Чому нам більше не потрібні Вселенські Собори
Недільна проповідь.
«Оповідаю вам, браття, що Євангеліє, яке я благовістив, не є людським, бо і я прийняв його і навчився не від людини, а через одкровення Ісуса Христа», – такі слова апостола Павла ми чули за недільною службою.
Не людське у нас Євангеліє – ось про що ми забули. Значить, не через людське розуміння його треба розуміти. Догматичне вчення Православної Церкви не є плодом роздумів і думок Отців Вселенських Соборів. Вчення Церкви є також плодом одкровення Святого Духа, який був явлений через цих отців. Їхні душі були дзеркалами, в яких світло Істини знайшло своє відображення.
У минулі роки я викладав догматичне богослов'я і можу твердо сказати зі свого досвіду – якщо хтось вважає, що він зрозумів той чи інший догмат нашої Церкви, це лише тому, що не вивчив його у всій глибині.
Насправді жоден з них раціональному осмисленню не підлягає. Не слід вважати, що отці Вселенських Соборів сиділи, напружено думали і нарешті придумали, наприклад, догмат Святої Трійці. Розум не може придумати те, що вище за його розуміння. На це він не здатний.
Поки ієрархи Церкви жили Духом Божим і, відповідно, були ним ведені, було живе богослов'я. Але коли місце Святого Духа зайняв раціональний розум, богослов'я перетворилося на схоластику, а живе Слово благої звістки на гомілетику. Спочатку це сталося у західному християнстві, а потім завдяки зусиллям Києво-Могилянської академії прийшло й до нас.
Вселенських Соборів, таких, через які могла б бути явлена Божа воля, таких, які могли б мати сміливість сказати: «Зволилось Духу Святому і нам» (Діян. 15:29), на мій погляд, вже бути не може. Не тому, що неможливо Вселенський Собор організувати, а тому, що немає тих отців, які могли б виражати на ньому волю Божу. Підтвердженням моєї точки зору є той факт, що все частіше і частіше ті, хто покликаний сповіщати з амвона явлену Божу волю, віщають звідти волю диявола, виправдовуючи і обґрунтовуючи все те зло, яке вчиняється у світі його слугами.
Коли розум став на місце духу, тоді богослов'я стає патологоанатомією. Скальпелі ісагогіки, герменевтики, екзегетики, текстології, біблійної критики тощо розчленовували Біблію, намагаючись допитливим, цікавим розумом докопатися до прихованих смислів. «Бог є Дух» (Ін. 4:24) і зрозуміти Його Слово можна лише духом, а не розумом. Не можна читати Євангеліє як звичайну книгу. Потрібно, щоб кожне слово проникало в душу.
Євангельські заповіді такі, що людина, яка їх дотримується, навіть якщо вона і не вчена, стає світильником благодаті. Вона упокорює себе, а Євангеліє наділяє її Христовою мудрістю через молитву.
Коли ми перебуваємо в Слові Божому, то і Сам Бог вселяється в наші душі, відкриваючи там Самого Себе. Але коли богослови починають підганяти Бога під жалюгідні уявлення свого, як їм здається, великого розуму, то виходить карикатура на Бога. Такий «бог» потрібен лише для одного – служити сильним світу, виправдовуючи і благословляючи все те зло, яке вони роблять.
Як би там не було, розум не стоїть на місці. З кожним роком, з кожним новим поколінням він все більше просочується злом. Так, настає час, коли більшість людей будуть бачити навколо себе лише зло. Носії такого розуму робляться зараженими частинками суспільства, передаючи цю заразу іншим людям. Найактивніші з них стають полум'яними та непримиренними «борцями зі злом», сіючи навколо себе непримиренну ворожнечу, розпалюючи скрізь і всюди конфлікти.
Богослови, що володіють таким розумом, переконують свою паству, що на зибучих пісках непостійного світу можна побудувати прекрасну і величну будівлю майбутнього, повну гармонії та порядку. Не маючи навіть зародкового стану того, що називається духовним життям, вони хочуть побудувати «Царство Боже» тут, на землі. Але задля досягнення цього аналога «світлого майбутнього» тільки з релігійними символами, потрібно знову принести в жертву мільйони людей.
Як боротьба з суспільним злом, так і побудова гармонійного земного царства є прямим наслідком прихильності людей до суєтного світу.
У корені цієї прихильності лежить любов до свого тіла. А йому, як відомо, треба боротися за своє виживання серед багатьох інших тіл. Але людина створена Богом не для того, щоб виборювати виживання. Їй досить було просто і смиренно жити на землі, як Божій співробітниці, обробляючи земний сад, а не намагатися в ньому виживати. Але замість зростання з образу на подобу Божу, людина воліла краще боротися з іншими людьми.
Простота буття людини можлива лише за її єдності з Богом. Але коли людина єдина з розумом, вона сама робиться штампувальником і розповсюджувачем зла.
Усі наші думки, які ми передумали за роки життя, стали нашим оточенням. Що думаємо, те й бачимо: такий наш світ. Але якщо ми будемо боротися з думками, то тільки більше в них заплутаємося.
Все наше духовне життя – це по суті боротьба за увагу. До чого воно схиляється, то нас і поневолює. Тільки через цілковите звернення до Бога приходить спасіння від земної трагедії: розум смиряється, серце заспокоюється, а душа зміцнюється благодаттю. Розум упокорюється, коли перестає захоплюватися думками і не віддає їм своєї уваги.
Серце заспокоюється, коли перестає прив'язуватись до світу і відокремлюється від нього. Душа зміцнюється, коли перестає помічати зло і починає жити благодаттю. Той, хто бачить у світі лише зло, робиться посібником зла та його розповсюджувачем. Той, хто крізь світ бачить Бога, стає провідником Божественної доброти.
«Коли думки не помічають, вони поступово зникають. Коли світ не помічають, він починає жити за своїми законами, дотримуючись долі. Коли зло не помічають, воно втрачає сили та припиняється. Коли тіло не помічають, воно перестає бути перешкодою для спасіння, і відбувається перетворення і благодатне освячення в Христі Духа людського. Коли Божественна сила займає місце розуму, вона починає діяти в людині і через людину. Тоді увага поглинається Христом, а Христос поглинається увагою, і вони стають єдиними у любові. Тоді Бог стає людиною, а людина стає богом за благодаттю, бо живе в дусі Святим Духом» (старець Симон Безкровний).
З нашого розуму тече ріка гріховних думок, на берегах якої поселяються страждання та муки. Божественна благодать вільно вливається в серце тієї людини, яка живе тихо і робить свою справу (1Фес. 4:11).
Коли розум прив'язується до гріховних думок, він їх множить, штампуючи навколо себе й у собі страждання. Як лита у воду олія заспокоює стихію, так благодать приносить із собою спокій та умиротворення в душу того, хто спостерігає за своїм розумом. Розум іде врознос, коли його ніхто не контролює. Але якщо його приборкувати молитвою, постом і увагою, він стає подібним до ягняти.
Поки людина дбає лише про власне спасіння, забуваючи про ближніх, не буде їй надано Божої допомоги в працях і зусиллях. Егоїсти моляться Богу, а люблять лише свою сім'ю чи свій монастир, до інших їм нема ніякого діла.
Не треба також озиратися назад і згадувати про те, як добре і весело жилося, коли ми «не морочилися» про сенс життя, не замислювалися про смерть, а «жили як усі». Якщо хтось і вирішить повернутися назад до колишнього безбожного життя, він ніколи вже там не знайде і сліду тих втіх, які споживав у минулі роки. Не слід відступати від мети. Навіть наші духовні поразки і невдачі виглядають гідністю в очах Божих, тому що були присвячені набуттю спасіння.
Той, хто перестає цінувати речі і йти за ними у світ, починає цінувати духовне життя, укладене в серці. Кожна людина покликана до досконалості, тобто до обожнення або Богоподібності: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5: 48). Зменшення споконвічного задуму Творця про людину не є показником справжнього смирення. Це помилка та гріх.
Тому християнину потрібна мужність для розуміння істини і подвиг для єднання в любові до Пресвятої Трійці.
