До Бога не докрикуються, а домовчуються
Як навчитися чути Бога.
«Такий наш вік: сліпих ведуть безумці».
У. Шекспір «Король Лір»
Історія Церкви так само, як і історія життя будь-якої людини, мінлива. Періоди відносного благоденства, здоров'я та спокою змінюються періодами хвороб та скорботних обставин. Біографія церковної історії, як і доля кожної людини, промислом Божим веде нас до спасіння, обОжіння та освячення.
Церква – це Боголюдський організм. Вона – як «річ у собі», її буття ні від кого, крім Бога, не залежить. Церква є у світі завжди настільки, наскільки ми до неї причетні. Кожна її клітина – ми з вами. Тому від кожного залежить загальний стан Церковного організму.
Діагностується цей стан не тим, що відбувається навколо нас, а тим, що відбувається всередині нас. Реакція кожного з нас на перебіг поточних подій визначає зрештою і стан всього церковного тіла. Будь-який лікар вам скаже, що стрес може спричинити у людини невротичні чи психосоматичні розлади. І якщо ресурсів для адаптації не вистачить, це призведе до виснаження. Якщо ми хочемо бачити Церкву сильною, то маємо стежити за своїм духовним здоров'ям.
Душа потребує седативної терапії
Я неодноразово помічав на прикладі свого життя, що мій духовний стан, на жаль, часто залежить від того, чим живе мій розум і на що звернена моя увага. Інформація, яку ми споживаємо ззовні, зазвичай формує наше світовідчуття.
Церковні ЗМІ нічим не відрізняються від світських. Вони так само розганяють ряд новин негативно-вбивчою інформацією, яка сприяє викиду в нашому тілі адреналіну і кортизолу, в результаті чого активізується симпатична нервова система. Вини наших журналістів у цьому немає, тому що їхня праця також вимірюється рейтингом переглядів. А в усьому світі люди читають насамперед страшилки. І православні, на жаль, не є винятком.
Ми практично не бачимо, щоб православні ЗМІ писали про щось позитивне. Це тому, що про щось хороше наші люди читати не люблять (як не дивно, це правда). А навіщо тоді писати про хороше, якщо довкола стільки поганого. Тому я вирішив продовжити тему, розпочату в одній із минулих публікацій, де запропонував читачам спробувати ще за цього земного життя евакуюватися у свій власний Умвельт («поведінковий простір життя, значуще середовище»).
Пишу це насамперед собі, бо моя душа потребує седативної терапії. Але можливо, вона буде цікава і тим моїм одноліткам, які так само, як і я, не хочуть провести залишок днів свого життя, божеволіючи разом з усім навколишнім світом. Хоча я розумію, що охочих поділити зі мною цю точку зору буде небагато.
Боротьба зі злом лише зміцнює зло
Спочатку я хочу звернути увагу на теми, які ми обговорюємо у розмові з іншими людьми. Якщо розбити ці теми на три розділи: плюс, нуль і мінус, то на 90% це будуть мінусові теми. Нейтральні, можливо, наберуть ще відсотків вісім-дев'ять. Але не більше відсотка наших розмов стосуватимуться чогось світлого, такого, що несе в душу мир і спокій. Ми обговорюємо політиків, владу, говоримо про війну, про труднощі та складнощі життя, про погане здоров'я та безліч інших проблем, у яких живе наша душа. Ми навіть не замислюємося про те, що мовний центр нашого мозку виконує також програмувальні функції. Говорячи про негатив, ми водночас програмуємо себе на те, щоб у ньому жити.
Зануреність у внутрішній душевний морок вилучає нас також із реального земного життя. Ми не бачимо ні краси осінніх дерев, ні розлитих навколо яскравих сонячних променів, ні тих благ, які Господь на нас за своєю милістю виливає. Обговорюючи зло, ділячись злими новинами, говорячи про зло, ненавидячи зло, ми, самі того не помічаючи, стаємо злими. На жаль, і більшість наших проповідей про те саме зло, з яким треба, на думку проповідників, боротися.
Але зло, на відміну від нас, дуже добре знає – боротьба зі злом буде робити зло лише сильнішим. Досвідчені подвижники неодноразово попереджали, що зі злом не треба боротися, його потрібно ігнорувати. Але ми більше довіряємо проповідникам, аніж досвідченим духівникам.
«Уяви, що ти, перебуваючи в темній кімнаті, почнеш махати руками, намагаючись розігнати морок. Але так його не проженеш. Відкрий вікно, щоб у кімнату проникло світло, і тоді пітьма піде сама. Тільки світло може вигнати пітьму»
Старець Порфирій Кавсокалівіт
Справжнє зло є не навколо нас, не в світі, в якому ми живемо, а в нашій голові. Це радіостанція нав'язливих думок, що постійно працює, з її цілодобовим мовленням на всіх хвилях. Навіть у той час, коли ми ні з ким не спілкуємося, усередині нас іде невидимий безперервний внутрішній діалог. Але найгірше – це наша звичка завжди мислити негативно. Це і є справжня причина, чому, як нам здається, Бог нас не чує і не відповідає на наші молитви.
Не Він, а ми Його не чуємо. Та й як розслухати співи солов'я, коли в голові постійно на всю міць працює відбійний молоток думок. Тому нам не потрібно намагатися докричатись до Бога, нам потрібно до Нього спробувати домовчати. Необхідна внутрішня тиша – Ісихія, яку традиційно пов'язують виключно з практикою Іісусової молитви, насправді це слово перекладається як «спокій», «тиша».
Люди бояться тиші
Але люди бояться тиші. Вони готові постійно жити в музичному або новинному тлі, аби не залишитися віч-на-віч з тишею. Зовнішній шум відгороджує людей від внутрішньої порожнечі, яка живе у їхніх душах. Тому людина відчуває потребу підключитися до чогось зовнішнього.
Для спасіння та очищення душі в наш час інформаційний піст важливіший, ніж тілесний. Коли святі отці писали про важливість тілесного посту, вони не знали, що таке інформаційна їжа. У їхній час її практично не було. Вони не знали, що таке ЗМІ і який величезний вплив вони мають на душу. Тому ми не зустрінемо у них із цього приводу жодних міркувань.
А сучасні отці, пастирі, мабуть, недооцінюють той страшний вплив, який вони мають на душу. Наше фізичне та душевне самопочуття залежить не тільки від способу життя та якості їжі, а й значною мірою від якості та кількості споживаної інформації.
Соціальні мережі у наш час стали генераторами колективної свідомості, про яку у майбутньому ми поговоримо окремо. Більшість людства через ЗМІ заражається ментальними вірусами, емоціями і оціночними судженнями, оскільки мають здатність до критичного мислення. Механізми роботи модераторів соціальних мереж сьогодні такі, що завдяки генеруванню цих вірусів вони здатні за короткий час зібрати в одному місці і одночасно сотні, а то й тисячі людей, перетворивши їх на потужну екстремістську силу стихійних заворушень і агресивних дій. Нещодавні події в аеропорту Махачкали, коли величезні натовпи дагестанців влаштували антисемітський погром, наочний приклад.
Нас вчать говорити, але не вчать слухати
Але не можна недооцінювати і особистий вплив людей один на одного. Коли ми спілкуємося з людьми, свідомість яких сповнена до країв злістю, ненавистю, невдоволенням, образами, то, хочемо ми цього чи ні, ці пристрасті поступово перетікатимуть і в нашу душу.
«З преподобним преподобний будеш..., а з норовливим розпустишся» (Пс. 17-26), − попереджає нас цар Давид.
Навіть думки людей мають невидимий вплив на нашу внутрішню людину. Коли нас обурюють негативні емоції, довкола нас створюється атмосфера нерозуміння та тривоги. Ми можемо в цей час мовчати і нічого не говорити, але енергія нашої душі оточуватиме нас невидимим смогом, діючи і на тих, хто поруч. Маска, що захищає від вірусів, потрібна не тільки для рота та носа, а й для душі.
Уникати спілкування з людьми духовно заразними так само важливо, як і обмежувати спілкування з носіями вірусних хвороб. Атмосфера в сім'ї та на роботі залежить не так від манери спілкування, як від внутрішнього стану душ. Тому так важливо, щоб від керівника, начальника, батьків, педагогів, лікарів йшов внутрішній спокій та доброзичливість.
Важливою умовою збереження миру є те, як ми вміємо слухати. Нас постійно вчать, як правильно говорити, але, на жаль, ніхто не вчить, як правильно слухати. Людям, близьким за духом, взагалі не потрібні слова. Найрідніша для нас людина буде не та, з ким є про що поговорити, а та, з якою можна разом помовчати. Розмова душ у взаємному мовчанні набагато більш насичена, ніж спілкування за допомогою слів. Слова – це вимушена комунікація, а мовчання – пряме розуміння суті.
Повертаючись до головної проблеми, яка заважає нам жити, ми повинні зрозуміти важливу для себе річ: уміння не думати – і є та наука, яку нам потрібно осягати, щоб мати духовне здоров'я. Ісихія – це не досвід обраних ченців, які ведуть пустельницький спосіб життя. Це необхідна для кожного християнина практика, від якості якої залежить його спасіння.
Що менше внутрішнього шуму, то краще душі
Наш розум виробляє думки постійно, незалежно від того, хочемо ми цього чи ні. У нашій голові живе поганий буйний сусід, який веде себе просто потворно, зовсім на нас не зважаючи. В ісихазмі, як правило, використовують вправи, які вчать зберігати увагу розуму до дихання і слів Іісусової молитви. Але розум так просто здаватися не буде, і потрібно дуже багато зусиль, щоб його упокорити.
Думки живляться нашою увагою. Тому, крім Іісусової молитви, можна також намагатися переключати нашу увагу на інші звуки і відчуття, щоб не слухати уявну балаканину нашого розуму. Як правило, ми ходимо вулицею, занурені у власні думи, нічого навколо себе не помічаючи. Але якщо ми відвернемося від розуму і звертатимемо увагу на те, що відбувається навколо нас, то цілком можливо, що з подивом відкриємо для себе красу навколишнього світу.
Нехай наша увага відчує те, як вітер чи краплі дощу торкаються нашого обличчя, як ступні ніг опускаються на землю. Або нехай прислухається до звуків птахів, шелесту листя і взагалі тих звуків, які нас оточують. Все це відволікатиме нас від потоку думок у голові. А вони, не маючи можливості живитися нашою увагою, поступово згасатимуть. Бездумність дає душі простір свободи і позбавляє тяжкого тягаря, який все життя несе наша бідна душа.
Коли в небесах світить повний місяць, а ми думаємо про щось своє, для нас місяць зникає. Так перед нами зникає весь світ, в якому ми живемо. Нашим світом стає в'язниця думок, які нас мучать подібно до безжальних катів. Але якщо ми зосередимося тільки на місяці, думки зупиняться, і нам не треба буде змушувати себе не думати.
Вміння перемикати увагу з думок на те, що відбувається зараз, є важливою практикою ісихазму, яка приводить подвижника в стан внутрішнього спокою. Якщо у нас не вийде домогтися цього вміння, то і з пристрастями, що живуть у душі, впоратися буде ой як не просто.
Коли наш розум кидається і продукує шум, зовнішній спокій – обман. Але якщо ми знайдемо простір спокою всередині себе, то природно він і зовні випромінюватиме мир і радість. Чим менше в нас буде внутрішнього шуму, тим краще почуватиметься душа. Відображення місяця ми можемо бачити у воді тільки тоді, коли на ньому немає хвиль. Так і Бога ми можемо навчитися чути лише тоді, коли на серці буде спокій та тиша.
