Поки ми любимо рабство, у нас не зійде зерно свободи
Недільна проповідь на Притчу про сіяча.
«Зерно є слово Боже», – чуємо ми, як Сам Спаситель пояснює сказану Ним «Притчу про сіяча». Як правило, більшість проповідників зводять Слово Боже до Євангелія. Але чи це так? Адже коли Господь говорив цю притчу, жодного Євангелія написано не було. Коли Спаситель говорив про Старий Завіт, то вказував на «закон і пророки».
Тоді що ж це за зерно? Зерно Слова Божого – це прояв волі Творця, який сіється в людські душі з усього, що відбувається у нашому повсякденному житті. Воля Божа виявляє себе у поклику особистої любові, а не у зовнішньому законі.
Кожна подія, навіть кожна мить нашого життя щось сіє в душі. Невидимі зародки духу потрапляють у наш розум і волю і спочивають там, подібно до рознесеного вітром насіння трав. На жаль, більшість із цього насіння загине. Тому що прорости воно можуть лише на доброму ґрунті простоти, любові та свободи, а не серед бур'янів і каміння самості. Плідний ґрунт знаходиться в нашому дусі, що лежить під товстим шаром его, не здатного прийняти Слово Істини.
Наше хибне «я» – лише маска того істинного «Я», що живе в серцевих глибинах. На жаль, цю маску ми сприймаємо як свою справжню сутність. Але це лише наша індивідуальність, емпіричне «я», а не та потаємна і таємна людина, якою кожен з нас є в Божому задумі. Наш егоїзм не вічний і не духовний, саме тому такий боязкий.
Формально він також може вірити у Бога. Але як? Для нього Бог – лише концепція, набір визначень, переконань чи оросів Вселенських Соборів. Він міститься в Катехизисі і є таким же предметом вивчення, як і інші обмежені об'єкти думки.
Для того, щоб «знати Бога як він є», потрібно здобути духовну освіту, вивчити визначення, запам'ятати дати, знати напам'ять цитати. Все, гід та путівник до раю – до ваших послуг. Та й що там складного насправді? Постися, молись, ходи на служби, читай Євангеліє, намагайся жити за заповідями, якщо десь накосячив – йди на сповідь, а що ще треба? Головне – це віра. Але що воно таке?
«Віра – визнання чогось істинним, незалежно від фактичного чи логічного обґрунтування, переважно з самого характеру ставлення суб'єкта до предмета віри, переконаність, глибока впевненість у комусь чи у чомусь». Простіше кажучи, пасивне ухвалення загальноприйнятої думки. Така віра поступово приходить до того, що починає бачити в Бозі наглядача, якусь загадкову і могутню силу, яка може будь-якої миті засунути нас у пекло на вічні муки.
Якщо Господь і в ангелів вбачає недоліки (Іов 4:18), то на що ж тоді нам сподіватися? Такі уявлення про Бога характеризують, звичайно ж, не Бога, а саму людину, яка має про Нього подібні уявлення.
А Бог, котрий є Любов і лише Любов, пропонує нам стати щасливими. У будь-якій життєвій ситуації Він шукає нашого блага. Бог кидає і кидає зерна в наші душі з вірою та надією на те, що, можливо, хоч якесь зернятко зможе прорости на його ґрунті. Чому ці зерна не можуть прижитися? Через страх нашого помилкового «я» втратити самого себе.
Розум, просякнутий різними ідеями, і воля, оповита пристрастями, ніколи не приймуть невідомої істини та вищого бажання. Поки ми любимо і плекаємо своє рабство, у нас не зійдуть насіння свободи. Поки ми сповнені суєтних бажань, ми не можемо бажати Бога. Господь також не може дати нам свободи, тому що ми є в'язнями, які не хочуть йти на волю. Темниця відчинена, двері відчинені.
Але ми любимо свій полон, свою в'язницю, бажаємо того, що самі й ненавидимо. Прийняти Бога, довірившись Його любові, означає втратити себе, щоб у Ньому знайти себе заново. Це і є таємниче друге народження, про яке говорить Христос.
О, якби ми шукали Бога, то кожна мить, кожна подія нашого життя стала б у нас Божим насінням. Згодом воно проросло б, давши дивовижні сходи. Усе, що нас оточує, є насінням Слова Божого, звернене до кожного з нас. Воно сходить на нас теплими сонячними променями і холодними осінніми дощами. Воно живить нас хлібом, дає подих і життя. Бог дихає на нас легким вітром із річки та прохолодою з лісу. Його любов простягає над нами гілки клена, говорить з нами через птахів і струмки, дає надію на те, що ми не самотні в цьому світі.
Якби все насіння Божественної любові вкоренилося в нашій свободі, то воля Божа зійшла б у нас любов'ю, радістю та миром у Святому Дусі. Тоді б і ми разом з безліччю інших вільних істот проросли на величезному, готовому до жнив золотому полі, що славить Бога.
Але якщо для нас існує тільки спека і холод, голод і насичення, гроші й убогість, здоров'я і хвороби, поразка і успіх, виграш і програш, то вибираючи для себе те, що нам вигідно і приносить задоволення, ми творимо лише свою волю, знаходячи у ній лише порожнечу, але не щастя.
Що означає втратити себе, щоб знайти Бога? Це означає, що задоволення, успіх, здоров'я, життя, гроші, спокій повинні, за великим рахунком, нас не турбувати. Наші біль, поразка, смерть – це справа Божого промислу. Для того, щоб ожити в Бозі, потрібно спочатку в Ньому померти. А смерть – це відсікання своєї волі.
«Не як я хочу, а як Ти, Господи. Хай буде воля Твоя». Тож жити нам страшно. Ми хочемо, щоби було по-нашому. Ми боїмося страждань. Але вони нам потрібні для того, щоб розкрити в душі те, що ніяким іншим чином не може розкритися.
Все, що Бог визначив нам пройти в земному житті, доведеться пройти, іншого шляху до Царства Миру ми не маємо. Тому ми й чуємо щоразу під час богослужіння один і той самий заклик: «Самі себе, один одного і все життя наше Христу Богові предаємо».
Віддаючи себе Богу, ми знаходимо Бога в Собі, це і є вічне життя. Приймаючи Божу волю, ми одночасно і творимо її. Тому що в нас і через нас Бог діє у цьому світі. Він не має інших рук і сердець, крім наших.
Якщо ми живемо з Божої волі, то і Бог творить через нас Свою волю у світі. Так воля Господня стає у нас Його любов'ю. А це дає серцю радість. Відмовлятися треба не від світу, який Бог створив добрим, а від себе і від своєї волі, яка робить цей світ злим. Служачи своєму егоїзму, ми відпадаємо від Бога, тому що его стає для нас богом, а ми починаємо любити лише самих себе. Тоді все, що оточує нас, робиться для нас злим.
Святі отці любили світ і все творіння, тому що бачили в ньому зерно Божественного Логосу, що зійшло. У славі Божій вони знаходили спокій вище за всяку насолоду і біль. Всі вони намагаються донести до нас одну найважливішу добру звістку: єдина справжня радість на землі – вирватися з полону свого хибного «я» й поєднатися в любові з Життям, яке мешкає в серцевині наших душ. Поки цього не сталося, творіння нас буде ранити, завдаючи болю.
Поки нас не зійшло насіння любові й довіри до Бога, світ для нас буде повний протиріч. Більше того, ми знаходимо протиріччя і в Самому Богу, вважаючи, що Він не все робить так, як треба, і потребує, щоб ми Йому весь час підказували і нагадували, що Він ще повинен чи забув зробити. Гармонія належить Богу, а ми лише створюємо безладні бажання. Часто, думаючи, що служать Богу, люди служать власному чи колективному егоїзму, прямуючи до пекла широкими стрункими рядами.
Служити Богу означає відповісти на Його поклик, відгукнутися луною, наповнитися зсередини Ним Самим. Наповнитись не знаннями про Бога, не філософськими роздумами про Нього, а перебуванням у Ньому Самому. «Вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20).
Віра слідує не за висновками, а за пробудженою інтуїцією, за вільним особистим буттям, яке усвідомило себе в Бозі й живе заради Нього. Набути себе в Бозі – єдиний сенс життя людини на землі. Все інше – лише засоби та способи, які цьому сприяють. Господь від самого нашого народження і до смерті сіє в нас добре насіння, поливає його своїм благим промислом, проводячи через різні життєві обставини.
Але кінцевий результат залежить від того, чи встигнемо ми виростити їх у собі, чи принесемо плоди, чи вони так і залишаться лежати мертвим вантажем на кам'яному ґрунті наших душ.
