Заборонити не можна залишити, або Як ми до цього дійшли
Навколо нашої Церкви все щільніше стискається кільце повної заборони. Сумно, звичайно, але чи немає в цьому стані справ нашої прямої вини?
Отже, необхідну кількість депутатів, які готові голосувати за заборону УПЦ, зібрано. Слідом за збором голосів глава СБУ ініціював внесення до Ради нового законопроєкту, направленого на знищення УПЦ в Україні: згідно з ним в Україні можна заборонити будь-які конфесії, представники яких вчинили злочини за статтями КК України про «пропаганду війни», «розпалювання міжрелігійної ворожнечі», «тероризм», «планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни», «порушення законів та звичаїв війни», «геноцид» та «найманство».
Новини погані, але аж ніяк не несподівані. Те, що так вийде, було очевидним уже тоді, коли найперший антицерковний проєкт закону було зареєстровано. Як очевидно зараз, що рано чи пізно голосування відбудеться, й одіозний закон буде ухвалено. Власне, до того все йшло останні півтора роки. І навіть набагато більше.
Щоправда, чомусь саме про це дуже багато воліли не говорити і, схоже, навіть думати на цю тему намагалися поменше. Однак сталося, що сталося, і цим підтвердилася стара, як світ, істина: проблема або вирішується, або ні. Сховавшись від проблеми, її не позбудешся.
Багато років, а особливо старанно останні півтора роки, одні з нас щосили намагалися вибудувати хоч якісь відносини з владою на всіх рівнях, незважаючи на їхню ворожість до УПЦ, що все зростає. Інші в цей час писали листи та звернення у гарячковому бажанні штовхнути Церкву на шлях компромісів із усіма поспіль: з тією ж владою, з ПЦУ, з активістами, з суспільством, із Константинополем тощо. Треті тим часом зберігали мовчання і просто чекали, як далі розвиватимуться події, що робитиме священноначалля, за якими закликами доведеться слідувати і які вказівки виконувати.
При цьому очікування благополучного результату не залишала більшу частину з нас, у когось воно виражалося в надії, у когось – у впевненості, хтось взагалі покладався на "може ж таки". Як бачимо, не вийшло… Що ж тепер?
Тепер настав час робити висновки. Тільки, прошу вас, не думайте, що я зараз заведу набридлу волинку про те, як ми налаштували проти себе суспільство і не змогли налагодити взаємодію з державою. Все це має таке саме відношення до нашого сьогоднішнього стану, як незалежність Північної Ірландії до землетрусу на Гаїті.
Насправді проблеми наші почалися набагато раніше, ніж сьогодні здається багатьом. Вони почалися тоді, коли всім здавалося, що проблеми закінчилися: на стику 80-х та 90-х. Із розвалом СРСР і крахом комуністичної ідеології Церква отримала небачений досі Божий дар: ми потрапили у становище, коли ні влада, ні суспільство, ні обиватель не відчували до нас ні любові, ні ненависті. Як наслідок, держава нас ніяк не утискала, але й своєї задушливої любові до Церкви не виявляла.
Церква, тоді ще не дуже численна, отримала можливість набрати повні легені повітря. Ми були вільні, перед нами відкривалися будь-які можливі перспективи, ми мали право зробити будь-який вибір і ми його зробили: ми почали відроджувати Церкву ХІХ століття (про неї ми хоча б знали з книг).
Хто б нас тоді напоумив, що Церква того часу не лише не зразок, а й свого роду приклад, як не треба робити?
Адже, хочемо ми того чи ні, але саме Синодальний період призвів до революції 1917 року і, на жаль, це «заслуга», зокрема, й Церкви. Але крім того, і це важливо, на той момент чи не всі члени нашої Церкви – від жіночок біля свічників до найголовніших ієрархів – були людьми радянського виховання. Як наслідок, руками радянських людей ми збудували подобу Церкви ХІХ століття.
Пам'ятаю, як масово будувалися храми навіть там, де відпочатку було зрозуміло, що туди не буде кому ходити. Пам'ятаю, як вирішувалася кадрова проблема, коли навіть для цих храмів висвячували благочестивих і не дуже парафіян, що називається, від сохи чи від верстата. Пам'ятаю конкурси по чотири особи на місце в семінарії, коли зараховували майже всіх, а потім по десятку людей на рік переводили на заочне навчання у зв'язку з одруженням та висвяченням. Причому розпочиналося це вже з першого курсу. Ще пам'ятаю чернечі постриги у двадцять і навіть вісімнадцять років.
Результатом всього цього руху стала наймасовіша конфесія в Україні з великою кількістю храмів, монастирів, семінарій, духовенства та вірних. Проте, поряд із вражаючою статистикою, вражаючими були й проблеми.
Штати невеликих регіональних семінарій іноді повністю укомплектовувалися їхніми вчорашніми випускниками, і тому рівень викладання дисциплін іноді сповзав до потворно низьких показників. Нашвидкуруч висвячені для нових сільських і міських храмів священники дуже швидко розуміли, що жодним особистим благочестям і жодною проповіддю не заженеш народ у храм там, де цей самий народ з ранку до ночі стурбований питанням власного виживання, а також те, що окраїнна міська парафія ніколи не витримає конкуренції з великими храмами в центрі і навіть вірянам, що живуть по сусідству, простіше їздити через півміста до церкви з хорошим хором і чітко поставленим богослужінням, ніж щонеділі слухати спів трьох стареньких, чиє старання нітрохи не тотожне вмінню (а безкоштовно згодні співати тільки вони) і бачити батюшку, що невпинно метушиться між престолом, жертовником, кадилом і кліросом через хронічну відсутність читців і наявності в вівтарі півдюжини хлопчаків, зайнятих чим завгодно, але не службою.
Як наслідок, так само масово, як у дев'яності, вступаючи в семінарії, нульові батюшки стали поєднувати священство зі світською роботою.
І не варто тут говорити: «Ну то й що, на Заході всі священники працюють». По-перше, тому що у нас не "на Заході". У нашому слов'янському менталітеті масове сумісництво священників якщо до чого і призведе, то до приведення останніми свого служіння на рівень захоплення чи хобі. Так ми вже влаштовані – не вміємо «двом панам служити». А по-друге, щось я не пам'ятаю моменту, коли Захід став для нас прикладом організації церковного життя.
Дуже скоро стикнулися ми і з тим, що сама по собі благодать священства не робить недорікуватого Златоустом і нечупару акуратистом, так що проблема посередніх проповідників стала за ці роки на повний зріст. Та й храмів, де прибирають раз на кілька днів, де свічники стоять липкими від старої олії, а у вівтарі порядок тільки там, куди видно з храму – хоч греблю гати.
До цього всього не можна не додати, що просвітництво у нас кульгає на обидва коліна, причому саме всередині Церкви.
Як ви думаєте, якщо в неділю вийти на амвон і попросити підняти руки тих парафіян, хто хоч раз повністю прочитав Біблію, що ми побачимо?
Дуже сподіваюся, що якщо в храмі буде чоловік триста, то хоча би два десятки рук піднімуться. Втім, що то я? Можна подумати, що у нас серед духовенства справи набагато краще…
Чи варто дивуватися, що на такому сприятливому ґрунті в нас раз у раз проростали як не младостарчество, так монархізм, як не страх кодів чи паспортів, так суспільно-політична активність?
І що, було до того комусь діло? Куди там! Натомість різноманітні відділи взаємодії з усіма поспіль ми відкривали ударними темпами. «Церква і медицина», «Церква й освіта», «Церква й армія». Скажіть, вас ніколи не коробило від цього «Церква і»?.. Хіба боголюдський організм, містичне Тіло Христове не самодостатнє? Хіба можна для Церкви брати якесь інше «і», окрім Бога, людини та світу?
Цікаво так сприймаються сьогодні всі ці «і», які разом відвернулися від нас, коли до Церкви тільки й залишилася цікавість, що нашим же священнослужителям, ченцям і парафіянам…
То чи не здається вам, що те, що сьогодні відбувається з УПЦ, не припущення, а пряма дія Божа? Що дав нам Бог повну свободу на три десятки років і зараз судить над нами і над тим, що ми ці тридцять років будували. Що взяв Він Церкву, побудовану нами, і тепер робить з неї те, що завгодно Йому. Просто те, на що ми перетворили Церкву, не залишає Господу вибору засобів і заходів впливу.
Занадто сильно ми тішилися (і хизувалися) своєю масовістю. Занадто міцно обіймалися з сильними цього світу, перериваючи задля їх хвилинного відвідування богослужіння, дозволяючи говорити з амвона і обвішуючи їх лацкани орденами. Занадто багато робили напоказ перед камерами для сайтів та новин. Дуже довго вважали, що час сам розставить усе на місця і вирішить наші проблеми за нас.
Ну що ж, тепер замість наймасовішої конфесії буде мале стадо вірних.
Буде замість цілування з сильними світу цього увага до потреби (нехай навіть дуже дрібної) кожного парафіянина.
Буде замість активної діяльності різноманітних відділів просте і непублічне милосердя.
Буде замість нав'язливої присутності у всіх сферах життя країни душпастирство всередині церковних громад.
Буде замість безпросвітного животіння одних батюшок на тлі повного благоденства інших справжнє священницьке братство.
Я не маю сумніву, що буде. Бо зараз Бог діє за принципом «не можеш – навчимо, не хочеш – змусимо». І щось мені підказує, що ми применшуватимемося, поки не засвоїмо з усією ретельністю кожен Його урок.
А що потім? А потім буде життя. Нормальне, мирне та спокійне. Навіть для Церкви. І настане воно тим швидше, чим швидше Церква перетвориться на те, що зробили з нею ми нашими спільними зусиллями, на те, якою хоче бачити її Бог.
