Чому православних так мало

22 Листопада 2023 16:21
602
Спаситель. Розпис купола храму. Фото: wikimedia.org Спаситель. Розпис купола храму. Фото: wikimedia.org

Нині багато сумного відбувається в нашій країні стосовно Православної Церкви. І не всі причини того, що відбувається, лежать на поверхні.

Ми належимо до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Православної Церкви, і це серйозний привід для радості. Однак, мабуть, кожен із нас замислювався над тим, чому православних християн не так вже й багато, на відміну від тих самих католиків чи мусульман, яких у світі по мільярду. До того ж, на превеликий жаль, навіть серед тих, хто називає себе православним християнином та стверджує, що вірує в Бога, є люди, які роблять це формально, без зміни способу життя.

Це доволі складне питання, як і багато інших, розкривається в Євангелії: «Ось вийшов сіяч, щоб посіяти зерно своє. І, як сіяв, упало одне край дороги, і було повитоптуване, а птахи небесні його повидзьобували. Друге ж упало на ґрунт кам'янистий, і, зійшовши, усохло, не мало бо вогкости. А інше упало між терен, і вигнався терен, і його поглушив. Інше ж упало на добрую землю, і, зійшовши, уродило стокротно» (див. Лк.8 :5–8).

Коли Христос розповів цю притчу, то сказав: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!»

Учні запитали, що означає ця притча?

Він пояснив: «Вам дано пізнати таємниці Божого Царства, а іншим у притчах, щоб дивились вони і не бачили, слухали і не розуміли» (див. Лк. 8: 9–10). Тобто Христос каже, що духовну науку не так просто зрозуміти, і далі пояснює учням значення цієї притчі. Зерно – це слово Боже; а те, що падає біля дороги, означає людей, які слухають, але до них потім приходить диявол і краде слово з серця їхнього, щоб вони не увірували та не спаслися (див. Лк. 8:11–12).

Пам'ятаю з дитинства, як у нас усе село дружно ходило у неділю та святкові дні до церкви. А потім, до початку 70-х років, неподалік храму побудували торговий комплекс із великим залом кафе. І більшість людей одразу після богослужіння стали завертати туди, де рікою лилося пиво, горілка та вино. Усе це супроводжувалося не тільки веселощами, а ще й сварками та бійками. Ось так диявол серед білого дня духовно обкрадав людей, які ще нещодавно були в церкві, слухали Євангеліє та молилися.

Біда, коли церковні свята закінчуються не стільки благодійністю, місіонерським служінням, а лише пихою, марнославством, обжерливістю та випивкою, і це ще й подається як вищий прояв любові.

Зерно, що впало на камінь, – це ті, котрі чують Слово Боже і з радістю його приймають, але, оскільки не мають коріння, тобто не вкорінені в церковній традиції, то в добрі, спокійні часи вірують, а у часи випробування віри – відпадають (див. Лк.8:13). Тепер ми спостерігаємо, як це відбувається. За словами одного владики, на початку 90-х років, коли припинилося атеїстичне гоніння на Церкву, багато хто прийшов до нас, прийняв священство й навіть архієрейський сан, а зараз, коли почалося випробування віри, вони відпадають від Церкви або схиляються в розкол.

Зерно, що впало в терни (бур'ян), – це люди, які слухають Слово, та через життєві клопоти, багатство і насолоду зерна віри в них пригнічуються й не приносять плоду (див. Лк.8:14). Ми теж це постійно спостерігаємо. Душа кожної людини за природою християнка, бо прагне добра і світла, але через життєву метушню, гонитву за статками й насолодами все хороше, що закладено Творцем, пригнічується, і вони не приносять жодних добрих плодів, а навпаки, поширюють довкола себе злість, недовіру, ненависть, влаштовують революції й розв'язують війни.

Тільки зерно, яке падає на родючу землю, а це ті, хто, почувши Слово, зберігають його в доброму й чистому серці, приносить плід у терпінні. І знову Христос Спаситель завершує Своє повчання вигуком: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» (див. Лк.8:15)

Час замислитися: до якої категорії людей належимо ми з вами?

Навряд чи хтось із нас може сказати, що він із тієї категорії людей, які так обробили своє серце сльозами покаяння, що в терпінні приносять плід сторицею.

Євангеліє всіх закликає потрудитися над тим, щоб лукавий дух не мав до нас ніякого доступу та не крав у нас зерна благочестя. Найкраще від диявольських спокус захищає молитва, аби тільки ми звершували її уважно й нерозсіяно. Якщо серце наше через накопичення нерозкаяних гріхів стало твердим, як камінь, то треба вдатися до покаяння.

Якщо всі наші благочестиві наміри глушить життєва суєта, то, незважаючи на всю зайнятість, нам потрібно знаходити час, особливо у неділю та свята, щоб прийти до храму, помолитися та покаятися. Якщо ми будемо намагатися так чинити, то не залишимося в духовному житті без плоду.

Також ця притча вчить нас самозреченню, бо тільки ті зерна проростають, які перед тим самі вмерли і дали силу новому життю. Допоки ми думаємо, що щось значимо в цьому світі, що з нами зобов'язані рахуватися, доки в нас з іншими людьми тільки суто меркантильні стосунки, доти ми не принесемо доброго плоду.

Зараз люди, які називають себе православними, огульно, без суду і слідства, звинувачують у колабораціонізмі наших єпископів та священників. Ці слова надумані й мають наклепницький, неправдивий характер, та все ж потрібно замислитися над тим, чому люди не сприймають і не вірять словам нашої євангельської проповіді.

Найлегше звинуватити цих людей у лукавстві, злобі, сказати, що ці люди – безбожники. Але чи не подали ми самі привід звинувачувати тих, хто постійно шукає приводу (див. 2 Кор. 11:12)?

Чи всі ми достатньо працювали над тим, щоб викорінити зі свого серця гнів, підозрілість, безжалісність? Чи змогли показати приклад доброчесного християнського життя невіруючим людям?

Чи не спокусили ми багатьох людей своїм сріблолюбством, ошатністю, дорогим вбранням, нестриманістю у вживанні спиртного, розпусними поглядами або навіть діями? Виходить, що ми свідомо самі сіємо не стільки зерна Слова Божого, скільки терновник нечестя.

Тож годі дивуватися, що щирих віруючих не додається, а нині й зовсім виріс цей дикий терен, який намагається повністю заглушити проповідь Євангелія через заборону нашої Церкви.

Святитель Іоанн (Максимович), який спочатку закінчив нашу духовну школу, далі був єпископом Чернігівським, а у старих літах, незадовго до смерті, – митрополитом Тобольським, наставляє нас служити не собі, не своїм пристрастям, а Богу та людям. У книзі «Іліотропіон» («Соняшник») він вчить, як узгоджувати свою волю з волею Божою і які від цього плоди. Він показує, що, як чашечка соняшника завжди повернута до сонця і тому вона дозріває та дає плоди, а потім і єлей, так само людина, яка свою волю постійно узгоджує з волею Божою, духовно зростає й приносить єлей добрих справ.

Отже, давайте вчитися завжди узгоджувати свою волю з волею Божою, працювати над очищенням серця сльозами покаяння, проганяти лукавого, який бажає нас обікрасти, уважною молитвою, і тоді нас не лякатимуть постійні переслідування православних християн.

Ми не будемо звертати увагу на те, що нас не так багато, як представників інших релігій, тому що важлива не кількість, а вміння та сила протистояти злим силам світу цього.

Хто може протистояти злу, той з Богом, а кого зло перемагає, той з лукавим. І цього не варто забувати ніколи.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку, щоб повідомити про це редакцію.
Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl + Enter або цю кнопку Якщо Ви виявили помилку в тексті, виділіть її мишкою і натисніть цю кнопку Виділений текст занадто довгий!
Читайте також