній конфлікт, туга і смуток. Якщо в душі немає прагнення до спасіння, до очищення душі, розуму і серця від поганих помислів, то ні молитви, ні богослужіння, ні навіть Причастя Святих Таїн їй не допоможуть. У якийсь момент зовнішнє обрядове життя призведе до розчарування спочатку в Церкві, потім в Бозі, а потім настане швидкий кінець. «Усяку галузку в Мене, що не приносить плоду, Він відтинає...» (Ін. 15:2)
«Релігійні свободи», які захищають архітектори Нового Світового Порядку, Бога не потребують.
Сьогодні у всі сфери життя проникає дух сатанинський. Все більше і більше з'являється «християн», які швидко, легко і з радістю знаходять компроміси зі злим духом цього світу. Що б їм не запропонували, навіть найзбоченіші моделі життя, що відверто суперечать Святому Євангелію, вони знайдуть для себе безліч виправдань, щоб жити саме таким чином. «Релігійні свободи», які захищають архітектори Нового Світового Порядку, Бога не потребують. Їхній бог – це загальна «любов», що розуміється як вседозволеність, духовна безпринципність і потурання всіляким пристрастям і розпусті. Ті одиниці, які залишаться вірними Христу, будуть для них вигнанцями, ворогами людства, фанатиками, а всі засоби масової пропаганди будуть закликати ненавидіти їх і навіть вбивати.
Але Православну Церкву неможливо перемогти, тому що Вона є Сам Бог, присутній у вірних чадах Своїми нетварними Енергіями. І Її буття до кінця століття буде не в стінах і кабінетах, а в серцях, які стали причасниками Божественного єства (2 Пет.1:4).
Церква Христова до самого кінця світу буде говорити людям правду, вести їх до спасіння, відповідати на їх здивування. Але не через «фахівців в області релігії» і не через богословів-блогерів, твердо впевнених у тому, що знають відповіді на всі запитання, а через ті чисті православні серця, в яких живе Дух Святий. Через тих мужів, прихованих від людей в тісних і убогих чернечих келіях, які досягли «повноти віку Христового». Через тих, хто живе одним лише Богом, хто зі сльозами молиться перед Ним за весь світ і за кожну людину, бажаючи спасіння всім без винятку.
Амінь.
