Папа римський, диякониси і жіноче священство

04 Лютого 2021 12:21
85
Святі жінки-дияконіси. Мозаїка в базиліці Сант Аполлінарія Нуово в Равенні, Італія. VI століття. Фото: kornbluthphoto.com Святі жінки-дияконіси. Мозаїка в базиліці Сант Аполлінарія Нуово в Равенні, Італія. VI століття. Фото: kornbluthphoto.com

Питання жіночого священства давно хвилює християнський світ. Але не православних. У наших храмах жінкам і без священства цілком вистачає сфер застосування.

Отже, не так давно папа римський надав жінкам можливість брати участь в літургії в якості читців і служниць. Новина, прямо скажемо, і близько не сенсаційна. По-перше, до горезвісного жіночого священства, про яке багато хто пригадав відразу ж, як тільки понтифік прийняв рішення, ця папська ініціатива має приблизно таке ж відношення, як черговий землетрус на Гаїті до незалежності Північної Ірландії.

Справді, чи багато спільного між священницьким служінням і можливістю під час меси виконувати обов'язки читця або подавати кадило? По-друге, нічого нового папа не ввів. Практика участі жінок в літургії в якості служниць існувала в Католицькій церкві задовго до папи Франциска. Так, вона не була дозволена, однак поширена вона практично повсюдно.

У нас з католиками багато відмінностей, але окремі парафіяльні проблеми у нас одні і ті ж. Наприклад, дефіцит прихожан-чоловіків. Жінок переважна більшість. Іноді настільки переважна, що в деяких парафіях і в паламарі взяти нікого. Ось жінки і приходять на виручку. Десятиліттями приходять. Як колись приходили на виручку православним священикам в СРСР.

Причому не варто думати, що жінки-вівтарниця є характерною рисою виключно жіночих монастирів. Свого часу і на парафіях їх теж вистачало. Це зараз у нас повсюдне торжество цивілізації, а ще років тридцять тому священик навряд чи міг обходитися без прислужника не тільки тому, що Звістка учительна забороняє служити без паламаря, але ще і з тієї причини, що без нього і справді було не обійтися.

Зараз все виключно просто: великого кадильного вугілля вистачає на всю літургію, розпалив кадило, повісив у вівтарі – знай собі підкидай ладан та кади. Лампадки, заправлені вазеліновим маслом, горять без всяких проблем, поки стаканчик не спорожніє. Трохи складніше з теплотою, але і тут можна налити в термос. І служи собі без клопоту і напруги. Кілька ж десятиліть тому в кадило, замість звичного нам вугілля, всипали жар з буржуйки, який страшно коптив і при цьому встигав згаснути раніше, ніж закінчувалося кадіння, в лампадках використовувалася нерафінована соняшникова олія, що утворювала страшний нагар на фітилі, через що всі лампади потрібно було гасити, чистити і знову запалювати двічі за службу, теплоту потрібно було гріти в чайнику на буржуйці...

Я і сам на зорі священства знав літніх матінок-вівтарниць. Немає в цьому нічого ні дивного, ні, тим більше, поганого.

Загалом, без паламаря ні про яку службу не могло бути й мови. Що в такій ситуації було робити священику, коли в храмі у нього мужиків явно не рать стоїть? Ось і прислужували у вівтарях літні черниці, які опинилися в миру внаслідок закриття монастиря. Я і сам, на зорі священства, стикався з такими випадками і знав літніх матінок-вівтарниць. Немає в цьому нічого ні дивного, ні, тим більше, поганого.

А що вівтарний послух – справа чоловіча, так що ж з того? Ось послух на криласі теж протягом століть був чоловічим. Аж до XIX століття в Руській Церкві на криласі і співали, і читали чоловіки. Але прийшов час і спочатку жінки стали брати участь у співі і читанні нарівні з чоловіками, а зараз, так і зовсім, скажи кому, що так було далеко не завжди – не повірять.

Так це ми ще не згадували дияконис. А, між тим, це було повноцінним жіночим служінням протягом багатьох століть з часів найперших християн. На дияконіссах лежала відповідальність як за участь в повсякденних справах милосердя (піклування про вдів, сиріт, людей похилого віку), так і за проведення окремих таїнств. Самі дияконіси таїнств, природно, не здійснювали, але під час хрещення жінок надавали допомогу, необхідну охрещуваним.

І, мабуть, що цим участь дияконіс у богослужбовому житті Стародавньої Церкви не вичерпувалася. Причому поширювалася ця традиція в рівній мірі на Східну і Західну Церкви.

Як бачимо, нічого нового папа не придумав. З одного боку, він узаконив порядок, що існував десятиліттями. Порядок, який, звичайно ж, порушував традиції Католицької Церкви, але на який, при цьому, десятиліття закривали очі і єпископи, і кардинали, а можливо і сам папа. Як таке могло відбуватися в настільки болісно-консервативній структурі як Католицька Церква? Дуже просто. Католики, хоч і переживали протягом минулого століття утиски в окремих країнах (згадаємо СРСР, Іспанію на початку 1930-х або Німеччину в 40-х), проте всі ці були локальними і жодне з них не тривало катастрофічно довго. Отже, назвати Католицьку церкву в XX столітті гнаною або гнобленою, навряд чи можливо.

Це дає привід для цілком зрозумілого побоювання: чи не є папська ініціатива кроком до введення в Католицькій церкві жіночого священства?

Однак, незважаючи на відносне благополуччя, Католицька церква в минулому столітті постала перед обличчям тієї ж проблеми, що і Церква православна: при більш-менш незмінній кількості жінок, число прихожан-чоловіків впало в рази. Ось і стали жінки прислужувати при здійсненні меси, де епізодично, а де і постійно. Звичайно, при бажанні, це явище нескладно було б викорінити, але тоді рішення однієї проблеми автоматично спричинило б за собою іншу: чоловіків немає, жінкам не можна – священикам в прислужники брати нікого... Чи не простіше закрити очі на існуючий стан речей і змиритися з існуючою практикою як з неминучою. У підсумку, як бачимо, папа затвердив справжній стан речей, не зробивши при цьому нічого принципово нового.

Втім, головне питання все ж не в цьому. Чи ввів понтифік у вживання нову практику, чи узаконив давно існуючу, все це дає привід для зрозумілого побоювання: чи не є папська ініціатива кроком до введення в Католицькій церкві жіночого священства? Як би там не було, а окремі висловлювання папи Франциска здатні викликати занепокоєння за майбутнє його церкви. Одне тільки міркування про громадянські подружні союзи для геїв чого варті! І якщо вже по відношенню до явних збоченців глава Католицької церкви настільки поблажливий, то піди знай наскільки він може виявитися ліберальним, якщо мова піде про вікові церковні традиції.

Так що якщо розглядати висловлювання, заяви, ініціативи і дії понтифіка в якості продуманих кроків по втіленню в життя якогось задуму, то, мабуть, турбуватися є про що. Причому, не тільки католикам.

Якщо чисто теоретично припустити, що католики зважилися б на висвячування жінок, то і православним стало б важче опиратися натиску ліберальної ідеології. Як не є, а зараз на будь-який тиск ми можемо відповідати, що ми такі не одні, та й для не в міру толерантного Заходу Католицька церква куди помітніша, ніж православна. Так що, повторюся, якщо в основі дій папи Римського лежить продумана стратегія, то приводів для оптимізму у нас небагато.

Та свобода, яка існує в Православній Церкві, в її богослов'ї, літургійному житті, практиці застосування канонів і багато іншого, католикам і не снилася.

Однак мені все-таки хочеться бути оптимістом. Зрештою, логіка дій папи до кінця відома лише самому папі, тому нам немає потреби припускати неодмінно найгірший варіант розвитку подій. Крім того, католицтво – найконсервативніша християнська конфесія. Наскільки б ми, православні, не були суворіше, послідовніше і ревніше, але та свобода, яка існує в Православній Церкві, в її богослов'ї, літургійному житті, практиці застосування канонів і багато іншого, католикам і не снилася. І особисто я з трудом уявляю собі, щоб ця двохтисячорічна, неймовірно відстала, замшіла і місцями забронзовіла структура ось так запросто могла б знехтувати найдавнішою традицією, що  сходить ще до Старозавітних часів.

Час показав, що по відношенню до традицій куди менш стародавніх і далеко не настільки самоочевидних Католицька церква ставиться дбайливо і трепетно. Вже скільки разів, наприклад, піднімалося питання про можливе скасування обов'язкового целібату для духовенства. І жоден папа, включаючи нинішнього, так і не наважився зазіхнути на священицьку безшлюбність. Але ж від неї очевидно більше шкоди ніж користі. Одні тільки скандали останніх десятиліть, пов'язані з, м'яко кажучи, непреподобницьким способом життя духовенства могли б переконати в цьому найнепохитніших традиціоналістів. Але ні. Віз і нині там і рушить він коли-небудь, не знає навіть папа римський.

Так чи варто так беззастережно вірити тим, хто в допуску жінок до служіння біля вівтаря вже побачив передвісника майбутнього жіночого священства в РКЦ? Не знаю як ви, а я б із висновками не поспішав.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також