Історія одного чудового Різдвяного вечора

Ксенія їхала в храм до Різдвяної всенічної і намагалася не давати волю своїм засмученим почуттям. А засмучуватися було через що – Артему не дали візу. Чому саме йому? Він же не терорист якийсь! Звичайний молодий хлопець, працює і навчається, чесний і законослухняний.

Познайомилися вони в паломництві років зо два тому. Група з Берліна, до якої приєдналася і Ксенія, здійснювала паломницький рейс по святих місцях Росії. Були і в Москві, куди по справах прибув тоді Артем з Воронежа. Познайомилися біля храму Василія Блаженного. Опинившись там Артем зголосився пофотографувати паломників і провів з ними залишок дня. Потім телефонували один одному, спілкувалися, навіть знову зустрічалися, гуляли. І сьогодні він повинен був сісти на автобус до Берліна. І ось так – не дали візу. Спогади і переживання захльостували і сильно заважали різдвяному настрою.

Їхні стосунки поступово рухалися в бік вінчання. І хоча більшу частину часу вони спілкувалися по WhatsApp або скайпу, вони багато дізналися один про одного і їм було цікаво. Та й вік до створення сім'ї у них був відповідний. Артем поки не робив пропозиції, але Ксенія відчувала, що він вже готовий на це зважитися. Відчувала і завмирала. А що тепер? Раптом візу так і не дадуть. І що їм, так по телефону все життя і спілкуватися? Сльози виступили на її очах, коли, перехрестившись, вона увійшла в храм.

*   *   *

«Степанов!» – почув Артем своє прізвище і відчув сильну тривогу. З чого б це раптом його викликають? Він стоїть в черзі в німецькому посольстві, чекає видачі візи, через пару днів він зустрінеться в Берліні зі своєю нареченою. Так, Артем про себе вже так і називав Ксенію, хоча заміж вийти їй ще не пропонував. Але запропонує. Може вже цього разу.

«Степанов!» – прозвучало знову, і Артем підійшов до стійки диспетчера. Ноги чомусь стали ватяними, а серце закалатало. Представник консульства щось йому пояснював німецькою, ввічливо посміхаючись при цьому. З усього сказаного Артем ясно зрозумів одне – візу йому не дадуть. Ні сьогодні, ні завтра. Взявши папір з думкою «Потім переведу, що вони тут написали», він вийшов з посольства. Куди зараз іти, що робити? На серці були роздратування і гіркота, кулаки стискалися, думки плуталися. Але ж сьогодні – Різдвяний святвечір, згадав Артем, але спогад не приніс йому ні радості, ні полегшення.

Він йшов до метро, а думки і почуття, плутаючись і переганяючи одна одну, малювали йому різні образи і ставили питання. Йти завтра знову в посольство? Марно, ясно, що не пустять. Папір цей німецький перевести ще потрібно ... Як там Ксюша? Треба б їй зателефонувати, але що сказати? Засмучу, звичайно, сильно, вдарю по серцю перед Різдвом, а що запропоную натомість? В агентство завтра турвізу оформляти? Ні, не те. Та й взагалі – ночувати де? Дзвонити потрібно Ксюші, дзвонити, але не на вулиці ж ... Артем не помічав ні дзвонів, ні одного, ні іншого храму, повз яких він пройшов, ні віруючих, що проходили в них. Через пару годин він сильно пошкодує, що, занурившись в переживання, не пішов на Всенічної.

Ноги і електричка принесли його на Павелецький вокзал до квиткової каси. Людей було небагато і він швидко купив квиток на поїзд до Воронежа, який вирушав близько опівночі. Тепер уже спокійно зателефонував Ксюші, постарався втішити.

- Все на краще, дасть Бог, скоро побачимося, – Артем намагався триматися оптимістом. Потім він повечеряв місцевими гамбургерами, зовсім забувши про строгий піст святвечора, і ось нарешті здатність спокійно і тверезо міркувати до нього повернулася.

«До поїзда більше трьох годин, що робити?». Молодий хлопець сильно пошкодував, що він зараз не в храмі. «Вже і «з нами Бог» пророка Ісаї проспівали, і тропар з кондаком, полієлей, мабуть, зараз відбувається» – згадував Артем хід служби, яку він так любив, і в ньому прокидався покаянний настрій. Згадалися і роздратування на посольство, і забуття храму, і порушений піст.

- Прости, Господи, мене, грішного, – очі молодої людини зволожилися.

Згадалася Ксюша: «Як вона там, вона хоч пішла на службу?» подумалося Артему і молитва за наречену пішла сама собою.

Потім він відкрив на телефонному додатку Євангеліє від Луки і став неквапливо і уважно читати знайомі глави...

Те, що сталося далі, спочатку здалося Артемові просто сном. Молода людина років тридцяти, яка сиділа в залі очікування поруч з ним, раптом встала і заспівала «Радуйся, радуйся, земля. Син Божий народився». Співав хлопець сильним, рівним, добре поставленим голосом. На останньому складі позаду Артема зазвучав ще один голос, ще один, і ще, і ще. Серце його наповнювалося радістю, майнула думка «Так, це ж флешмоб!» Ось уже два десятка молодих людей в різних місцях залу очікування одночасно співали різдвяний спів. Артем навіть не помітив, як і він сам підхопив «Син Бо-о-жий народився».

Ніхто на вокзалі не обурювався. Хтось намагався робити вигляд, що нічого не відбувається і ховався за дисплеєм телефону, хтось здивовано хитав головою і кліпав очима, хтось тихо підспівував, хтось поспішав на поїзд або навпаки займав вільні місця в залі. Вокзал жив звичайним життям.

П'ять хвилин, і група молоді, заспівавши урочисто святкові тропар і кондак, попрямувала до виходу.

- Стійте, стійте, хлопці! Я з вами! – Артем, квапливо накинувши рюкзак на плече, кинувся за групою.

- Залишайся, друг, а то на поїзд запізнишся, – відповів, усміхнувшись, той самий хлопець (Володимир), який першим почав спів.

- Так у мене ще дві години є, поспіваю з вами колядки.

- Не колядки, а христославія ми співаємо, – дружелюбно поправила Артема молода дівчина в квітчастій хустці.

- Ну що ж, якщо сильно хочеш, приєднуйся, – завершив Володимир, який був лідером групи. Один з хлопців по дорозі пояснив Артему порядок співу і його участь.

*   *   *

Наступний флешмоб христослави славно зробили в найближчому великому Торговому центрі, і попрямували до метро, весело спілкуючись і обмінюючись враженнями. До поїзда залишалося близько години і Артем почав прошатися з хлопцями.

- Вступай до нас, можеш і на заочне. Пожити знайдемо де на сесіях. – Христослави виявилися студентами одного відомого православного Університету.

- Спасибі! Так, подумаю, відпишуся, як приїду, – навперебій відповідав Артем новим друзям.

*   *   *

Крокуючи по привокзальній прощі, Артем на повні груди вдихав морозне повітря. Різдвяний настрій продовжував співати в ньому: «Радійте, веселіться, люди добрі зі мною». Шкода тільки, що Ксюші поруч не було.

Раптом його увагу привернула літня жінка, яка повільно рухалася під вагою сумок в бік метро.

- Дозвольте, я допоможу вам, – Артем швидко підійшов до старенької. У перший момент та трохи злякалася, але, побачивши доброзичливе обличчя молодої людини, погодилася. Через сотню метрів шляху Артем зрозумів, що Єлизавету Семенівну (так звали його підопічну) рідний син чомусь не зміг зустріти, зв'язатися з ним вона не може, а їхати їй на інший кінець Москви. Артем рішуче зупинився:

- Бабуся, та Ви з такими сумками не доїде, в метро ночувати доведеться. Ні, так не піде, я Вам зараз таксі викличу.

- Що ти, милий, та в мене грошей немає на це задоволення, я вже якось, добрі люди допоможуть.

- Чекайте мене тут, – сказав Артем і побіг до стоянки таксі.

Через п'ять хвилин він вантажив сумки Єлизавети Семенівни в багажник машини.

- Візьміть, тут дві тисячі, цього цілком вистачить. Віддавати не потрібно, не хвилюйтеся. Прийміть як подарунок до Різдва Христового. І помоліться за Артема з Ксенією. Ну все, прощайте, мені на поїзд.

- Спаси тебе, Христос, синку! – сказала Єлизавета Семенівна.

Обійнявши на прощання нову знайому, Артем попрямував до вокзалу.

*   *   *

У далекому Берліні в цей час була глибока ніч. Але ще перед тим вона настала у Ксюші, коли вона поверталася додому після святкової всенічної, з'явилася ясна думка: «Треба мені їхати до Артему у Воронеж. А там, як Бог дасть».

Це рішення принесло спокій. Уже в ліжку вона вирішила найближчим часом порадитися про це з отцем Михайлом, вимкнула нічник і міцно заснула.

*   *   *

Наступного дня, сидячи в купе пасажирського поїзда, Артем згадував події та зустрічі минулого дня. «Треба ж, стільки всього за один вечір. Не було в мене ще такого Святвечора та Різдва! На службу не потрапив, але на душі така радість».

За вікном у світлі тьмяного зимового сонця миготіли голі дерева. Під це мелькання дерев і ритмічне постукування коліс добре думалося. Серед різних переживань у Артема твердо і ясно позначилася одна думка: «Як зіздвонемося, відразу запрошу Ксюшу до нас у Воронеж. Пора їй з батьками познайомитися. А там вже як Господь направить».

А в душі само собою звучало: «Радуйся, радуйся, земля. Син Божий народився».

Німеччина, Ессен, 10.01.20