Ігуменя Серафима (Шевчик): «Сила України – в її православній вірі»

Підходить до кінця 2020 рік, який для Української Православної Церкви ювілейний: 30 років тому, в кінці жовтня 1990 року, Патріарх Олексій II підписав Грамоту про надання Українській Православній Церкві статусу самостійності, з правами широкої автономії. І практично всі ці роки канонічна Церква в Україні піддавалася всіляким випробуванням, включаючи кривавий розкол, відкриті гоніння з боку можновладців.

Про цей складний, часом драматичний період – наша бесіда з ігуменею Серафимою (Шевчик), членом Міжсоборної присутності РПЦ, головою Синодального відділу УПЦ «Церква і культура». Матінка Серафима – автор понад 20 книг і монографій, присвячених життю УПЦ та історії Православ'я в Україні, організатор і керівник музею «Православна Україна» та «Християнська Одеса», численних виставок і конференцій, остання з яких була присвячена якраз 30-річному ювілею життєдіяльності Української Православної Церкви.

Тридцять років тому...

Перед нашою бесідою з матінкою Серафимою нагадаємо шановним читачам деякі історичні і політичні фрагменти того вже далекого періоду, що передували даруванню Патріархом Олексієм ІІ Грамоти, або як його зараз називають, томосу про надання УПЦ статусу незалежності та самоврядності.

В кінці 1989 року, після візиту М. С. Горбачова у Ватикан, на прохання Папи Римського Іоанна Павла ІІ (час правління РКЦ 1978-2005 рр..), першого понтифіка – уродженця Польщі, була реанімована Українська Греко-Католицька церква, яка співпрацювала під час війни з німецькими окупантами і припинила своє існування в СРСР у 1946-му році. По всій території Західної України прокотилася хвиля захоплень православних храмів і соборів, православне духовенство виганяли з житлових церковних будинків на вулицю разом з сім'ями, воно зазнавало насильства та переслідувань.

У лютому 1990 року архієпископ Івано-Франківський Макарій (Свистун; † 2007) закрився у Воскресенському кафедральному соборі в знак протесту рейдерству греко-католиків, оголосив безстрокове голодування, що викликало неоднозначну реакцію в Раді у справах релігій СРСР – владика указом Філарета, тоді законного ієрарха УПЦ, був... зміщений з кафедри.

У тому ж 1989-му році в Раді у справах релігій УРСР була зареєстрована Українська автокефальна православна церква Київського патріархату, яка виникла на Україні ще на початку ХХ століття, яка народилася в піні революційних потрясінь 1919-20-х рр. і прозвана в народі «самосвятами-липківцями» (по імені лідера українського розколу Василя Липківського), підтримувана більшовиками для ослаблення Руської Православної Церкви в Україні, що припинила своє існування в СРСР в 1937-му році.

Серед активістів українських розкольників був і майбутній патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник; 1898-1993), тоді ще мирянин – Степан Іванович Скрипник, племінник Симона Петлюри, який служив у його військах УНР особистим ад'ютантом, прийняв «сан» в 1942-му р. під час гітлерівської окупації і втік до Канади і США після війни.

5 червня 1990 року в Києві на I Соборі УАПЦ Мстислав був обраний «патріархом Київським і всієї України» і в жовтні того ж року знову приїхав на Україну, відвідавши Київ та Львів. 18 листопада 1990, з люб'язного дозволу влади, в соборі Святої Софії в Києві відбулася його «інтронізація»: Мстислав став першим «патріархом УАПЦ». Після розпаду СРСР в 1991-му р., у липні 1992 року він знову прибув із США до Києва, і розпорядженням першого президента України йому великодушно надали колишній санаторій ЦК КПУ в Пущі-Водиці під Києвом, де 2 липня Мстислав зустрічався з Президентом України Леонідом Кравчуком.

До того ж в Україні активізувалися громадські національно-патріотичні рухи, радикальні представники яких повели відкриту кампанію проти Українського екзархату РПЦ, а після надання статусу незалежності – проти канонічної Української Православної Церкви.

У 1992-му році Православ'я України спіткало нове лихо в особі розкольника Філарета, колишнього законного ієрарха, багаторічного екзарха українського екзархату РПЦ. Приймаючи з рук Святійшого Патріарха Олексія ІІ Грамоту про незалежність і самостійність в управлінні, Філарет сподівався в майбутньому домогтися надання повної автокефалії з отриманням титулу «патріарха всієї України».

Виконуючи обов'язки Місцеблюстителя після смерті Патріарха Пимена († 3.05.1990), він так і не зміг перенести поразки на виборах Патріарха Московського і всієї Русі на Помісному Соборі РПЦ у червні 1990 р. Автор цих рядків, працюючи тоді в митрополії УПЦ редактором православної газети, був свідком того, як для Філарета був зшитий клобук Патріарха Московського, для переїзду в Москву готувалися контейнери з його речами. Але майбутній розкольник зазнав нищівного фіаско на виборах Патріарха, набравши при голосуванні в Даниловому монастирі всього 66 голосів проти 139 за майбутнього Патріарха Олексія (Рідігера) і 107 – за митрополита Володимира (Сабодана), майбутнього Предстоятеля Української Православної Церкви.

Як бачимо, і ще напередодні здобуття незалежності і самостійності в управлінні, і в подальший період своєї діяльності Українська Православна Церква понесла хрест величезних випробувань.

«Божий Народ об'єднався навколо своїх ієрархів»

Матінку Серафиму ми застали в її робочому кабінеті Одеського Архангело-Михайлівського жіночого монастиря, який вона очолює вже більше 25 років.

Ігуменя якраз вела переговори про підбір експозиції для чергової виставки. Закінчивши розмову, незважаючи на зайнятість, вона люб'язно погодилася поспілкуватися з київськими журналістами.

– Матінко Серафимо, згадуючи події 30-річної давнини, скажіть: як, на ваш погляд, Українська Православна Церква сьогодні оцінює надання їй статусу самостійності у 1990-му році? Адже ви в той період були послушницею знаменитого київського Свято-Покровського жіночого монастиря, заснованого преподобною Анастасією – Великою княгинею Олександрою Петрівною Романовою, який в числі інших монастирів України виступив з протестом проти диктату Філарета...

– Ми всі, чада Української Православної Церкви, сьогодні з усією очевидністю переконуємося, наскільки правильним кроком з боку Святішого Синоду РПЦ і Патріарха Олексія ІІ було надання УПЦ в 1990-му році статусу незалежності і самостійності в управлінні. Зараз з упевненістю можна сказати, що цей історичний акт відбувся за невимовного Промислу Божого, бо Українська Православна Церква посіла гідне місце у православному світі і справді є самостійною, незалежною, самоврядною, унікальною в плані своєї структури. Думаю, не всі Помісні Церкви, яким була надана Константинополем автокефалія, володіють таким діапазоном прав, які має УПЦ.

– Але ось нове випробування: втручання Константинопольського патріарха в життя УПЦ – і новий розкол, тепер вже за участю ієрархів Стамбула...

– Ці дії, вжиті Константинополем – неканонічні, аморальні, – відгукнулися болем у сім'ї Православних Церков. Як відомо, багато хто з них проявили одностайність з нашою Українською Православною Церквою. Вони визнають Блаженнішого Онуфрія єдиним законним Предстоятелем УПЦ і в більшості своїй виступають проти політики Стамбула.

– Матінко, повернемося в лихі 1990-ті...

– Так... Наша Церква отримала поштовх до самостійного розвитку, але з перших же днів початку 1990-х виявилася в неймовірно важких умовах всіляких провокацій з боку колишнього митрополита Філарета і з боку влади, яка всіляко підтримувала розкольників.

Філарет хотів будь-яким шляхом отримати статус Патріарха України і заради досягнення своєї мети йшов на все: знімав неугодних архієреїв, здійснював багато непорядних дій. Але здорові сили Церкви об'єдналися і вилікували цю хворобу. Ось у чому цінність процесу церковного оздоровлення та самоочищення.

Філарет хотів будь-яким шляхом отримати статус патріарха України і заради досягнення своєї мети йшов на все.

Незважаючи на внутрішні перипетії, дії розкольників, політичні нападки, саме життя засвідчило: канонічна Церква має здорове ядро, яке врата пекла не можуть здолати (Мф. 16, 18). Божий Народ об'єднався навколо ієрархів, серед яких були митрополит Онуфрій, владика Агафангел, владика Аліпій та інші. В Харкові у травні 1992 року відбувся історичний архієрейський Собор УПЦ, на якому була дана канонічна оцінка діям Філарета, обраний законний новий Предстоятель – Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан; † 5.07.2014), була покладена межа церковній смуті і негодам. По суті, Церква вийшла на новий історичний рубіж, пройшовши вогняне випробування розколом і гоніннями.

– Однак Верховна Рада винесла постанову про незаконність Харківського Собору, таким чином, тодішня влада підтримала Філарета. Навіть більшовики так не робили... Ви тоді несли послух у Покровському монастирі і були свідком тих подій. Наскільки відомо, жоден монастир України не підтримав розкол. Пам'ятаєте, як поводили себе сестри і ви особисто?

– Чернецтво тоді проявило свою силу, сказало вагоме слово. Наприклад, ченці Свято - Успенського чоловічого монастиря в Одесі звернулися з листом до Патріарха Олексія ІІ, в якому категорично відкинули ідею Філарета про автокефалію і висловили єдність з Московським Патріархатом. Так вчинили й інші монастирі, які одностайно висловили єдність з Матір'ю-Церквою.

Якщо згадати про Покровську обитель того періоду, то матінка Маргарита (Зюкина; † 2005) – саме день пам'яті її випадає на 10 листопада – благодатна наша стариця, ігуменя, дуже переживала і посилила молитву разом зі всіма сестрами. Ось ця соборна молитва ченців, єпископату та мирян і призвела до розв'язки нетерпимої ситуації, яку створив у Церкві Філарет своїми амбітними, авторитарними діями.

Коли в Україну приїхав Митрополит Володимир, думаю, це було всенародне віче

І коли в Україну приїхав Митрополит Володимир, думаю, це було всенародне віче: з'їхалися представники всіх єпархій України, владику зустрічала багатотисячна юрба мирян, яка запрудила всі вулиці, прилеглі до вокзалу, і грандіозний хід від вокзалу попрямував у лавру. Тоді Предстоятелі всіх, підкреслюю, Помісних Церков світу надіслали письмові привітання новообраному Предстоятелю УПЦ Митрополиту Володимиру, підтверджуючи тим самим, що світове Православ'я визнає в Україні законною лише одну нашу Церкву в складі Руської Православної Матері-Церкви.

– Величезні випробування пережила і переживає Церква понині від втручання в її життя з боку політичної верхівки країни, всіляких партій, радикальних націоналістичних сил...

– Абсолютно вірно. Згадаймо хоча б 2008 рік, коли президент Віктор Ющенко, не ставлячи Митрополита Володимира до відома, запросив в Україну патріарха Варфоломія. І той прибув, знаючи, що порушує канони Церкви, згідно з яким ієрарх будь-якої Церкви не може прибути з візитом без запрошення на територію іншої Церкви. І все ж патріарх Варфоломій прибув в Україну, позиціонуючи себе правомочним ієрархом цієї землі, і зустрічався з президентом Ющенком. Йому була надана увага на найвищому урядовому рівні. Вже тоді адміністрація президента без участі УПЦ провела сепаратні переговори про автокефалію, про те, щоб надати «Київському патріархату» статус законності, створити в Києві стамбульське Подвір'я і т. д. Але яка ж була реакція вірян на візити стамбульського гостя!..

У день святкування 1020-річчя Хрещення Київської Русі на Володимирській гірці зустрілися патріарх Варфоломій і Патріарх Олексій. Народ Божий, заповнивши схили парку навколо гірки, холодно сприйняв гостя з Константинополя і радісно, оплесками привітав Святійшого. Я стояла не дуже далеко і могла бачити, як патріарх Варфоломій низько схилив голову і дивився в землю. А коли люди почали скандувати: «Наш Патріарх Олексій!», він здригнувся, опустив голову і втягнув шию в плечі. Тоді державний проект провалився. Сам Ющенко після першого ж вигуку пішов з Божественної літургії, так на нього подіяли вигуки людей і абсолютно чітко виражена позиція багатотисячної пастви православної України. Ющенка ніби винесло з площі...

Згадаю ще одну деталь. Коли складався протокол служіння патріарха Варфоломія в Софіївському соборі у зв'язку з 1020-річчям Хрещення Київської Русі, наша Церква участі не брала – не зі своєї вини, її просто усунули, і Ющенко зажадав, щоб з Варфоломієм служив Філарет. Але Варфоломій змушений був відмовитися від такого сценарію, сором'язливо пояснюючи Ющенку, що розкольник Філарет не має права служити з ним. Тоді Ющенко попросив, щоб Філарет хоча б стояв поряд і молився, або у вівтарі, або хоча б у храмі. На що отримав відмову. Варфоломій розумів тоді, що цей крок може обернутися для нього засудженням всього світового Православ'я. І служба в Софії пройшла без голови «Київського патріархату», але з Блаженнішим Митрополитом Володимиром. А 27 липня 2008 року на Володимирській гірці відбулося соборне служіння, участь в якому взяли Патріарх Олексій ІІ, патріарх Варфоломій, Блаженніший Митрополит Володимир і Предстоятелі та представники всіх Православних Церков світу. Господь не допустив схизматика.

– Однак спроби влади скроїти автокефалію під себе не припинялися...

– Абсолютно вірно. Віктор Балога, глава адміністрації президента, разом з братом президента Петром Ющенком постійно їздили до Стамбула і вели закулісні переговори... І ось другий Майдан, «революція гідности», навала американських політиків на Україну, і Петро Порошенко, нарешті, здійснив проект, руйнівний для всього світового Православ'я. Варфоломій, що називається, «дозрів» під лагідним крилом заокеанських покровителів для вчинення в Україні нового, небаченого протягом століть розколу. Ситуація неприпустима, катастрофічна, яка порівнянна хіба що з розколом тисячолітньої давності, коли Рим і Константинополь віддали анафемі один одного і навіки розійшлися, створивши дві абсолютно різні конфесії.

Доречно згадати 1997 рік, коли патріарх Варфоломій приїжджав до Одеси на зустріч з Патріархом Грузії Ілією ІІ і Олексієм ІІ, і на підсумковій конференції, присвяченій візиту, однозначно і чітко заявив, що визнає єдину канонічну церкву в Україні – УПЦ з Блаженнішим Володимиром. Чи не єзуїтство це найчистішої води?!

– Таким чином, сучасна політика Стамбула сама собі суперечить...

– Більш того, вона аморальна. Коли Варфоломій каже, що «ми – Церква-матір» і «переживаємо за Церкву-дочку», то хочеться згадати часи більш ніж трьохсотрічної давнини, коли так звана «мама» продала дитину за гроші, і цей факт незаперечний. Він назавжди залишиться позорною плямою в житті Константинополя.

Помилка, або, точніше, – злочин Стамбула у наявності: знову вирішують нашу долю без народу Божого, купаючись у своїх геополітичних інтересах, але не інтереси вірян України. Всі ці закулісні переговори з участю Порошенка, таємні візити на Фанар українських політиків виглядають зрадою багатомільйонної православної пастви...

Коли в Київській Софії відбувався так званий «об'єднавчий собор» з проголошенням варфоломіївського томосу, все перебувало у величезній таємниці, все навколо було оточено кордоном поліції і спецслужб, всі учасники цього незаконного дійства вели себе як злодії вночі... Ганебна акція... Простій бабусі, і навіть не дуже обізнаній церковній молоді, не кажучи вже про представників старшого покоління, ясно, де правда, а де брехня. І люди, православна громадськість, народ Божий будуть відстоювати істину, захищати свою віру, свої святині від зазіхань самозванців і розкольників. І якщо знадобиться, віддадуть свої життя.

УПЦ за ці 30 років існування довела, що вона велика народна сила, в абсолютному єднанні з Предстоятелем, ієрархами, богопосвяченими особами. Це потужний, могутній моноліт. І останній хресний хід у Києві, що налічував 300 тисяч осіб, довів це.

Люди будуть захищати свою віру, свої святині від зазіхань самозванців і розкольників

– Святі отці говорили, якщо Церква в цілому і кожна віруюча людина зокрема не відчуває жодних труднощів, потрясінь і спокус, це не сприяє духовному зростанню. Можна сказати, що Церква стає міцнішою, сильнішою завдяки таким періодам?

– Господь наш Ісус Христос проповідував на всі віки: «Блаженні вигнані за правду, бо таких є Царство Небесне» (Мф. 5, 10). З одного боку, випробування, пов'язані з політикою держави, з залаштунковим впливом зарубіжних діячів, які намагаються господарювати на чужій для них українській землі, завжди дуже болючі і завдають величезної шкоди. Частина парафій, прийнявши політичні настрої, пішла від нас. Блаженніший Володимир говорив, що ми завжди молимося про наших побратимів, сущих в розколі. Він не втомлювався звертатися до них з величезною любов'ю і батьківським напучуванням повернутися в лоно Матері-Церкви. Також і зараз Митрополит Онуфрій волає до совісті тих, хто покинув Церкву. Це рани, яких вороги, недоброзичливці або просто ті, хто помилився, завдають церковному тілу...

Але, з іншого боку, нашу Церкву по праву можна назвати Церквою-мученицею. Коли я бачу кадри, на яких люди в камуфляжі з нашивками Правого сектору, з лайкою і криком, з арматурою і зброєю в руках, викидають закривавлених літніх людей з храмів, б'ють священників, вирізують замки, вибивають двері храмів – одним словом, творять свавілля, – у мене серце кров'ю обливається.

– Матінко, але в години випробувань народ православний мобілізується, ілюструє єдність і готовність захистити свої святині. Так було протягом усіх 30-ти років нашої незалежності.

– Досить згадати Всеукраїнський хресний хід 2016 року, коли Україна палала у вогні протистояння між сходом і заходом, на сході країни гинули люди. Хресний хід саме продемонстрував справжню єдину віру жителів сходу і заходу України, коли одночасно зі Святогірської лаври на Донеччині та Почаївської на Тернопільщині, з чудотворними іконами, віруючі з різних регіонів країни вийшли назустріч один до одного.

Згадую ту шалену словесну обструкцію, яка обрушилася на Українську Православну Церкву, її Предстоятеля та учасників хресного ходу. Ненависть опонентів нашої Церкви дійшла до того, що вони готові були йти на кровопролиття...

Коли колона дійшла до Борисполя, міністр МВС Арсен Аваков заявив, що на узбіччі знайшли гранати – хтось мав намір здійснити теракт. Я бачила кадри, де люди, що представляють радикальні організації, з камінням кидалися на ікони і хрести, жбурляли яйця, пляшки з водою, виривали ікони з рук хрестохідців. Один з них вчепився в хрест, і його ледве відірвали, так він почав шаліти.

Ніколи в історії України не було такої ганьби

Ніколи в історії України не було такої ганьби. Навпаки, козаки України захищали Церкву в боях, кров за неї проливали. Запорожці так і заявляли, що вони захищають православні святині. А тут люди, які називають себе патріотами України, спадкоємцями славного козацтва, здійснюють такі безчинства, про який розум і духовність може йти мова!..

І ось в той час, коли люди з заходу і сходу йшли назустріч один одному, майже всі засоби масової інформації, представники влади, представники Кабінету міністрів, представники Адміністрації Президента, з самих високих кабінетів заявляли про те, що це «П'ята колона», «вороги України» та ін.

Я питала у деяких з них: «Скажіть, будь ласка, куди йдуть ці колони? Ви говорите, що це вороги України. А куди вони йдуть? Вони йдуть до Києва, до столиці України, щоб зшити схід і захід, з'єднати воєдино розрізнені вами частини України. Так хто ж вороги України? Ті, хто закликають до розколу за етнічною, мовною ознакою, чи ті, хто, навпаки, намагається возз'єднати Україну за допомогою простих людей?»

І два ці хресні ходи, як і безліч інших ходів з різних єпархій України, з'єдналися в єдину грандіозну ходу 27 липня 2016 року, напередодні святкування дня пам'яті князя Володимира, Хрестителя Київської Русі. Ця картина досі стоїть у мене перед очима: море народу, в центрі якого стоїть наш Блаженніший Митрополит Онуфрій зі своїми побратимами, архіпастирями, чернецтвом, а центральними вулицями Києва пливуть над людьми десятки чудотворних ікон з усіх українських єпархій.

Я б назвала цю ходу апофеозом 30-річчя УПЦ. Це була велика загальнонародна молитва в особі віруючих усіх областей, всіх куточків України в її золотоверхій столиці – Києві.

– Є свідчення чудесних зцілень хворих людей, які ризикнули йти з хресним ходом.

Наша Церква сильна нерозривним зв'язком з Церквою Небесною

– Віримо, що при цьому був присутній весь сонм давньоруських святих і святих нашої Церкви, яким ми молимося. Наша Церква сильна нерозривним зв'язком з Церквою Небесною. Ми це бачимо за тими дивними подіями, які супроводжували нашу паству протягом останніх трьох десятиліть. Згадайте 1990-ті роки: злидні, розруха, дефіцит усього і повна розгубленість у більшості наших громадян. І, всупереч цьому, скільки прекрасних храмів було збудовано і відбудовано, створено близько семи тисяч парафій!..

У 2001-му році був відновлений Успенський собор Києво-Печерської лаври, побудований прп. Феодосієм Печерським, – найбільша народна святиня, зруйнована в 1941-му році. І знову ж, не обійшлося без провокацій. Коли чинний президент Леонід Кучма і Блаженніший Митрополит Володимир йшли на освячення собору, лжепатріоти-націоналісти влаштували шабаш, намагаючись перешкодити цій події. Тим не менш святиня була освячена. Або Одеський Спасо-Преображенський кафедральний собор – шедевр, визнаний національним надбанням України, був відновлений завдяки допомозі простого народу, всіх підприємств Одещини. Володимирський храм у Херсонесі, місці Хрещення св. князя Володимира. Або красень кафедральний собор у Тернополі, де у нас відібрали всі до єдиного храми, або чудовий, як чудо світу, новий Преображенський собор у Почаївській лаврі. Чи це не свідчення нашої віри і Божої допомоги!

І, звичайно ж, величезне і головне багатство Церкви – це люди, кожна людина, і ті, хто твердістю в захисті Православ'я, мудрістю церковного будівництва, апостольською проповіддю служили і служать на благо Церкви. А це і ієрархи, і священнослужителі, і ченці, і численні представники народу Божого.

Згадуючи минуле, споглядаючи сьогодні, розумієш: сила України – в її православній вірі!

– Матінко Серафимо, ви неодноразово спілкувалися зі Святішим Патріархом Кирилом. Які ваші найяскравіші враження від цього спілкування?

– Святійший Патріарх Кирил, як тільки прийняв на себе нелегкий хрест Предстоятельського служіння, свій перший закордонний візит здійснив в Україну. Це був 2009 рік. Мені, у складі робочої групи, яка покликана оперативно вирішувати виникаючі питання, випало щастя його супроводжувати по всіх містах України. Ми були в Києві, Криму, на Західній Україні, в Донецьку, Почаєві. Хоча на Волині та в інших західно-українських місцях були провокації, пікети на дорогах, з політичними плакатами, влада на місцях накладала заборони на технічне забезпечення поїздки Святішого, все ж поїздка відбулася.

Якби не коридор з міліцейських пікетів, мене б розірвали на частини, – така ненависть кипіла в цій юрбі

Через перешкоди на дорогах я спізнювалася на зустріч в Луцьку, машина Патріарха проїхала раніше, і, побачивши мене, незадоволені демонстранти з лайкою накинулися. Я спокійно йшла і посміхалася, вітаючи кивком голови розлючені від злості фізіономії, і, якби не коридор з міліцейських пікетів, мене б розірвали на частини, – така ненависть кипіла в цій юрбі. Потім я побачила наших віруючих і волинського владику Нифонта, нині покійного, який звернувся до православних парафіян: «Дітки, ви раді, що до нас приїхав Святійший Патріарх? Вітайте його!» І тут вся заповнена людьми площа захвилювалася, загула, почала скандувати: «Наш Патріарх – Святійший Кирил!». Так народ висловлював свою любов до Святішого.

Мене вразило, з якою гарячою молитвою звертався Святіший до Бога, просячи для народу України і Української Православної Церкви блага та процвітання, благодаті і допомоги Божої, він усім серцем віддавався цій молитві, і відчувалося, як переживає за нашу країну. У містах Криму, і особливо в Херсонесі на місці Хрещення князя Володимира, була теж величезна кількість народу. Люди з самого світанку йшли до місця служіння Святійшого. Це були незабутні хвилини, коли ми просто відчували присутність самого Хрестителя Київської Русі на цьому святому місці.

Це були незабутні хвилини, коли ми відчували присутність самого Хрестителя Київської Русі

Сьогодні з благословення Святішого у всіх храмах РПЦ, а це не тільки Росія, але і Білорусь, і Казахстан, і Молдова, а також храми в 60 країнах світу, підноситься молитва за Україну. Коли ми відвідували храми Іспанії, Італії, Німеччини, – скрізь чули, як парафіяни моляться за Україну. І сам Святійший на кожній службі навколішки молиться за український народ, за мир в Україні. Хто наш отець? Хто проявляє за нас батьківське піклування – патріарх із Стамбула, який збирається нас повчати, для чого використовує брехливі інсинуації з історії? Чи Святіший Патріарх Кирил, любов якого ми дійсно відчуваємо? Запитання риторичне...

В кінці 1990-х мені потрапила стаття в Часописі «УПЦ КП Філарета, яка називалася: «Чому ми повинні шанувати Казанську ікону?» Звучала дурна думка: який стосунок вона має до України, це не наша ікона, потрібно забути всі «москальські святині»!.. З месяцеслова цих структур зникають шановані ікони святих Київської Русі, тих, хто творив подвиги і чудеса на «клятій землі Московії». Коли політики говорять: «Хоч з сатаною, але не з Москвою», скажіть на милість: де знаходиться межа цієї ненависті? Вона – в області пекла... Коли ненависть призводить до забуття імен великих праведників, хочеться запитати: чи є у цих людей зв'язок з небом? На жаль, це трагедія заблукалих людей.

І все ж хочеться вірити, що, за словами Екклесіаста, все проходить, пройде і це. Та буде Господь пробувати навіки (пор. Пс. 9, 8). Амінь.

З ігуменею Серафимою (Шевчик)
розмовляв диякон Сергій Герук

Джерело