З чого починається піст, або «Батюшка, благословіть на послаблення!»
Пости – явище для християн звичне. Але всі люди в нашій Церкві різні і ставлення до постів у них різниться так само, як і характери. Що таке піст особисто для вас?
Що може бути більш звичним для церковної людини, ніж піст? У нас чотири багатоденні пости, середа і п'ятниця кожного тижня – пісні, пісних днів в році більше двохсот. До того ж, підготовка до Причастя традиційно передбачає три дні посту і навіть у своїй самій початковій формі, у вигляді повної відмови від їжі та води, в сучасній церковній практиці піст своє місце займає – саме так ми постимо безпосередньо перед літургією.
Тому, на перший погляд, говорити на тему посту – не марна справа. Адже ті, хто постить, в основній масі, все знають і так, а ті, хто піст не шанує, елементарно ним не цікавляться. Але це лише на перший погляд, оскільки, незважаючи на, з одного боку специфічність, а з іншого, елементарність теми, навіть відверто банальні речі, що стосуються посту, часом потребують пояснення.
Ось хоча б таке питання, як благословення. Якщо ви думаєте, що піст для середньостатистичного прихожанина починається з того, щоб серйозно налаштуватися на посильний подвиг стриманості, то ви глибоко помиляєтеся. Піст починається з благословення. І для деяких це благословення – не що інше, як санкція на послаблення.
З одного боку, все нормально і правильно: якщо людина, з якої б то не було причини, не може постити повноцінно, або навіть постити взагалі, їй необхідно обговорити свою ситуацію зі священиком і взяти благословення на послаблення стосовно їжі або взагалі на заміну утримання від певних продуктів подвійним утриманням від зайвих вражень і надмірного прояву почуттів. Однак сказати, що це правило універсальне і загальнообов’язкове навряд чи можна.
Навіть якщо такого хворого не благословити на послаблення, він все одно змушений буде дотримуватися необхідної дієти і ні про який гріх тут навіть мови не буде йти.
Ось приклад з розряду очевидних: людині, хворій напередодні посту хворобою більш серйозною, ніж розлад шлунка, ГРЗ або нежить, волею-неволею доводиться дотримуватися режиму харчування, рекомендованого лікарем. Піст-ні піст, а треба. Звичайно ж, тут просто необхідно заручитися благословенням священика. Однак, якщо людина хворіє не тільки серйозно, але і хронічно, якщо її хвороба невиліковна або стала для неї способом життя, як це буває, наприклад, з хворим на виразку шлунку, діабетиками, людьми, що пережили трансплантацію і багатьма іншими, то просити благословення на початку кожного постц бачиться явно зайвим: адже хвороба з часом нікуди не дівається, певний режим харчування стає нормою до кінця життя і стан речей якщо і може змінитися, то тільки явним чудом.
Навіщо ж у таких випадках регулярно брати благословення на одне й те саме? Але навіть якщо такого хворого і не благословити на необхідне послаблення, він все одно змушений буде дотримуватися необхідної для себе дієти і ні про який гріх тут навіть мови не буде йти. До того ж, якщо врахувати, що на думку авви Дорофея хвороба виконує ту ж функцію, що і піст, упокорюючи плоть і змушуючи людину строго дотримуватися обмеження, то і зовсім стане зрозуміло, що, взявши благословення на прийнятне для здоров'я проведення посту одного разу, хронічно хворий не має потреби повторювати цю дію кожного разу, як тільки підходить час посту.
Приблизно те ж саме можна сказати і про вагітних, і про годуючих матерів. Недотримання ними посту в їжі давним-давно перетворилося в норму церковного життя. Чи слід просити благословення на те, що і так само собою зрозуміло?
По суті, що таке благословення? Молитовне напуття. Зрозуміло, воно ніколи не може бути зайвим, однак і необхідністю воно є не завжди.
До того ж, не зайвим буде зазначити, що свідомому християнинові треба вміти не тільки благословення брати. Я ні в якому разі не закликаю чинити свавілля, але притаманну багатьом схильність благословлятися мало не на кожен чих, важко визнати нормальним явищем. Адже по суті, що таке благословення? Молитовне напуття. Зрозуміло, воно ніколи не може бути зайвим, однак і необхідністю воно є далеко не завжди.
Наприклад, кілька років тому увійшло в моду вишивати ікони бісером. У продажу миттю з'явилися відповідні товари: набори з канви з ликом святого і німбом, десяток-другий пакетиків з бісером необхідних квітів і простенької рамочки зі склом можна було придбати трохи менше, ніж всюди – від спеціалізованих магазинів до розвалив на блошиних ринках. І треба ж було комусь придумати, що на вишивку ікони потрібно обов'язково брати благословення у священика! На повальне захоплення тепер виникла потреба у такому ж повальному благословенні.
Дівчатка і дівчата, жінки і бабусі зачастили в храми з однаковим проханням «благословіть вишити ікону». Про щось з ними говорити, питати чи пояснювати, за рідкісним винятком, було марно. Переважна більшість була налаштована отримати благословення і без зволікання втекти з храму, щоб знову прийти не раніше, ніж настане пора освятити вже готову ікону. За останні десять років я рахунок втратив таким вишивальницям, однак так і не зумів зрозуміти, навіщо для вишивання бісером ікони неодмінно потрібно брати благословення? Це не важка, не складна робота, а швидше за приємне проведення часу. Це не нагальна життєва необхідність і незакінчена з якої-небудь причини вишивка точно не стане причиною проблем.
Часто за благословенням приходять бажаючі, щоб священик зробив за них важливий вибір або щоб за допомогою благословення уникнути особистої відповідальності.
З таким же успіхом можна зобов'язати неодмінно благословлятися перед тим, як вкрутити в стіну анкер для того, щоб все ту ж ікону повісити. Може воно певною мірою і благочестиво, але куди більшою мірою незрозуміло. І це далеко не єдиний приклад.
Втім, навіть це – півбіди. Часто за благословенням приходить людина, яка бажає, щоб священик зробив за неї важливий вибір або, що ще гірше, для того, щоб за допомогою благословення уникнути особистої відповідальності. Власне, до посту це має мало відношення, проте суть залишається незмінною: благословення – благословенням, але свободу волі і відповідальності ніхто не відміняв.
Брати благословення на певний режим посту, читання конкретного молитовного правила, будь-які особливі умови говіння – потрібно і правильно. Однак церковне життя передбачає динаміку, свого роду зростання і послідовну зміну духовного віку. І якщо на перших етапах церковності без узгодження з духівником кожної складової свого духовного життя просто нікуди, то з часом християнин повинен навчитися користуватися даною йому Богом свободою, в тому числі, самостійно визначаючи і правило, і міру посту, і багато іншого.
Тут дозволю собі невелику виноску: Всіх, хто зараз подумав, що в попередньому абзаці написано конкретно про нього – розчарую. Не про вас точно. Коли людина знаходиться в стані «сам з вусами» їй необхідний як раз послух. І благословення, що на кожну молитву понад правило, на відвідування дня народження друга посеред посту – це як раз для неї. Про те, що пора б уже якось самому, християнин, як правило, дізнається від духівника і далеко не завжди готовий сприймати це з ентузіазмом.
Тепер, гадаю, не зайвим буде згадати також ту частину прихожан, які ні про яке послаблення не думають і готові постити буквально відповідно до календаря і Типикону. Тобто з сухоядінням, обмеженням на пісне масло і рибою виключно у вихідні. В даному середовищі нерідко побутує переконання, що, якщо увійти в піст без благословення – не минути спокус.
Спокуси в посту дійсно неминучі. Як неминучі вони і поза постом. Присутність в нашому житті гріха, а в душах – пристрастей, шансів нам не залишає.
Втім, дехто переконаний, що спокус всяко не уникнути, тому що – піст, а посту без спокус не буває. Не можу сказати, що я з таким переконанням згоден, проте і сперечатися особливо не стану. Оскільки спокуси в посту дійсно неминучі. Як неминучі вони і поза постом. Присутність в нашому житті гріха, а в душах – пристрастей, шансів нам не залишає. Так що спокуси будуть. Будуть обов'язково. І постом, і після посту, і в Святки, і в Чотиридесятницю, і в будні. Хоч бери благословення, хоч не бери. Але буде і допомога Божа, і сприяння благодаті. Вистачило б нам тільки бажання, віри і твердості.
Але якщо і не вистачить, Бог завжди готовий пробачити того, хто згрішив за умови покаяння і зміцнити пропащого, якщо у того вистачає рішучості встати. Так що благословення на піст як простого молитовного напуття, безумовно, до речі і завжди на користь. Але бачити в благословенні якийсь засіб до безпроблемного проходженню посту я б не рекомендував – нічого крім розчарування такі очікування не принесуть.
Однак, як би там не було, в піст ми вже увійшли. Все. Ті, хто прагне постити строго за статутом, налаштовані на піст лише в основному і головному, ті, які потребують послаблення, ті, хто здатні тільки на духовний піст. Тверді в своєму бажанні, ті, хто бояться спокус, ті, хто готові проявити легкодухість, побачивши першу ж перешкоду. Ті, хто заручилися благословенням і ті, хто ні про яке благословення не подумали.
Всім, хто так чи інакше причетний до малого передріздвяного подвигу досить просто відкрити церковний календар, щоб побачити, що благословення на піст є у всіх, так чи інакше бажаючих його дотримуватися – благословення Церкви, що цей пост встановила. І благодатну допомогу як для проходження пісного терену, так і для духовного життя в цілому, ми теж знайдемо в Церкві, в її таїнствах, в її багатовіковому досвіді, в спадщині її отців-подвижників. Відважемося, друзі!
