Іоанн Предтеча, або Про одвічні стосунки влади та Церкви
6 жовтня Церква згадує Зачаття Пророка і Хрестителя Іоанна Предтечі. Ми ж поговоримо про обставини його загибелі.
У дні пам'яті Іоанна Предтечі заведено говорити про житіє святого Хрестителя. Ми ж поміркуємо на тему одвічного конфлікту між владою та силою з одного боку і правдою та істиною з іншого, яскраво описаного в житії Пророка Господнього. Тим паче, що в наших нинішніх умовах вона вельми актуальна, адже конфлікт влади і Церкви, власне, є конфліктом сили та істини в чистому вигляді.
Для початку, щоправда, варто унеможливити сповзання наших міркувань у царину розмов та якихось міфічних суспільних обов'язків, що нібито лежать на Церкві. А то ж дехто роками плодить міркування про те, що, мовляв, Іоанн Предтеча викривав Ірода, не боячись ані в'язниці, ані смерті, а нинішня Церква жодну владу ніколи не викриває. Подібні розмови лише на перший погляд змістовні та ґрунтовні. Насправді вони порожні та позбавлені сенсу. Насамперед тому, що суспільство, в якому жили Іоанн Предтеча та Ірод із Іродіадою, було релігійним. Крім того, служіння Іоанна Хрестителя було пророчим, тобто його прямим обов'язком було піклування про моральність народу, а що можна з народу спитати, коли правитель безсоромно й демонстративно блудить із дружиною свого ж брата?
Нинішня ж світова спільнота, і зокрема конкретно наше суспільство, релігійним не є. Ба більше, воно не просто нерелігійне, воно світське принципово і демонстративно. Світськістю своєю пишається як якоюсь цінністю і готове нести її перед собою, як прапор.
У такому суспільстві голос Церкви не чутний і не може бути чутний. Світське суспільство чуже Церкві за своєю природою, відповідно Церква ніякої відповідальності за його моральний стан не несе. Тож викриття світської влади, яка керує світським суспільством, давайте залишимо потенційним дисидентам та раз і назавжди забудемо про те, що Церква нібито повинна бути совістю суспільства.
Не повинна. А тому не є і не буде такою.
Одночасно ми таким чином розв'яжемо першу хибну думку: буцімто Церква не до вподоби жодній владі, оскільки вона може стати викривачкою їхніх неправд і перетворитися на середовище, в якому знайдуть собі місце крамольні настрої.
Церква не для того існує, щоб перемивати кістки поганих і не дуже правителів. Ми, об'єктивно кажучи, ані судити не можемо («не засуджуйте, і не будете засуджені»), ані ярлики навішувати («не говори погано про правителя народу твого»).
Про те, що собою являє християнське ставлення до будь-якої влади, знає будь-хто, хто хоча б раз читав Новий Заповіт. Понад те, в усіх висловлюваннях у посланнях апостолів Петра і Павла щодо влади і ставлення до неї, які останнім часом як тільки не намагаються переосмислити окремі носії ліберального мислення (зрештою навіть досвідченим біблеїстам, які намагаються довести, що апостоли мали на увазі щось інше, окрім цілковитої лояльності всякій владі, це виходить не інакше як за принципом «правою ногою через ліве вухо»), немає й тіні натяку на хоч якусь можливість не те щоб крамоли, а навіть пасіонарності для християн.
І, скажу вам, будь-яка влада це знає. Тому причина неприязні до християн, що періодично виникає, не в цьому. Звісно, ви легко можете вказати на окремі факти масової участі християн у повстаннях і протестах, однак давайте визначимося одразу з термінами.
Існує своєрідний еталон Церкви – Церква перших століть, існує деяка норма – Церква часів Вселенських Соборів. Обидві далеко не ідеальні, проте проблеми, що мали місце в них, щонайменше терпимі. Так от, ані еталонна, ані нормальна Церква не знають фактів підвищеної політичної активності християн чи їхніх масових виступів з вимогою або на підтримку соціально політичних процесів. Повстання і бунти того часу, як правило, були пов'язані з податковим гнітом або невдоволенням військових-найманців.
Так, їхні учасники були й християни зокрема, проте бунтували вони не з причини своєї віри, і Церква перебувала осторонь подібних явищ.
Однак поряд із нормою існують відхилення, продиктовані, тією чи іншою мірою, обмирщенням Церкви та втратою нею природного устремління вгору.
Але на такі відхилення не рівняються – їх соромляться. Не слід приписувати християнській свідомості те, що їй чуже.
Можна, звісно, згадати мучеників. Однак вони якраз і є прикладом того, наскільки, а, головне, як християни можуть бути не лояльними до влади. Таке має місце лише тоді, коли влада посягає на віру християн. Природно, ні про яку лояльність щодо потоптання віри у християн бути не може. Однак і в цьому випадку християни противляться лише тому, що суперечить їхній вірі. Будь-які інші закони-накази-розпорядження навіть найбезбожнішої влади зберігають для християн свою обов'язковість.
Крім того, опір християн завжди пасивний: християнин піде на смерть, аби тільки не зрадити Христа, але не стане протестувати або активно намагатися щось змінити в державі.
Тож державі, хай там як, боятися християн не доводиться. Чому ж тоді практично кожна епоха приносить із собою утиски християн у тому чи іншому регіоні? Відповідь на це запитання можна знайти в Євангелії: «хочете смерть заподіяти Мені, бо наука Моя не вміщається в вас» (Ів 8:37).
Саме так. Жодна держава, жодне суспільство, жодна культура, ідеологія чи віра не здатна в повноті сприйняти Євангеліє. Його сприймають відкритим серцем, але чи кожен прагне до цього?
З точки ж зору обивательського мислення все маловідоме, незрозуміле, тим паче таке, що вимагає для осягнення зусиль і праці, сприймається як потенційно небезпечне, загрозливе. Подивіться, як реагує український обиватель на події довкола Києво-Печерської лаври, довкола захоплених храмів, довкола громад, які продовжують жити, зокрема й повноцінним богослужбовим життям, всупереч усьому. Обиватель дивується: як це? чому? навіщо? Обивателі дивуються, а влада підозрює, побоюється і поспішає перестрахуватися – аби чогось не вийшло.
І не варто думати, що наша ситуація унікальна, подібне, з деякими відмінностями, відбувається практично всі дві тисячі років, скільки існує Церква, хіба що не всюди одночасно.
І висновок із цього надзвичайно простий: Церкві не потрібно шукати прихильності влади, довіри суспільства чи розуміння обивателів. Вона просто має бути собою.
Так, її будуть гнати і ганьбити, так вона завжди залишиться кимось не зрозумілою. Її навіть можуть намагатися знищити. Однак чи нам, християнам, цього боятися? Чи не нам сказав наш Спаситель: «Будьте відважні: Я світ переміг» (Ів. 16:33).
