Християнину не треба думати про своє спасіння
Недільна проповідь на Євангельський уривок про чудовий улов риби.
Майбутні апостоли були досвідченими рибалками. Вони дуже добре розуміли, що чудовий улов риб – це не випадковість. Сталося щось надприродне, те, чого при звичайному перебігу подій не повинно було бути. Це і вразило рибалок. Але не менш дивним є й інше.
Вони не почали стрибати від радості та розтягувати рибу по своїх домівках. Рибалки кинули її на березі, залишили для інших, а самі пішли за тим, хто це диво творив. Це однаково, що якби хтось сказав біднякові піти купити лотерею, написати туди перші цифри, які спали на думку, і отримати виграш. І коли бідняк дізнався, що він тепер багатій, він навіть не спробував отримати гроші, а пішов шукати таємничого незнайомця.
Навіщо? Адже апостоли отримали те, заради чого прийшли на цю рибалку. Що ще їм було потрібне? А їм було потрібне те, що і всім нам – життя вічне.
«З ким поведешся, того і наберешся», − кажуть у народі. Якщо наші думки лише про наше тіло та його благополуччя, то ми й отримуємо лише скорботу та гірке очікування неминучого фіаско. Коли людина шукає життя вічне, то її душа ще тут починає вдихати повітря гірського світу і відчувати на губах смак безсмертя. Це схоже на запах давно забутого дитинства. Ми всі родом звідти, безсмертя, створені в ньому і покликані там жити.
Словосполучення «важко спастися» стало заборонним знаком, «цеглиною», що стоїть на нашому шляху спасіння і говорить, що «проїзд заборонено». Так, спастись нелегко. Але кому?
Важко спастися егоїсту, тому, хто живе у своєму «я», «мені», «моє». Легко тому, хто не має в серці таких думок. Таке серце належить Богові, отже вічності.
Бінокль має дві сторони. Той, хто живе розумом, дивиться на світ зі зворотного боку збільшувального скла. Там все далеко: і Бог, і рай, і спасіння. Тому він не бачить нічого під ногами, постійно плутаючись у своїх думках. Якщо перевернути бінокль і дивитися на світ серцем, а не розумом, то все стає на свої місця: і Бог поряд, і спасіння близько, і вічне життя починається не завтра і не потім, коли помру, а тут і зараз.
Але як тільки ми розсіюємося, починається метушня, світ нас пригнічує, розум собі підкоряє, а з ними приходять страх і невпевненість.
Вибір у нас невеликий: або я, або Бог. Або «я» вирішуватиму всі свої питання, або Він. Як тільки в нас входить «я», Бог іде. Як тільки йде «я», приходить Бог. Наше «я» – пружина, що заводить механізм суєти та часу. Кабінетні теоретики багато міркують про свободу людини, важливість вибору. Але практики знають – розум не має жодної свободи. Він має лише думки. А це ланцюги, які пов'язують нас із речами, страхами, переживаннями, фантазіями, власними ілюзіями, у тому числі з приводу Бога та спасіння.
Сатана давним-давно прорахував усі наші уявні ходи та реакції на будь-які події, що відбуваються у світі. Він усе передбачив, усе продумав, усе передбачив.
Та що там сатана, звичайні люди зі стовідсотковою впевненістю знають, яку «ікону» їм потрібно намалювати на обличчі того чи іншого кандидата у президенти, щоб народ із натхненням почав голосувати за нього. Щоб не лише з екранів телевізорів, а й із церковних амвонів звучала велеголоса агітація за «свого».
Все це лише для того, щоб згодом народ зрозумів – його вкотре обдурили. Але він зі 100-відсотковою впевненістю даватиме себе обманювати знову і знову. Нічого особистого – лише психологія.
Траєкторії всіх наших суджень, оцінок, порівнянь – як малюнки з дитячого садка для професійних технологів. Алгоритм мислення людей давно розшифрований, реакції та емоції прораховані, дорожня карта руху до пекла промальована. І людство туди рухається «цілком вільно» і демократично.
У духовному житті те саме. «Ти нічого не досягнеш», «твоє духовне зростання зупинилося», «спастися важко (неможливо)», «ти розчарований», «Бог глухий, Він не чує, а якщо і чує − не відповідає». Все це – лише твої думки, більше нічого. Але як тоді правильно, як потрібно?
«Про що тобі турбуватися, якщо сказано: Хай буде воля Твоя і на землі, як на небі (Мф. 6:10), якщо без волі Божої навіть волосина з вашої голови не впаде (Лк. 21:18)? Якщо ти повністю усвідомлюєш це, хіба не станеш тоді жити з повною довірою до Бога? Хіба не станеш у ту саму мить вільним від мирської метушні та мирських опіків? Хіба не приймеш усім серцем святі слова євангельських істин, щоб увійти в життя вічне?» (старець Симон Безкровний).
Кому найважче спасатися? Тому, хто багато знає про християнство, але не знає Христа. У кого замість світла у серці – цитати в голові. Той, у кому Христос живе, від Нього відступити не може. Та й як йому це зробити, якщо Христос завжди у його серці?
У релігії відступ відбувається часто-густо. На обличчі маска благочестя, а в серці ненависть і злість. На грудях хрести й панагії, а на язику ідеологія. Серед храму розп'яття, але на амвоні виправдання вбивств і насильства. Не знайшовши Бога, душа будь-якої людини, хоч мирянина, хоч священнослужителя, рано чи пізно прийде до розчарування у духовному житті. Або ще гірше – до цинізму та пристосуванства до духу світу цього, до прямого та безпосереднього служіння дияволу.
Все наше життя просякнуте ілюзіями. Що таке слава, почесті, влада, хіть, сріблолюбство, обжерливість? Минає час, і куди все поділося? Залишився лише самотній, нікому не потрібний старий чи стара, з букетом хвороб та безглуздо прожитим життям. Вони вже нічого не можуть, їм уже нічого не можна, крім одного – померти, та й це їм нелегко дається.
Все минає, окрім Бога. Значить, Його одного і треба триматися, що б із нами не відбувалося. Важко спасатися тому, хто постійно квапить Бога, набридаючи йому одним і тим самим запитанням: «Коли ж я спасусь?».
Якщо ми всього себе віддали Богові, то нам уже не потрібно турбуватися про своє спасіння, це не наша турбота. Наша справа – довірити своє спасіння Спасителеві. В істинного християнина немає помислів про спасіння, тому що всякий помисел – це вже неспасіння. Тому він спасається без труднощів.
Обговорюючи й засуджуючи, сперечаючись і заперечуючи, ми самі робимо своє спасіння важкодосяжним. Ми обертаємо жорна розуму, як засуджені до довічної каторги.
Якщо ми налаштувалися на досягнення спасіння, навіщо знову і знову прив'язувати себе до суєтного світу? Виходить так, що ми, розтягнувшись між світом і зреченням, говоримо всюди про ісихію і безпристрасність. Але така поведінка говорить швидше про занепокоєння розуму, ніж про його заспокоєння. Хто освоїв ісихію та безпристрасність, того ніде не видно і не чути. Той, у кого вічне життя почалося вже тут, на землі, ні з ким не сперечається, ні з чим не бореться, нікому нічого не доводить. Той, хто кається перед Богом, завжди Йому молиться. Хто любить Бога, мовчить перед Ним. Вдячний споглядає Бога у серці та у Його творінні. Кожен із них зайнятий своєю справою. І тільки базікання міркує про покаяння, безмовність і споглядання.
Між порятунком і смертю стоїть одна перегородка − енергія нашого неспокійного розуму з усіма його рухливими думками. А благодать скромно стоїть осторонь і чекає, коли ми перестанемо думати.
«Усі думки егоїстичні. Чому? Тому що їх породжує егоїзм. З усіх думок одна вирізняється своєю нахабною хизуванням і набридливим хизуванням. Це і є твій головний ворог: думка про "я". Кожна людина мислить про себе як про "я". Будь-яка розмова перед цим "я": "я" скажу те, "я" зроблю це. Від цього "я" серце наче вмирає. Варто лише сказати: "Ти, Господи!" − і в серце приходить благодатна втіха» (старець Симон Безкровний).
Спасіння важке тим, хто бажає жити в рабстві розуму, хто не може залишити свої уподобання, хто не хоче відразу і повністю віддати своє серце Богові. До чого ми прив'язані – кожен може визначити сам. Де ми не можемо розтиснути руки? Чого ми боїмося найбільше?
Якщо ми діти Божі, то чому б нам і не йти сміливо назустріч Богу, Який подібний до весняного травневого сонця, що сходить на ранній зорі. Його світло є вічне життя.
