Глибше, ніж Маріанська западина
Недільна проповідь.
Хрест ставить людину перед вибором. Потрібно або зважитися на втечу з диявольської в'язниці і спасатися, або ж доживати життя егоїстом. «Той, хто біжить від скорбот, бігає від свого спасіння», – так навчають святі отці. Власне, інших варіантів спасіння для нас уже не залишилося. На тривалі нічні чування, сувору аскезу, відмовляння від усього майна аж до повних злиднів, смиренне сприйняття ганьби, образ і докорів ми вже стали не здатні. Залишається одне – терпіти те, що Бог нам Сам посилає для нашого блага.
Щоразу, коли ми хоч якоюсь мірою відкидаємо свій егоїзм, ми піднімаємося на сходинку вище. Гордий собою, сильний, упертий егоїзм завжди живе зовнішнім світом, а наш дух перебуває лише всередині нас самих. Тому мудрі духівники радять також мирянам привчати себе до того, щоб постійно повертати розум у серце; вдаватися до внутрішньої Іісусової молитви спочатку по півгодини вранці і ввечері, потім по можливості трохи більше, і якусь частину ночі. Може статися так, що згодом розум вже сам не захоче залишати вподобану ним сердечну обитель.
Егоїст живе у впевненості в тому, що без думок він не зможе зробити жодного кроку, що душа просто зобов'язана їм підкорятися. Звідси віра в те, що фізичне тіло є центром всесвіту і сенсом нашого існування. Те, що насправді вічне, цілісне і прекрасне, думка зрозуміти не може, тому що усвідомлює лише земне, матеріальне. Тільки заспокоєні душі від хвилювання помислів через прозору гладь свідомості починає просвічувати справжнє, те, що є нашим істинним буттям.
У земному царстві всьому голова розум, у небесному − Бог. Або ми своє життя будуємо згідно з «логікою та здоровим глуздом», або віддаємо його без залишку Промислу Божому, щоб Він Сам керував ним за Своєю волею.
Які наші думки, такий і світ нашого життя. Тому нами керує страх. Ми боїмося за своє життя та життя наших рідних, ми боїмося страждань, смерті, болю, злиднів, самотності. Це не рахуючи дрібних страхів та побоювань, які бігають по нашому мозку, як таргани по студентському гуртожитку. Нам хочеться евакуюватися, втекти, зійти з цієї шаленої планети, сховатися в якомусь тихому, спокійному, безпечному місці, де нам нічого не загрожуватиме. Хоча ми розуміємо, що у фізичному світі такого місця немає і не може бути.
Але інтуїція все ж таки дає нам правильну підказку. Таке місце є, і воно знаходиться всередині нас самих. З одного боку, нам не треба нікуди їхати; ось воно – прямо тут, поряд, у серці. З іншого боку, це місце нескінченно далеке від нас. Донирнути до нього складніше, ніж до Маріанської западини. Але ті, кому вдалося знайти місце спокою, кажуть, що вони народилися заново в Бозі. Тому вони вже не мають ніякої залежність від мінливості буття світу, не мають найменшого страху, оскільки «кожен, хто родився від Бога, перемагає світ. А оце перемога, що світ перемогла, віра наша» (1Ів. 5:4).
Як це може бути? Як це можна бути незалежним від власного тіла, від мінливості подій, він тих лих і нещасть, у які нас приводить шумне житейське море. Я не знаю, я не маю такого досвіду. Але якщо я правильно зрозумів тих, у кого він є, то броня їхньої душі – священна безпристрасність і розумова безмовність. Біль, фізичний чи душевний, нікуди не подінеться, вони його переживають так само, як і ми. Але роблять це тихо, мирно та спокійно, знаючи, що всьому у світі є кінець. Все з цими людьми відбувається, як і з усіма іншими, крім одного – вони не мають спокус. Нещастя, біди, хвороби − все це є, але немає того, що так нас хвилює, а потім нападає розпач, злість, обурення та інше. Залишається лише хрест у чистому вигляді.
Це те, про що вчив Христос, кажучи: «Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм» (Мф. 11:29). А замість хвилювання та пристрастей – великий спокій; серед моря занепокоєння – тиха гавань серця, куди хочеться весь час утекти.
Ці праведники рівно, спокійно, доброзичливо і з любов'ю ставляться до всіх людей без різниці, не маючи особистих уподобань та переваг. Вони здобули вічне життя у вічного Бога, так що будь-які страхи втратили над ними всяку силу. Заживо померши, вони мертво народилися для нового життя ще тут на землі. Чим глибше їхній розум увійшов у серце, чим більше їхні душі злилися зі своїм духом, тим сильніша благодать Божа стала діяти і перетворювати їх. Тепер вони можуть сміливо сказати: «Смерть, де твоє жало; пекло, де твоя перемога?» (1Кор. 5:55).
Диявол править душею, сидячи на троні нашого егоїзму. Він керує нами гордо, як господар, править, як владний. Увага нашого розуму прикута до нього, в руках у цього повелителя віжки наших думок.
З чого починається найстрашніша війна і найменший злочин? Із думки, що виникає в людському мозку, яку він завжди сприймає як свою власну. Розум не може існувати без помислів. А помисли не можуть протриматися навіть однієї миті поза увагою. Увага до думок є сила пекла, протилежна благодаті. Чим більш розвинений розум, чим витонченіший інтелект, чим більше накопичених знань, тим сильніший магнетизм уваги, тим сильніша влада диявола над людиною. Розум складається з волокон помислів.
Як у Маріанську западину не може проникнути з поверхні навіть найменша бульбашка повітря, так і в серце людини не може спуститися розум, що має хоча б найменшу волосинку думки. Увага, утримана всередині серця, позбавляє розум від помислів. Трон егоїзму починає таким чином поступово розхитуватися, а потім обрушується повністю. Зречення від егоїзму і є безпристрасність.
З егоїзмом неможливо домовитись. Комусь вечірній ліс може здатися загрозливим, а комусь чудовим. Ліс той самий, а наш розум робить його або страшним, або чудовим. Коли немає спокою в душі, то і спокійне місце на Землі буде неспокійним. Роздратування і невдоволення перетворюють на пекло навіть найпрекрасніші місця на планеті. Але егоїзм відрізняється крайньою нестабільністю. Жоден його стан не може тривати довго. Гарний настрій він утримати довго не може, поганий не в силах зупинити.
Тільки безпристрасність може утримати людину в рівному стані без амплітуди стрибків вгору та вниз. Чим більше ейфорії та захоплення в душі, тим болючіше потім падати в прірву розчарування. Нам здається, що для набуття щастя потрібно змінити світ чи владу, яка керує країною, чи виїхати жити за кордон, а може, заробити багато грошей тощо. Але для того, щоб не обпектися, йдучи розпеченою сонцем дорогою босими ногами, потрібно не асфальт остуджувати, а взути взуття на товстій підошві. Так і з безпристрасністю, людина може жити будь-де, в які б обставини не потрапила.
Часто, потрапивши в складні умови життя, ми починаємо озлоблятися, ненавидіти або впадати в смуток і ремствування. А потрібне лише одне – терпляче, спокійне несення хреста.
«Будь воїном Христовим, а не дезертиром. Немає таких обставин, які неможливо було б подолати з Христовою благодаттю. Це велика Божественна сила, яка дана християнинові. Нею перемагай всі обставини і перетворюй їх на духовну свободу, на благодатну незалежність від усього мирського. У твоєму духовному серці немає місця для страху, розпачу чи зневіри. У ньому живе Сам Христос із Отцем і Духом Святим. У ньому мешкає Пресвята Богородиця з усіма апостолами. Там перебувають усі святі та преподобні. Ніколи не забувай про це» (старець Симон Безкровний).
Помилка наша в тому, що ми часто сперечаємось зі своїми думками. Ми сподіваємось себе умовити. Але так не буває, щоб одна думка перемогла іншу. Суперечки думок лише посилять помисли. Скільки не думай, як позбутися думки, таких думок буде ще більше. У них розум ув'язає, як мураха у варенні. Єдиний спосіб впоратися з цією бідою – навчитися повної безпристрасності не лише стосовно думок, а й щодо самого процесу мислення. Так подвижники переходили зі світу мислення у світ Божої благодаті.
Хороше дано нам від Бога назавжди, а погане – тимчасово, щоб ми виправили свої помилки. Добре – це свята любов, до якої призводить безпристрасність. Без неї любов'ю будуть іменуватися лише егоїстичні уподобання. Здобути Божественне, дивовижне, вічне кохання – єдина мета, заради якої ми народилися в цей світ. Час – ціна, яку ми платимо за своє спасіння. Як його правильно витратити − залежить від нас і від нашої безпристрасності. А здобуття спасіння – це вже не наша справа, а благодаті та милості Божої.
