Близький новий геноцид?

Декілька днів тому на багатьох українських телеграм-каналах з'явилося відео, зняте в одній зі шкіл львівської області. Воно настільки шокуюче, що в його реальність важко повірити: близько десятка розлючених жінок намагаються побити немолодого чоловіка, який тікає від них, перестрибуючи з парти на парту.

Як пізніше виявилося, на відео було знято момент «полювання на відьом» – жінки напали на директора школи, який, за їхньою інформацією, симпатизує Українській Православній Церкві. Раніше батьки з цієї школи написали листа з вимогою звільнити всіх вчителів школи, запідозрених у симпатіях до УПЦ.

Звичайно, цей лист можна назвати дискримінацією за ознаками релігійної належності. З точки зору закону, прав людини, європейських демократичних цінностей та Конституції України, кожен громадянин нашої країни має право сповідувати будь-яку релігію чи не сповідувати жодної.

УПЦ не лише не заборонена на законодавчому рівні, а й є чи не головною причиною того, що українці з'явилися як народ, а Україна – як держава. Нашій Церкві на території України вже понад тисячу років – подобається це комусь чи ні. А отже, будь-які дії щодо неї, що дискримінують, повинні суворо каратися за законом.

Проте ми не тільки не бачимо покарання тих, хто дозволяє собі висловлювання, які принижують честь і гідність вірян УПЦ, але все частіше зустрічаємося з агресією та фізичним насильством щодо них.

Одним із проявів такого насильства можна вважати відео зі школи у Львівській області.

Про долю директора, на якого напали жінки, які буквально збіснувалися, нам на даний момент нічого не відомо. Натомість ми можемо з легкістю спрогнозувати майбутнє для народу та країни, в якій влада дозволяє відбуватися таким диким речам.

На початку 20 століття Німеччина вважалася однією з найбільш цивілізованих, демократичних і культурних країн Європи. Продукція німецьких заводів через свою якість і ціну мала великий попит, але ще більш популярними були «продукти» німецького генія в галузі філософії, музики та літератури.

Німецька філософія, література та класична музика дали людству багато не просто відомих, а великих імен: Бах, Гегель, Штраус, Кант, Ніцше, Вагнер, Ґете… Перераховувати ці імена можна ще довго. Але в 20-х роках минулого століття до знаменитих німців, які зробили вагомий внесок у розвиток світової науки та культури, додалося ще одне ім'я, яке кожен сучасний німець хотів би забути, викреслити з історичної пам'яті свого народу та людства.

Це ім'я, яке плямою ганьби досі лежить на совісті німецької нації, – Адольф Гітлер.

Починав він як звичайний політик – із гучних заяв. Обіцяв поліпшити економічне становище країни, що ускладнилося на той час, і зібрати воєдино розповзлу в різні сторони велику Німецьку імперію. Іншими словами, Гітлер пообіцяв народу благополуччя та процвітання.

І справді, його перші реформи говорили про те, що ця людина намагається дбати про німців. Однак пізніше стало очевидним, що його головною турботою була лише влада.

Бажання до безроздільної влади Гітлер здійснював через терор та знищення всіх, кого він вважав ворогами. Насамперед йшлося про євреїв і циганів, пізніше – про слов'янські народи. Загалом побудована Гітлером імперія фашизму знищила понад 50 мільйонів.

Зазначимо, що геноцид євреїв розпочався не одразу, не з перших днів приходу Гітлера до влади, а поступово. Переслідування євреїв на самому початку мали форму мінімального, майже непомітного, обмеження прав. Їх спочатку неохоче брали на роботу, потім їм забороняли брати участь у якихось громадських заходах, далі – обмежили у цивільних правах, витісняли на периферію міст, пізніше для них створили гетто, а потім вирішили просто спалювати у печах та труїти у газових камерах.

Щось подібне ми бачимо сьогодні щодо вірян УПЦ. Влада Німеччини цілеспрямовано підтримувала градус ненависті до євреїв: газети, ЗМІ, друк взагалі, а також практично всі політики – від Гітлера до останнього депутата Бундестагу, – дозволяли собі образливі висловлювання на адресу євреїв, тим самим привчаючи народ до того, що євреїв можна і треба ображати, а потім до того, що євреїв можна і потрібно винищувати.

Вербальна, словесна агресія поступово перетікала в фізичне насильство. І цей процес практично завжди незворотний і неминучий: дозволяти безкарно ображати людину чи групу людей – означає заохочувати фізичне насильство проти них. Завдання словесної агресії полягає в тому, щоб розлюднити образ того, проти кого вона спрямована. Інакше кажучи, обзиваючи когось «колорадом», «укропом», «нациком» чи «русміровцем», людина цим нівелює особистість свого супротивника, намагається знищити особисте ставлення щодо нього і замінити його людський образ вигаданим чи нав'язаним образом «ворога», якого не лише можна, але необхідно знищити.

Ще раз повторимо, що цей процес, якщо його не зупинити на самому початку, необоротний.

Історія знає безліч прикладів того, як спочатку майже «нешкідливі» словесні образи перетворювалися на риторику ненависті, яка перетікала на криваві війни та геноцид.

І в цьому ряду стоїть не лише жах фашистської Німеччини, а й жах сталінського ГУЛАГу, хорватського Ясеноваця чи, вже нашого часу, африканської Руанди. У всіх випадках ситуація пошуку та створення образу ворога перетворювалася на винищення мільйонів людей.

Проти Української Православної Церкви цілеспрямована інформаційна кампанія очорніння з використанням технологій розлюднення («фсбшники в рясах») та навішування ярликів («зрадники») ведеться вже давно. Якщо за часів Ющенка якісь жорсткі висловлювання на адресу УПЦ ще хоч якось контролювалися та мінімально припинялися, то з другої половини правління Порошенка ображати нашу Церкву стало модним політичним мейнстримом.

Кожен політик, який хоче наголосити на своєму патріотизмі, робить це, не докладаючи своїх сил для покращення життя та добробуту народу, а принижуючи та ображаючи вірян УПЦ. Тому що боротися з вигаданим ворогом, тим самим прикриваючи корупцію, крадіжку, безсовісність, набагато простіше, ніж боротися з ворогом реальним.

Іншими словами, красти з бюджету гроші, розштовхуючи парафіянок під храмами Української Православної Церкви, легше та безпечніше, ніж сидіти в окопі, захищаючи Батьківщину десь у Бахмуті.

З іншого боку, той факт, що влада дозволяє собі виявляти ненависть і злість щодо цілої групи людей, які належать до УПЦ, рано чи пізно призведе до неконтрольованого сплеску насильства в українському суспільстві – точно так, як це вже було у Німеччині чи на Львівщині на початку війни 1941-1945 років, коли спочатку били, а потім і вбивали євреїв.

Певні приклади того, що ми стоїмо біля краю цієї кривавої прірви, ми вже маємо. Так, останнім часом все частіше під час захоплень храмів УПЦ ми бачимо насильство, побиття вірян і священників. Нікого вже не лякають зламані руки, провалені голови, витравлені нервово-паралітичним газом парафіяни та інфаркти-інсульти священників. Доходило вже й до поножовщини, як у Вінниці, де священника полоснули бритвою по горлу.

Винуватці цього свавілля покарання не несуть, а відчуваючи свою безкарність, вони лише посилюватимуть градус ненависті до вірян УПЦ.

Випадок у Львівській школі – це яскраве свідчення того, що до межі, після якої ми впадемо у прірву, залишилося півкроку. Якщо влада не відреагує на те, що відбувається, якщо влада й надалі дозволить політикам ображати громадян України, а журналістам – розпалювати ненависть до них, якщо влада й надалі не реагуватиме на образи вірян біля Лаври, то ми з великою ймовірністю станемо свідками нового геноциду.