Хто я? Купка думок, що ворушаться?
Недільна проповідь на тему євангельської притчі про таланти.
Притча про таланти – це пряме запитання до кожного з нас: «Хто я?», «Навіщо живу на світі?», «У чому я бачу сенс свого життя?», «Чого від мене чекає Бог?», «Що мені заважає примножити свої таланти?»
На Землі живуть різні люди з різними талантами. Для когось, щоб примножити свої таланти, потрібно лише одне – все життя боротися зі злістю та ненавистю чи з сумом та розпачом так, щоб вони не взяли над душею гору. І цього буде достатньо. А комусь потрібно зробити мільйони добрих справ, щоб зібрати хоча б трохи прибутку.
Одні будуть нагороджені від Бога золотими вінцями за те, що не вчинили самогубства або не вбивали людей, інші підуть у пекло за те, що зробили тільки сотню добрих справ, у той час, коли мали можливість зробити тисячі. Суди Божі та людські дуже різні. Тому нам не потрібно ділити людей на поганих і добрих.
Люди – вони просто люди, і лише наш егоїзм дає їм духовно-якісні визначення. Один Бог знає, які вони насправді. Нам би краще поставити собі інше запитання: «А я хто такий?».
Один із духовних законів свідчить: наші думки про інших людей – це наші думки про себе самих. Через них відкривається те, що знаходиться у нашому розумі. Безліч думок, які ми передумали про інших, належать лише нам. Щоб зрозуміти людей, життя, Слово Боже, потрібна не психологія, а простота серця.
Здавалося б, що може бути простіше, ніж взяти й відмовитися від своїх оціночних суджень, не повертатися до них більше ніколи. «Не судіть, не будете судимі, бо яким судом судите, таким будете судимі; і якою мірою міряєте, такою і вам буде відміряне» (Мф. 7:1-2). Якщо я не засуджуватиму, то і Бог мене не засудить. Ці слова сказані Самим Законодавцем, дотримуйся їх і спасешся. Та й що може бути краще для душі, ніж спокій від настирливих набридливих думок. Але тут на нас чекає одне відкриття.
Виявляється, у нас і за нас хтось інший думає. Думки народжуються в голові без нашої на те волі, думаються власними силами і, більше того, вони нав'язують нам свою волю. Ми бачимо цей уявний процес, намагаємось протистояти йому, але він лише зміцнюється цим протистоянням.
З наймолодшого віку хтось завів у нашій голові двигун, який тепер не перестає генерувати думки. У дитсадку, школі, університеті нас весь час вчили думати.
І до чого ми додумалися? Перетворили всю планету на цех для збирання зброї для самознищення. Перетворили на пекло не лише власне життя, а й життя всіх живих істот, які нас оточують. Тепер найкращі уми людства працюють над тим, щоб це пекло стало ще більш пекельним.
Ми втратили спокій, втратили простоту, втратили дитячу мудрість, отримавши натомість порожні мертві знання, погані уявні звички і невгамовно працюючий, руйнуючий нас самих, власний розум. Ми звикли називати цю, безперервно рухливу уявну купу, своїм «я», від якого протягом багатьох років отримуємо лише скорботи та страждання.
Наш розум судить людей, оцінює обставини, невтомно накопичує дедалі новіші й дедалі непотрібніші неправдиві відомості про нас самих, про людей, про мир, про Бога. Весь цей марний уявний мотлох називається егоїзмом, і він подібний до уявної пухлини, що пожирає наші душевні соки. На цей егоїзм ми працювали все своє життя, розважали його, задовольняли й тепер, коли розпізнали загрозу для власного існування, що приховується в ньому, він несподівано почав проявляти шалену активність для того, щоб позбутися будь-яких наших спроб знищити його.
Як би ми не намагалися з ним боротися, що б не робили, все одно прийдемо до сумного висновку – він сильніший за нас, і ми не можемо з ним нічого вдіяти.
Тоді душа всім серцем починає приліплюватись до Христа, який сказав: «Не бійся, тільки віруй» (Мк. 5:36). Тільки коли ми зрозуміємо від чого нам треба рятуватися, тільки тоді Господь наш Іісус Христос стане нашим особистим Спасителем. До цього часу слово «Спаситель» було лише загальним визначенням, назвою, без сенсу та розуміння.
Спасіння − це сила благодаті, яка дарується людині за її смирення та покаяння. Благодать дає силу виявити те, що перебуває в глибині нас самих.
Є в нас хтось, хто спостерігає за діями нашого розуму, за його думками, але при цьому не бере участі в його підступах і не поєднується з жодним нашим помислом. Це і є наш дух, та нічим не розбурхувана глибока свідомість, яка і є нашою істинною особистістю, що існує поза часом, простором, поза всякими умовами й обставинами – вічна особистість, що стоїть віч-на-віч із вічним Богом.
Виявивши це, ми також розуміємо, що у пихатого егоїста, який живе всередині нас самих, є одне слабке місце − він боїться перебувати всередині нас. Йому потрібно постійно бути зовні. Жити в новинах, страхах, турботах, метушні, піклуваннях, образах, судженнях та ін. Йому потрібні або переживання, або розваги – інакше він не може.
Розум боїться тиші бездумності, але найбільше боїться наближатися до духовного серця, туди, де перебуває наш дух.
Єдиним дієвим способом приборкати наш розум та егоїзм є молитовна практика. Не для того вона потрібна, щоб розсіяно вичитати слова з молитвослова й отримати «залік» за виконання правила, не для того, щоб напрацювати необхідну кількість годин молитвослів'я, а для того, щоб упокорити его, опустити розум у серце, закрити його в собі, як у в'язниці. Тільки так, завдяки постійній покаяній молитві, егоїзм припиняє свою діяльність, а розум опускається в серце, туди, де немає жодних помислів, а лише спокій та умиротворення свідомості. Це і є Боже Царство, яке перебуває всередині нас.
«Христос – це любов, це досконалість любові. А оскільки Бог є Дух, тоді звідки у досконалій любові можуть бути скорботи, спокуси та хвороби? Якщо ти живеш і дихаєш Христом, тобі невідомі всі ці скорботи, спокуси та хвороби. Бо тоді тобі невідомий егоїзм. Якщо ж ти залишаєшся зі своїм егоїзмом, то все перераховане залишається з тобою, оскільки саме твій егоїзм скуштував від дерева пізнання добра і зла і захотів бути, як боги. І одержав те, що одержав. Егоїзм – це егоїстична жалість до самого себе, до свого тіла, до втрати тілесних чи душевних насолод, до втрати тілесного чуттєвого життя» (старець Симон Безкровний).
Справжня любов – це бажання всім спасіння, єднання зі Христом, співчуття до всього живого. У ній відсутнє «я» та «моє», а є лише бажання того, щоб усі були щасливі. Справжня любов може бути лише одна – Божественна. Спасіння може бути лише одне – пізнання Істини, яка робить нас вільними.
Справжнє щастя може бути лише одне – свобода у безсмертній блаженній благодаті Святого Духа. Все інше є лише підробками нашого егоїзму, який майстерно приховує свої лукаві дії.
Книжники нас переконали, що гріх – це ті чи інші дії, спрямовані проти Бога, ближнього і самого себе. Так, людина приходить у храм і кається в тому, що сказала, зробила, про що подумала. І продовжується така сповідь без змін роками, а то й десятиліттями. У душі при цьому нічого не змінюється, все залишається таким самим, як і багато років тому. Віра стає прісною та повсякденною, богослужіння звичним, і засинає душа від нудьги та смутку, ведучи такий спосіб духовного життя.
Хто ж я? − Та звичайний, простий грішник, такий самий, як і всі. Так і поділився наш церковний світ на тих, хто не такий як усі – святих, які дивляться на нас із образів, і на грішників, якими ми є. І пролягла між нами та ними непереборна прірва, вирита нашими страхами, невіглаством та нерозумінням.
Але хто ж створює наші гріховні думки, хто штовхає на необдумані вчинки, хто змушує нас робити не те, що хочу, а те, що ненавиджу? Де він, наш справжній ворог? Хто він? Це диявол, біси, якась зовнішня зла сила, яка спокушає мою душу? Ні, головний ворог живе усередині нас самих. Він і не дає нам стати святими. Ім'я цьому ворогові – егоїзм. Не ти, людина, грішник, а егоїст, що мешкає в тобі самому. З ним і треба почати вести духовну боротьбу, а не з його зовнішніми проявами у світі.
Тож хто ж я? Якщо ми запитаємо про це у свого духа, він відповість лише мовчанням. Це і буде блаженна мовчанка вічного життя, мовчання Христової мудрості, мовчання Самого Бога, який живе у глибинах нашого духовного серця. І до нього варто прислухатись.
