Чому священики «вигорають», а парафіяни сумують
Про любов і довготерпіння йдеться в недільному апостольському читанні. Почуємо ми, що нам говорять? Чи хоча б спробуємо почути?
Які дивні і чудові слова ми чуємо в апостольському читанні цієї неділі: «зодягніться... у милосердя, добротливість, покору, лагідність, довготерпіння. Терпіть один одного, і прощайте собі... зодягніться в любов... І нехай мир Божий панує у ваших серцях... І вдячними будьте! Слово Христове нехай пробуває в вас рясно, у всякій премудрості» (Кол. 3:12-16).
Душа і справді зростає знанням Бога, а не міркуванням про Нього. Шкода тільки, що так рідко трапляються люди, які вже перестали читати старі книги, а вирушили в дорогу шукати їх справжній сенс. Щоб зважитися на це, потрібно полюбити Істину більше, ніж весь світ у всій його пишності.
Однак світ навіть не приховує від нас своєї скороминущості. Що спіймали ті, хто залишився вірним йому до кінця своїх днів? Короткий подих часу, який струсив з його душі роки життя, як вітер струшує краплі дощової води з листя дерев. Що залишило їм це життя, крім почуття порожнечі і неутримності подій? Жахлива сліпота розуму змушує нас прив'язуватися до світу. Якась зла, владна сила тримає нас у її чіпких обіймах. Темниця світу людям дорожча за духовну свободу, тому що «більше полюбили темряву, ніж світло» (Ін. 3:19). І, на жаль, це стосується і тих, хто любить світ, і тих, хто любить говорити про свободу від світу. Нерідко проповідники нагадують натхненних півнів, які, сидячи на жердинці, розповідають своїм парафіяльним курям про те, який чудовий світ відкривається погляду, коли літаєш на крилах над засніженими вершинами гір.
Святість, яка нам необхідна для того, щоб злетіти в небесні обителі, не з'явиться тільки від того, що ми раз у тиждень приходимо в храм і виділяємо деякий час вранці і ввечері для читання молитов. Святість – це з'єднання людського духа з Духом Божим. Світ з усією його хіттю живе не за вікном нашого будинку, а в нашому власному розумі. Тому людина, що шукає спасіння, повинна тікати від світу не своїми ногами, а своєю головою і серцем. Змиритися, щоб отримати благодать, зовсім не означає тільки покірливе несення скорбот. Смирення – це «життя з надлишком», яке жительствує всередині тебе. Це мудрість, довготерпіння, лагідність, любов, віра.
Святість, яка нам необхідна для того, щоб злетіти в небесні обителі, не з'явиться тільки від того, що ми раз у тиждень приходимо в храм і виділяємо деякий час вранці і ввечері для читання молитов.
Наш розум обертається подібно вовчку, що розгониться злими енергіями і висмоктує з нашої душі всі сили. Зупинись розум у своєму шаленому обертанні, і він зміг би пізнати суть буття і сенс свого життя. Але він не може, йому ніколи. Хтось шепоче розуму на вухо про те, що зупинятися не можна, інакше він або помре, або все навколо нього розвалиться. Розуму вселяють, що життя його самого і тих, хто його оточує, тримається тільки завдяки безперервній суєті цього обертання. Тільки той, хто зміг загальмувати і зупинити цей вихор нестримного обертання, зрозумів, що до цього він не жив, а проживав безглузді роки.
Подвиг людини не в тому, щоб вичитувати багато молитов і виконувати все належне за статутом. Подвиг в тому, щоб розумом вийти з світу і повернути його назад в серце, туди, де і було його початкове місце. Заводиться вовчок розуму злими енергіями завдяки нашій увазі до світу, до його новин, видовищ, іграшок, подій, тощо. Відірви серце від всяких прихильностей і все – духам злоби вже ні за що вхопитися, щоб змусити розум знову обертатися в порожнечі безглуздого життя.
Минуле пішло, майбутнього ще немає. Є тільки справжнє, те, до чого ми тут і зараз прив'язані, на що ми дивимося і чим живемо. Буття Бога завжди одноразове. Воно тут, у цій справжній миті, в вічному «зараз». Дати календаря, циферблати годинників ріжуть це «зараз» на хвилини, дні і роки. Але коли дух перебуває в Бозі, для нього час перестає існувати. У часі живе тільки наш егоїзм, який весь час щось порівнює, зіставляє, розкладає по поличках. Але за всім цим різноманітним проявом різних буттєвих енергій, які пожирають час подібно до жадібних язиків полум'я, спостерігає незмінний нерухомий людський дух, осягнути який не здатний навіть самий високий інтелект. Його буття в нас самих – надсвітове свідчення нашого тимчасового «бування» і одночасно предстояння у вічності.
Подвиг людини не в тому, щоб вичитувати багато молитов і виконувати все належне за уставом. Подвиг в тому, щоб розумом вийти з світу і повернути його назад у серце.
Всі явища «сьогодні» відбуваються перед поглядом цього неупередженого свідка нашої глибинної сердечної свідомості. Вона дивиться на всі події повнотою розумності з блаженної нерухомості свого духу. В цьому дусі прихована вся таємниця людської особистості. Це з неї йде світло, якого ніхто з нас не помічає, але без якого нічого в нас не може бути й існувати. Цей дух і є основа нашого особистого буття і свідомості. У ньому живе корінь нашої єдності з Богом.
Але замість того, щоб повернути свою душу в цю вічну обитель духу, людина розкручує вовчок свого розуму панічним страхом перед своєю екзистенційною самотністю. «Розважай мене, давай мені видовища, дай посперечатися, поговорити, почитати, подивитися, потусуватися, роби що завгодно, тільки не залишай мене наодинці з собою». Жах перед власною порожнечею перетворює людину в мерця.
Але як же врятуватися, не знайшовши самого себе? Як повернутися до Бога, не повернувшись спочатку додому, до самого себе. Тільки увійшовши в себе, в свою власну особистість, в свою свідомість або дух, ми зможемо знайти Бога, який чекає нас в глибині нашого серця. Суєта і багато піклування крадуть у нас Бога, а любов до Нього освячує нашу душу. Найкращий засіб захистити себе від неспокою – мати довіру до Бога у всьому. Тільки стійкість у вірі дасть нам можливість до кінця залишитися з Христом, навіть у найскладніших життєвих ситуаціях.
Як навчають мудрі сучасні старці, здобути святість можна навіть в найважчій хворобі, якщо невпинно зберігати пам'ять Божу. Ця пам'ять допомагає не звертати уваги на хворобу, не переживати про неї, а тримати свою свідомість в Бозі. Незалежно від того, що хворий християнин, раком або небезпечним вірусом, його душа завжди має бути спрямована до Христа, довіряючи тільки Йому визначати терміни перебування людини на цій землі скорботи.
Благодать сильніша за всі слова. Вона – єдина зброя, проти якої диявол безсилий.
Коли лисиця входить в курник, то навіть найгарніший дзвінкоголосий півень не зможе нічого зробити, тому, що йому нема чим оборонятися. Він не врятує ні себе, ні своїх підопічних. Так і диявол абсолютно спокійно краде людські душі, тому, що їх не можуть захистити навіть найгарніші і правильні слова проповідників. Сатану не лякають ні митри, ні наперсні прикраси, ні навіть архієрейський жезл. Він боїться тільки одного – благодаті. Щоб мати що протиставити дияволу, потрібні не дипломи і нагороди, а духовна молитовна практика. Благодать сильніша за всі слова. Вона – єдина зброя, проти якої диявол безсилий.
Православна Церква є повна протилежність цьому світу. Вона є протиставлення буття в Дусі й Істині буття в кайданах матерії і путах простору. Але як тільки в Ній з'являються люди, одягнені владою, які хочуть керувати світом «для його ж блага і спасіння», починається Її сповзання у воронку суєти і багатопіклування. Управління світом дуже швидко переходить в його обслуговування, а розуміння спасіння виключно в область соціального служіння. Тоді-то і починаються міркування і семінари «про пастирське вигоряння», «про професійну зношеність духовенства» і т. п.
Неправильно зрозуміле священиче служіння дуже швидко призводить до розтрати всіх душевних сил. Розум, нудьгуючи на молитві, постійно шукає того, щоб зайняти себе якоюсь активною діяльністю. Тому в душу входить спустошеність, нерідко зневіра і відчай навіть як наслідок повної відсутності особистої молитви. Душа такого горе-пастиря, коли береться допомагати світу, може тільки посилити його тягар. Серце священика, який не прагне до наживання молитви і благодаті, швидко «затемнюється», що і є справжньою причиною його т. зв. «вигорання».
Святість – це уподібнення Христові аж до повної з Ним єдності, а гріх – це відпадання від Нього, зрада Бога і власної особистості, яка без Нього – ніщо. «Дух дихає, де хоче» (Ін. 3:8). І Він чудово обходиться без цитат, не потребуючи опори на слова. В Ньому зникають усі визначення та поняття, тому що Дух живе Святою Благодаттю.
