«Якщо ми християни, ми маємо жити як святі...»

На початку вересня у м. Камінь-Каширський невідомими активістами за підтримки влади було здійснено перереєстрацію громади та спробу фізичного захоплення храму Різдва Богородиці. І все це було здійснено в момент, коли настоятель парафії відбув із гуманітарною місією до зони бойових дій. Про це і багато іншого кореспондент СПЖ поговорив з настоятелем храму, протоієреєм Георгієм Михайловим.

– Отче Георгію, нещодавно рейдери намагалися захопити храм на вашому приході. Храм, дякувати Богу, відстояли. Що змінилося за ці дні?

– Поки що ситуація не змінилася. Служимо. В неділю була служба, і в понеділок у день Усікновення глави Іоанна Хрестителя служили літургію. Тільки вже не в самому храмі, на жаль, а на церковному подвір'ї. Так відбувається вже тиждень із минулого понеділка, з того часу храм стоїть закритий. Наші парафіяни чергують, щоб не було провокацій та силового захоплення.

– Наскільки відомо, складна ситуація з храмом існує з 2019 р., і якщо раніше не вдалося відібрати храм більш мирним шляхом, то тепер перейшли до радикальних методів?

– У представників ПЦУ в нашому місті громада дуже маленька, хоч і виявляє активність періодично. За минулий період вони двічі ініціювали збори для переходу і перереєстрації громади, але невдало. Чотири роки тому намагалися зі сторони набрати підписи за рахунок нецерковних людей. У 2022 році повторно організували збори, там було приблизно 30-40 учасників, а пізніше вони протягом двох тижнів збирали підписи із запитанням – ви за українську церкву чи за російську?

Зрозуміло, що у людей після початку війни настрої змінилися, особливо у тих, хто до Церкви не має жодного відношення, і реакція на подібні опитування передбачувана. Були випадки, коли люди не розбираючись підписували те, що їм підсовували, а потім вибачалися за помилку, просили не залишати церкву. Когось після цього сповідував, когось навіть відспівував, когось хрестив.

Серед невеликої групи активістів я не бачив людей, які б постійно ходили на службу, так, іноді. При всьому тому, громада ПЦУ в місті є, їм є де молитися, але їм потрібні наші храми... Більше того, сама громада їх належить до т.зв. Київського патріархату, за документами вони самі ще у себе не здійснили перереєстрацію.

– Ситуацію із захопленням храму, коли Ви з гуманітарною місією виїхали з міста до зони бойових дій, було сплановано? Адже місцева влада не лише знала про це, а й сама брала участь в організації поїздки.

– Ми давно вже їздимо з гуманітарною місією Україною, я є членом волонтерського громадського руху. Їздимо на Донбас, у Запорізьку, Херсонську області. Доставляємо все необхідне тим, хто цього потребує, на місцях: продукти, генератори, форму. У нас є люди, які займаються пошиттям одягу, є ті, хто готують їжу для солдатів, щоб змінити їхній одноманітний раціон домашньою їжею, тобто цілий спектр різноманітної допомоги здійснюється.

Навесні, бувало, двічі на тиждень їздили, тому в місті, зрозуміло, знали, що я виїжджаю і, можливо, припускали, що так буде легше організувати т.зв. перехід. Є інформація, що документи нападникам привезли з адміністрації.

– А які у вас стосунки із владою були до цього?

– Все було до цього періоду відносно нормально. Минулого року влада почала активно пропонувати перехід, особливо на момент зборів. Я висловив свою точку зору щодо цього. Завжди намагався і намагаюся не загострювати ситуацію і не йти на конфлікт, уникаю будь-яких зборів із нездоровим пафосом. Особливого протистояння не було, але з початку війни ми почали відчувати тиск.

Наприклад, є негласний наказ не пускати наших священників на жодні масові заходи. Хоча найбільше земляків, які загинули на війні, були відпспівані нашими священниками. У мене, на жаль, теж було 4 відспівування військових із нашого міста. Один із них – син хористки нашого храму, яка 20 років у хорі співає.

– Чому ж тоді так часто в інтернеті крутиться заїжджена тема із нібито небажанням священників УПЦ відспівувати воїнів?

– Те, що у ЗМІ запустили, це така форма обману. Вірить у це тільки той, хто хоче вірити.

У нас нещодавно хлопці з фронту приходили на сповідь, спілкуємося з ними. Нам не потрібно нічого доводити та виправдовуватися. Хто хоче правди, той її дізнається, а не буде слухати байки.

– Є якесь табу на висвітлення у ЗМІ подій УПЦ соціального, гуманітарного, просвітницького характеру. Ніколи не говорять про те, що священники з парафіянами єпархії відправляють гуманітарні вантажі військовим і мирним людям, здають кров, самі їздять у гарячі точки. Багато наших парафіян захищають країну і віддають життя.

– Бо говорити правду дуже часто буває невигідно. Тоді в суспільстві почнуть ставити питання, замислюватися про справедливість, законність, права. Зручно мати всередині країни частину людей, на яких можна спрямувати негатив людський, на них списати всі проблеми в суспільстві і тим самим прибрати від себе увагу. Адже людина людині повинна допомагати, тим більше в такий важкий час.

– Плануєте якісь дії захисту в ситуації, що склалася?

– Ми звернулися із заявою до Національної поліції, написали звернення голові обласної адміністрації про те, що ця дія перереєстрації є незаконною. Зараз чекаємо на відповідь. Тобто в жодному разі швидкого захоплення не вийшло, ми ж діємо в рамках закону, робимо, що в наших силах. Заявити про нашу біду виходить лише на кількох православних ресурсах.

Община нормально почувається, живе, молиться, на останній службі було близько 600 людей. Причому наших храмів у місті – чотири.

– Випадки із захопленнями храмів, на жаль, уже не рідкість для України. Але особливий цинізм, коли захоплюють храми, коли тимчасово священники залишили прихід заради надання допомоги людям, у тому числі й у районі бойових дій – це новий штрих у нашій новітній історії. Подібне нещодавно сталося і з храмом у Бортничах, що під Києвом. Що можете сказати про те, що відбувається з вашим приходом і в країні загалом?

– Господь посилає випробування нам. Ми розслабилися за останні десятиліття спокійного життя, наша моральність поступово знижувалася всі ці роки, звичка до комфорту присипляла нашу пильність. Тепер настав час підбадьоритися, отямитися.

Настав час поставити собі запитання та постаратися знайти на них відповіді.

Так було в Церкві і в першому сторіччі, так було і сто років тому, форми нападок і люди змінюються, але цілі та завдання ті самі. Як у народі говориться - у цьому світі нічого немає нового, все старе, тільки забуте. Церква Христова ніколи не жила спокійно. Чим же ми кращі за православних, які жили до нас?

– Як настрій парафіян?

– Парафіяни налаштовані позитивно, і я вкотре переконався, що громада, в якій я вже понад 20 років настоятель, вона сильна, згуртована. Дякую Богові, що мої роки священства не пройшли даремно. Тут суцільний позитив, якщо вірно подивитися. Господь просто багато що показує в такі моменти. Подібні події відбувалися у 92-му році, я ще був тоді студентом, а покійний Луцький владика Нифонт говорив тоді, що у такий час все просіюється через ситечко, і стає видно, що добре, а що ні.

Мене засмучує, що створюється другий фронт усередині країни, нас намагаються поділити за релігійною ознакою, і це неправильно. Всі ці питання слід розглядати після війни як мінімум.

Якщо ми говоримо про майбутнє нашої країни, то не варто дивитися на людей з іншою позицією чи поглядами, як на ворога. Якщо людина бачить себе п'ятидесятником, католиком, то це її вибір, також і з православним, який бачить себе у певній традиції. Господь буде вже потім вирішувати, коли людина перейде у вічність, має рацію вона чи ні. Наприклад, я їздив із місією з харизматом, нормально спілкуємось, якщо потрібно, то допомагаємо один одному в соціальних проєктах. Тут має бути, на мою думку, мирне співіснування громадян однієї країни. Тоді легше буде працювати всім у країні на загальне благо.

– У вас є відчуття того, що колись усе зупиниться і увійде до законного русла?

– У мене є віра в те, що такий час настане. Народ у нас хороший, мудрий, тільки нам потрібно трохи свій запал загасити там, де не потрібно, особливо по відношенню один до одного. У нас сьогодні є ворог, який до нас прийшов і кого треба перемагати, щоб люди повернулися до своїх домівок і родин, щоб настав мир. Ми віримо, що Господь почує нас.

Ви знаєте, я розповім про таку ситуацію. До мене часто приходять матері, дружини наших солдатів, які передають їхні слова – ми не знаємо, хто за нас молиться, де і як, але часто там, де ми мали загинути, ми дивом залишалися живими.

Є у нас група серед священників, куди постійно дають інформацію, що треба помолитися за тих, хто у складних ситуаціях на фронті, на завданнях, за поранених. Ось так живемо та співпрацюємо. Є волонтерський рух в єпархії серед священників, передаємо у шпиталі необхідне солдатам, також для постраждалих мирних жителів.

– Коли бачиш несправедливість, яка відбувається із православними, вигнаними зі своїх храмів, монастирів, то в душі може з'являтися почуття образи і навіть гніву. Чи можливо полюбити гонителів?

– Звісно, можливо! Повторюся, я радий своїй прекрасній громаді, і це дає сили. Якщо є храм, навіть якщо взяти Софію Київську, це сам собою прекрасний храм, з прекрасною архітектурою і формами, фресками, але якщо в храмі немає молитви… Подивіться на звичайний будинок, навіть якщо є прекрасний ремонт. Якщо в ньому не живуть хоч кілька місяців, то в ньому вже не буде духу життя. А молитва – це люди, котрі постійно моляться, просять підтримки від Бога, і це основне.

З храмів виганяють, а громада лишається. На Львівщині є такий священник Діонісій Буренко, його також вигнали з храму. Він годував людей, а його вигнали. І хіба він перестав годувати? Ні, не перестав. Перестав військовим допомагати? Ні. Робить свою справу і живе в любові і цю любов віддає іншим.

Це ще один іспит нашого життя. Любов потрібно обов'язково виявляти в молитві за тих, хто кривдить, щоб Господь їм дав розуміння.

Ми ж бачили, що сталося з тими людьми, які у 60-ті роки минулого століття закривали храми.

– Та й зараз відбувається з такими людьми різне…

– Не всі це бачать, дехто каже, що це справа випадку. Залежить все від того, як на це дивитись. Коли людина сподівається на Божий промисел, вона цим і живе. Дав Господь молитися у храмі, слава Богу, не дав, отже, треба думати, де молитися. Храми відбирають, а вони порожні. Вигнані збираються у новому місці і там їх багато. Храм Божий там, де люди моляться Богу.

Із цим просто треба жити. Життя не зупиняється, вчить як далі варто діяти. Раніше жили спокійно, нормально, тепер Господь послав трохи випробувань. Знаєте, як у праведника Йова Багатостраждального спочатку не стало багатства, потім дітей, пізніше здоров'я, ось він, приклад життєвий. А потім Господь все повертає і навіть із відсотками.

Якщо ми християни, то маємо жити як святі, наприклад, Василій Великий. Коли до нього прийшли із загрозою забрати життя, він сказав – забирайте, швидше з Богом буду, я до цього й так прагну. Заберете книжки – це все моє багатство. Одяг? Можете все забрати.

Що нам втрачати? Ми нічого не втрачаємо. Просто треба зміцнитись у вірі і з цим жити.

Фото з особистого архіву протоієрея Георгія Михайлова