Масового мору богоборців не чекайте
Роздуми священника про все, що відбувається довкола Української Православної Церкви.
Читаючи публікації наших церковних ЗМІ, я здивований. Більшість їх, відсотків так на дев'яносто, заточена на те, щоб довести незаконність, абсурдність, державну недоцільність антицерковних ініціатив. Тут іде переважно критика влади і, відповідно, обвинувачення її у богоборстві. Інші десять відсотків – це проза ненависті до ініціаторів, архітекторів і будівельників антицерковних законів, передбачення про їх неминучу вічну муку в пеклі та страшну смерть, яка буде провісником цих мук. Як настанови наводяться приклади того, як важко і болісно вмирали попередні гонителі Церкви.
З цих прикладів я й розпочну нашу розмову. Справді, багато гонителів померло страшною і болісною смертю. Але хіба так само болісно не вмирали і святі? Які тоді нам потрібно зробити висновки, читаючи, наприклад, житіє Синклітикії Олександрійської? Вона точно мучилася не менше царя Ірода або Галерія, які померли від гниття органів.
Почалася хвороба преподобної Синклітикії з гниття зуба, яке охопило щелепу, через сорок днів прогнила вся лицьова кістка, а в ній утворилася страшна діра, де завелися черви. Сморід йшов такий, що до преподобної неможливо було підійти. Вона місяцями не могла спати від найсильнішого болю та мук. Але коли вона померла, за її душею прийшли багато святих ангелів.
Я не буду наводити прикладів того, як важко вмирали сучасні нам старці Нектарій Егінський, Порфирій Кавсокалівіт, Паїсій Афонський та інші.
Чи можемо ми сказати однозначно, що болісна смерть завжди є покаранням Божим? Ні, звичайно.
А скільки прикладів того, як гонителі Церкви прожили за мирськими мірками цілком собі щасливе життя, без особливих скорбот і померли відносно спокійно. Можливо, і нинішні гонителі також здебільшого благополучно доіснують у цьому світі.
Тож не потрібно чекати на масовий мор депутатів Верховної Ради. Найімовірніше, у них все в цьому житті буде добре. А якщо хтось із них хоч якусь, навіть найменшу добру справу в своєму житті зробив, то Бог віддасть йому в цьому житті стократними благами. Він уже точно боржником у них не залишиться. Все добре вони отримають у земному житті сповна, як і євангельський гедоніст із притчі про багатія та Лазаря.
Але повернемось до сучасних подій. Те, що сьогодні з нами відбувається, звичайно, погано. Проте погано не те, що нас гонять, а те, що ми так реагуємо.
З одного боку – ненависть до гонителів, яка доходить чи не до прокльонів, з іншого боку – якась наївна віра, у тому числі й церковних діячів, що, мовляв, правда за нами, а отже, ми переможемо. При цьому правдою іменуються міжнародні та державні закони, і перемагати вони мають намір, звертаючись за допомогою до цієї правди (попри те, що вже не раз на різних рівнях нам було показано, як ці закони «працюють» по відношенню до УПЦ).
Гонителі, ким би вони не були – лише знаряддя Божого промислу. Вони діють не власними силами, а тією силою і мірою, в якій їм дозволяє Бог.
Тому немає жодного благочестя в тому, щоб відчувати до них ненависть. У духовній науці, так само як і у світській, є періоди навчання й час іспитів. Адже студенти не піднімають повстання у вузах і не виходять на демонстрації, коли бачать, що в розкладі замість занять стоять іспити. Зараз у нашому розкладі духовного зростання Бог поставив іспити, і біда у тому, що ми їх уже валимо за повною програмою.
По-перше, тому що не вміємо, якщо не любити і молитися за ворогів, то хоча б не допускати в серці до них злості та ненависті. По-друге, тому що, по суті, нарікаємо на Божий промисел.
«Я хочу, щоб було як раніше, щоб усе було добре, щоб нам давали знання, навчали вмінням, щоб ми набували навичок. Ходили до храмів, слухали проповіді, безперешкодно брали участь у богослужіннях. А тут раптом іспити. Ні, Господи, а ну давай, щоб було як раніше».
«Як раніше вже не буде», – каже нам Бог.
«Ну що ж, тоді будемо судитися».
«Що ж, судіться, Конституція і Закон про свободу совісті вам на допомогу».
Я побіжно подивився, які там Бог приготував питання на іспити. Їх багато, ось деякі з пам'яті. Перший білет: «Роль держави у справі спасіння». Запитання по темі: «Наскільки важливим для вас і вашого порятунку є те, як до вас ставиться світська влада?»; «Чи може Церква існувати і виконувати свою місію за ворожого ставлення до неї держслужбовців?»; «Що таке Церква?».
Тем і питань там багато, всі вони дуже цікаві. Але давайте, зупинимося бодай на першому білеті.
«Вірую … в єдину, святу, соборну, апостольську і державну Церкву». Заберіть зайве слово. Ми хочемо, щоб було як раніше, щоб Церква була хоч і відокремлена від держави, але їм всебічно любима. А Бог не хоче. Я навіть здогадуюсь чому. Тривала взаємодія Церкви та держави завжди призводить до того, що державні інтереси для церковних ієрархів стають домінуючими.
Церква на державу практично не має жодного впливу.
Натомість держава на неї впливає всебічно. Внаслідок цього впливу часто буває, що Церква перетворюється на одну із державних інституцій, відповідальну за морально-політичну свідомість мас віруючих, а церковна проповідь – на різновид державної пропаганди.
Для такої Церкви вже «немає іншого царя, крім кесаря».
Я нічого тут не вигадав, церковна історія дає нам безліч прикладів правдивості цих слів.
Зазвичай у кожному білеті третє питання практичне. У нашому білеті так само. Воно звучить як «Життя приходу без реєстрації». Державна реєстрація регулює виключно горизонтальне буття парафії, тобто її фінансову та господарську діяльність. Припустимо, все це громада тепер втратила. Храм також забрали чи закрили. Далі що? А далі слід відповісти на запитання – чи за всі роки існування храму утворилася в ньому жива громада, чи туди приходили лише споживачі?
Якщо громада є, то відсутність храму та реєстрації приходу не вплинуть на її життєздатність. Швидше, навпаки, зробить її ще сильнішою та здатнішою до виживання.
Тут я хочу звернути увагу читачів на один, на мою думку, важливий момент. Наразі церковні ЗМІ багато пишуть про захоплення храмів і про те, як люди їх захищають. Але дуже важливо, щоб люди розуміли – потрібно насамперед захищати і дбати про священика! Поки громада має свого батюшку, люди мають можливість причащатися, брати участь у богослужінні й вдаватися до церковних Таїнств. Якщо щось трапиться зі священнослужителем, то навіть за наявності храму їхнє духовне життя буде ущербним.
Важливо зрозуміти – диявол бореться не з будинками, він бореться за душі людей. Йому ненависні не стіни, а богослужіння, насамперед літургія. Тому до священника слід ставитися свято, незалежно від його особистих якостей.
Тому що Спаситель саме через його руки причащає вас святих Дарів і через його вуха приймає ваше покаяння. Якщо громада до священника буде мати саме таке ставлення, то вона обов'язково знайде способи матеріально підтримувати свого батюшку, навіть тоді, коли відсутність державної реєстрації не дасть йому можливості отримувати в храмі зарплату.
На сьогоднішній день ніхто не має права заборонити людям збиратися на спільну молитву за своїм бажанням без жодної державної реєстрації. У цьому немає нічого протизаконного, принаймні поки що. Звичайно, якщо богоборча логіка буде слідувати наміченій тенденції, то можна очікувати, що такі богослужіння будуть оголошені «зборами антидержавних елементів з метою повалення державного ладу», вони можуть бути названі «осередками пособництва ворогу» та іншими визначеннями, взятими з досвіду роботи НКВС минулого століття.
Тоді «трійка» катів у найкращому разі ставила для видимості суду лише кілька питань, суть яких була одна – чи визнаєте те, що вели антидержавну політику. Отримавши від підсудного відповідь «ні» на всі питання, вони підписувала вирок – «розстріляти». Це означало, що засуджений на смерть отримує від Бога повну амністію і йде до себе додому – в Царство, минаючи митарства.
Звичайно, якщо такий період церковного життя настане, то богослужіння вже неможливо буде проводити навіть удома.
Мені запам'ятався один із прикладів підпільного існування християнської громади початку – середини минулого століття. Де жив священник і його сім'я, знав лише один чоловік. Він раз на місяць приходив до батюшки для того, щоб забрати у нього заздалегідь приготовані запасні Дари, а також принести гроші та записки зі сповідями парафіян. Святі Дари посильний роздавав двом іншим парафіянам, які також знали лише особисто його. Ті своєю чергою роздавали кожен двом, ті трьом. Де цей ланцюжок закінчувався, я не знаю, але мабуть він був не дуже великий, тому що священник вижив.
Парафіяни, отримуючи таким чином Дари, у свою чергу віддавали свої листи-сповіді та гроші для батюшки посланцям, а ті передавали зворотним ланцюжком до священника. Після отримання Дарів була домовленість два тижні молитися. Священник читав сповіді за записками, розрішав їх заочно від гріхів, щось писав у відповідь, молився за свою парафію. Люди також молилися за священника, постилися, а наприкінці двотижневого терміну в неділю всі причащалися разом у встановлений час.
Звичайно, тоді був інший час, і не було такої можливості стеження, яка є зараз, але це не поодинокий досвід. Практика малих християнських груп дала свої позитивні результати під час гонінь у світі. Малі групи мали своїх лідерів. Ті, у свою чергу, входили до малих груп лідерів, кожна з яких мала свого ватажка. Ватажки об'єднувалися в таку ж малу групу.
Така система показала свою ефективність і дала можливість не тільки вижити багатьом християнам, коли їх переслідували, але й не втратити духовного керівництва, а також участі в таїнствах Церкви. Можливо, цьому доведеться навчитися і нам.
