Введення в храм Богородиці: рішучість, якої нам не вистачає
4 грудня Православна Церква святкує Введення в храм Пресвятої Богородиці – найпізніше з дванадесятих свят, що входять в православну традицію.
Це найпізніше з дванадесятих свят, що входять в православну традицію – широке поширення отримало лише у IX столітты. Про події Введення, які нам всім добре відомі, ми дізнаємось з апокрифічного «Протоєвангелія Якова».
Користуючись нагодою, можна було поговорити про історію торжества, про місяцеслови VIII століття, що вперше свідчать про встановлення святкування Введення, про перші гомілії, написані з цієї нагоди святителями Германом і Тарасієм Константинопольськими. Але такий матеріал може вийти дещо сухим (хоча гомілії я все-таки радив би почитати). Мені ж захотілося сьогодні поговорити про інше.
Готуючись до написання статті, я перечитав різні проповіді і тлумачення на свято Введення в храм Богородиці, намагаючись відшукати в них якусь цікаву думку. Ні, не те, щоб серед прочитаного все було нецікаво, просто поміркуйте самі: про тодішні події ми всі добре обізнані, зачала зі Святого Письма – чи то паремії, Євангеліє на утрені і літургії або уривок з послання апостола Павла до Євреїв – нам також добре відомі, адже вони читаються кожне Богородичне свято. «Вакуум» в моїй голові розсіяли слова згаданого святителя Германа.
У своєму «Слові на Вхід в храм Пресвятої Богородиці» він пише: «Коли була воскормлена (млеком) питательниця нашого життя: батьки Її виконують дану обітницю. І скликавши, кажуть, сусідніх і довколишніх дівчат, вони влаштували так, що дівчата зі свічками йшли попереду, а (Отроковиця) слідувала позаду, для того, щоб звеселяюча палаючими свічками, Вона продовжувала шлях не озираючись назад».
«Ніхто, хто кладе свою руку на плуга і назад озирається, не благонадійний до Божого Царства» (Лк. 9, 62).
Ось той образ, який служить для нас настановою і якого не вистачає нам в нашому духовному житті як головний мотив дій: йти, не озираючись назад. Трирічна, маленька Дівчинка, що захопилася світлом свічок, не обертаючись, йшла в храм, щоб присвятити своє життя Богу. Як тут не згадати слова Христа: «Ніхто, хто кладе свою руку на плуга і назад озирається, не благонадійний до Божого Царства» (Лк. 9, 62).
Подумаємо ось над чим. Святитель Філарет (Дроздов) вказує, що «покласти руку на плуг» – це значить зважитися йти слідом за Христом, жити і діяти згідно з Його заповідями, орати землю свого серця вченням Його. Для кожного з нас таким моментом рішучості був час входження в Церкву, але з того часу, ймовірно, колишній запал і горіння сильно згасли.
Ми стартували, як нам здавалося, з твердого матеріального «грунту», планували одним поривом волі «пролетіти» болото подальшого життя по безпечним «купинах» віри. Але «швидкість» проходження все падає і падає, ми поступово грузнемо в «трясовині» і озираємося назад, бажаючи повернутися до колишньої «твердості». Нам здається, що може, дійсно, краще вже синиця в руках, ніж журавель у небі. Адже Небо таке далеке і неосяжне, хто його вмістить? Можливо краще «скакати» по гілочках та «клювати» доступні прямо зараз «вишні і горобину». Ми немов старозавітні ізраїльтяни, хто вголос, а хто про себе, хто словами, а хто справами, нарікаємо: «І нащо Господь провадить нас в землю цю, щоб нам впасти від меча? Жінки наші та діти наші стануть здобиччю; чи не краще нам вернутися до Єгипту?» (Числ. 14, 3).
Нині трирічна Дівчинка, ледь встигла трохи пожити, стає прикладом вірності Богу. Це Вона йде за Ним не оглядаючись.
Але в Церкву ми прийшли з певним життєвим досвідом. Хто від радості, а хто від скорботи переступив поріг храму, але всі ми одного разу знайшли в ньому Бога, Спасителя. Ми відчули подих Його благодатного дихання, відчули Його дотик до нашого серця, і вирішили, що ось він, сенс, мета, наповнюваність і справжнє благо. А тепер що? Тепер трирічна Дівчинка, без досвіду, ледь встигла трохи пожити, можливо, ще не до кінця усвідомлює всю серйозність зробленого вибору, стає прикладом вірності Богу. Це Вона йде за Ним гн оглядаючись. Для неї достатньо світла свічки, щоб назавжди зберегти вірність Світлу вічного життя. Для нас же недостатньо і всього того досвіду, що ми придбали в Церкві, всіх тих благ, яким нас обдарував Господь. Ми все одно звертаємо свій погляд назад.
Згадаймо, як і апостол Павло, в третьому розділі послання до Філіпійців, пише, що все вважає втратою, заради пізнання Христа, як він все вважає сміттям, заради придбання Його. Він прагне знайти себе у Христі праведністю віри, прагне бути співучасником Його страждань і, узгодившись зі смертю Спасителя, досягнути воскрісення мертвих. Для апостола Павла все перераховане ще попереду. Його досяг Христос, і тепер він хоче досягти Христа, а тому забуває заднє і простягається вперед (Фил. 3, 8-13). Тут ми бачимо той же образ «плуга» або «світла свічки», тільки який реалізується вже в конкретні наміри і дії апостола.
Нам здається, що все це так важко, одна тільки думка про подвиг, нехай і невеликий, але наполегливий подвиг, вже «заземлює» нас і ми знову починаємо тонути в трясовині навколишнього нас смердючого, але такого рідного «болота». Однак так буде не завжди.
Це парадокс духовного життя: чим більше витрачаєш сил, тим більше цих сил з'являється. Все це відбувається тому, що поступово сили людини заміщуються силами Бога «і вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2, 20)
Святитель Григорій Ніський вдається до аналогії з предметом, що котится зі схилу. Як такий предмет поступово розганяється і тим самим набуває все більшого прагнення вниз, хоча спочатку його рух був незначним, так і душа, що цурається земних пристрастей, все легше і легше підноситься і в цьому русі піднімається «від дольного у висоту». Нехай кожен згадає свій досвід. Адже завжди найважче робити перші кроки, примушувати себе.
Це парадокс духовного життя: чим більше витрачаєш сил, тим більше цих сил з'являється. Все це відбувається тому, що поступово сили людини заміщуються силами Бога «і вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал. 2, 20), – немов підсумовує апостол Павло. Погляньте на наших затворників, столпників і пустельників, природний плин життєвих процесів в якийсь момент в них зупинився. Їм не потрібна стала їжа, вода, вибачте, але їм не потрібно стало навіть відхоже місце, а все тому, що їм не потрібні природні, земні способи підтримки життєдіяльності тіла, бо їхнє життя підтримує Сам Господь, Якому вони віддані.
Я розумію, що ми не ченці, але кожен з нас повинен бути хоч трохи подвижником, орачем. І так важливо пам'ятати, що варто трохи напружитися, потерпіти і обов'язково стане легше. Бог обов'язково відгукнеться, адже чим менше в нас наших сил, тим більше Божественних.
У прагненні йти за Богом, де зразком для нас виступає Богородиця, є ще один важливий момент. Святитель Феофан Затворник пише: «Ніщо так не робить марними наші чесноти і не гоноровитими нас, як пам'ять про зроблене нами добро. Воно виробляє двояке зло: робить нас безтурботними і гордими». Діва Марія, Яка вознеслася вище всякого ангельського чину, була і залишається для нас прикладом смиренності. Вона – Цариця, перша після Бога, заступниця за весь рід людський, причина благ, що виливаються на нас. Але разом з тим, немає людини більш смиренної, ніж Вона. Тому йти без оглядки за Христом, значить не тільки відмовлятися від земних пристрастей, а й забувати власні добрі справи, ставити їх звершення не власним силам, але силою Божою.
* * *
У цьому матеріалі ми не так багато говорили про саму Богородицю і пов'язаних з Введенням Її у храм подіями. Але розмова, мені здається, вийде дуже важливою. Нам всім не вистачає рішучості йти за Христом. Соромно зізнаватися, але цієї рішучості не вистачає і мені самому. Образ ще маленької Богородиці, беззавітно відданій слідуючою за вогнем свічок на служіння Богу, сподіваюся, тепер не дасть мені спокою в моїй інертності і ліні. Сподіваюся, що не дасть тепер спокою він і вам, хто читає цей текст.
Будемо сподіватися і вірити, що Цариця Небесна не забуде нас в своїх молитвах і допоможе «розігнатися» і вирватися з навколишнього нас «болота» хоча б до кінця життя, коли б він не настав.
