Європа чи прірва: куди йде Україна?

У 2019 році Фонд держмайна продав за 30 тисяч гривень Троїцький костел XVI століття в селі Магерів Львівської області, а 6 квітня 2023 року стало відомо, що у Львові за допомогою екскаватора і представників ПЦУ місцева влада знесла Свято-Володимирський храм УПЦ.

На перший погляд, ці події здаються не пов'язаними між собою, адже продаж храму та знесення храму – не одне й те саме. Однак цей зв'язок існує.

Україна: за чи проти Бога?

Про продаж храму стало відомо нещодавно, хоча продали його ще три роки тому. Мешканці села Магерів, дізнавшись про те, за скільки було здійснено угоду, обурилися, бо за такі гроші вони могли б викупити храм самі. Зрозуміло, що ця ситуація дещо відрізняється від тих, що ми спостерігаємо в Європі, – коли храми продають за непотрібністю.

Крім того, магерівська історія свідчить про корупцію місцевої влади, а також про її ставлення до святинь – їх можна пускати з молотка, можна закривати, а можна... руйнувати, як це трапилося у Львові з храмом УПЦ. Як то кажуть, для влади Львова та області немає нічого святого. І це при тому, що західний регіон України, як вважається, має дуже високий рівень релігійності. То що ж відбувається?

Сміємо стверджувати, що не тільки у Львові, а й на всій території України відбуваються значні зміни, які стосуються релігійної сфери. Продаж католицького костелу, знищення або захоплення православних храмів з використанням сили та сльозогінного газу (згадайте Івано-Франківськ) вказують на те, що в нашому суспільстві відбуваються процеси, які можуть мати незворотній характер і перетворити Україну з країни релігійної на країну з високим рівнем атеїзму.

Хтось, можливо, скаже, що цього не може бути, що віра в Бога вкорінена у свідомості простого українця. Але приблизно те саме в середині ХХ століття говорили про Північну Ірландію. Ця країна ще не так давно була однією з найбільш релігійних країн Європи, але сьогодні вона впевнено лідирує в плані збільшення кількості атеїстів. І в Україні відбувається те саме – невір'я зростає в геометричній прогресії. З чим це пов'язано?

Влада, суспільство та Церква

Намагаючись дати відповідь на це запитання, ми мусимо констатувати, що йдеться не лише про позицію влади – відверто секулярну, часто безбожницьку, подекуди богоборчу, – а й про тенденції розцерковлення нашого суспільства, віддалення людей від реальної участі в духовному житті.

Ми дедалі частіше констатуємо, що для багатьох українців тема релігії має радше політичний, ніж церковний вимір. Нам упевнено втовкмачують у голову, що релігія може і повинна перебувати під контролем держави, що питання Церкви – це питання «національної безпеки» та «національних інтересів» тощо.

Все це призводить до того, що держава вважає, що має право втручатися у стосунки людини з Богом, диктуючи, де та як треба «правильно» молитися. Церква в цьому випадку в очах обивателя виглядає як інструмент політичних маніпуляцій (передвиборча кампанія Порошенка) або як ідеологічна надбудова. Але і перше, і друге свідчать про нежиттєздатність такої «церкви», про те, що існувати вона може тільки в «спайці» з державою, а отже – бути не Христовою.

А втім треба розуміти, що за Конституцією в Україні Церква відокремлена від держави. Це не означає відмову від релігійності, а лише фіксує взаємне невтручання цих структур у справи одна одної.

Проте сьогодні це відокремлення ігнорується, і держава нахабно намагається підім'яти Церкву під себе. До цього процесу можна додати так звані ліберальні цінності, які дедалі частіше отримують більший пріоритет перед традиційними релігійними цінностями. От і виходить, що шлях до Європи, який обрала наша держава, чомусь розуміється як рух у бік розцерковлення та навіть протистояння з тими цінностями, на яких виховувався наш народ.

Фактично українське суспільство стає дедалі менш релігійно-орієнтованим, а християнська Церква втрачає свій вплив на повсякденне життя людей. Хтось скаже, що це загальносвітова тенденція, і буде правий. Але чомусь ця тенденція надто швидко набирає обертів у нашій країні. Цьому сприяють кілька чинників.

Чому ми віддаляємося від Бога

По-перше, на стан справ в Україні суттєво впливають політичні рішення та конфлікти на релігійному ґрунті. З одного боку, держава відверто переслідує одну Церкву, займається цілеспрямованою десакралізацією, висміює цінності та святині цієї Церкви, а з іншого – відверто підтримує ту «церкву», яка не користується підтримкою в народі. У підсумку, принижуючи й ображаючи почуття вірян УПЦ, представники влади провокують негативне ставлення до будь-якої Церкви.

З іншого боку, конфлікти з УПЦ, які ініціює ПЦУ, а підтримує держава, впливають на ставлення простих людей до Церкви та, звісно ж, сприяють втраті інтересу до релігії взагалі.

У цьому сенсі Львів – лише зріз усього того, що сьогодні відбувається і відбуватиметься в Україні. Це місто, в якому ще недавно мирно співіснували представники різних релігій і національностей. Але сьогодні воно перетворюється на місто, де поняття терпимості й толерантності застосовуються не до всіх, де є постійні мовні й релігійні конфлікти та де рівень невір'я збільшується постійно.

Те саме спостерігається по всій країні. Витіснення Церкви за допомогою силових методів, державний тиск на вірян зрештою призводять до того, що середньостатистичний обиватель воліє не мати з релігією нічого спільного. Адже не факт, що «правильна» сьогодні «церква» залишиться такою при зміні влади, а тому краще триматися подалі від усіх.

Додайте до цього серйозну «роботу» держави щодо того, що сьогодні називають «західними цінностями», а саме пропаганду гомосексуалізму та гендерного розмаїття, легалізацію канабісу, заклики до легалізації порнографії тощо, і картина майбутнього нашої країни може бути дуже нерадісною.

Що ж робити?

Вихід є. Це – чітке дотримання Конституції, норм демократії і тих цінностей, які сформували наш народ. Якщо ми навчимося поважати Закон, поважати думки і погляди інших людей, навіть якщо з ними не згодні, якщо будемо орієнтуватися на християнську культурну і духовну спадщину, то в нас ще є шанс збудувати країну, в якій люди хотітимуть жити. Якщо ж усього цього не зробити, ми зникнемо зі світової арени. Тому що той шлях, на якому зараз стоїть Україна, веде тільки в одне місце – у прірву.