А чи наші наші?
З усіх воїн і чвар найпечальніші чвари на релігійному ґрунті. У нас же нині протистоять одна одній не лише різні конфесії, а й усередині них не все гаразд.
Сатиричний кіножурнал «Фітіль» у 1992 році зняв геніальну короткометражку під назвою «Проста ситуація». Я радив би моїм читачам подивитися її. Питання, яке обговорюється в цьому фільмі, дуже серйозне. Звучить воно так – «А чи наші наші?» В цій публікації я теж хочу поговорити про те, хто ж «свій», а хто чужий у тій чи іншій релігійній традиції.
Протягом тривалого часу я працював завідувачем кафедри богослов'я та гуманітарних дисциплін одного з вишів. А це конференції, зустрічі з представниками різних конфесій та ін. На той час у світі відбувалося чимало подій, пов'язаних із т.зв. ісламським тероризмом. Я спілкувався з освіченими фахівцями в галузі ісламу. Це були люди, які не тільки чудово знали іслам, але й жили в цій традиції з самого дитинства. Усі вони як один аргументовано пояснювали мені, що іслам і тероризм – явища несумісні, що «мусульманський» радикалізм – явище відносно нове, і його витоки знаходяться не в Корані, а в політиці. І я з ними цілком згоден.
Для того, щоб якось розрізнити традиційний іслам і політичний, було запроваджено новий термін «ісламізм», якого раніше не було. Мусульманський богослов якось запитав мене: «Що ти відчуваєш, коли бачиш відеокадри жорстокості та насильства радикалів?» «Огиду й обурення», – відповів я. «Так от скажи, хіба може людина, яка сповідує іслам, робити те, що буде викликати щодо її віри такі почуття? Це війна не за іслам, а проти нього».
Тоді я запропонував за тією самою аналогією запровадити ще один термін – «християнізм». Нехай суфікс «-ізм» буде маркером політичної складової. На відміну від фашизму, комунізму та ін., релігійний «ізм» завжди спрямований на руйнування та дискредитацію власної віри.
Принцип існування всіх цих релігійних «ізмів» один і той же. Тезово їх можна викласти в такому порядку:
(Хочу відразу звернути увагу читачів на те, що все нижчевикладене – насправді класична схема мілітаристичного богослов'я).
– «Ізм» паразитує на релігійній традиції. Його ідеологами створюється штучний зв'язок між політикою і традиційними релігійними цінностями, але так, щоб політичні цілі та завдання мімікрували під духовні й сакральні.
– «Ізм» підміняє релігійні поняття неоязом. Доведено, що найкращий для цього спосіб називати чорне білим.
– «Ізм» духовну боротьбу зі злом усередині людини, війну проти гріха завжди переводить із вертикальної площини в горизонтальну. Політична боротьба міфологізується і стає «віддзеркаленням у земній площині боротьби між потойбічними силами добра і зла», ареною протистояння своїх – «добрих і світлих» та чужих – «темних і злих». Боротьба за владу та вплив із земної прагматичної площини переноситься у площину моральну та етичну. Отже, вона не лише санкціонована «богом», а й «угодна йому».
– «Ізм» має сильно виражений психологічний ефект. Емоція, минаючи розум, збуджує серце «віруючого», який так і не зрозумів суть своєї віри, і надихає його на боротьбу зі «світовим злом». Енергія боротьби зі злом у собі спрямовується на боротьбу із зовнішнім ворогом, який, на його думку, є іконою ворога внутрішнього.
– Головними мотиваторами цієї боротьби є: а) хибні переконання; б) нерідко матеріальна винагорода; в) страх стати на шляху диктатури, яка загрожує насильством і репресіями. Людині, як правило, важко психологічно погодитися з тим, що вона відкрито стала на бік зла. Їй треба якось примирити із цим свою душу і совість. Вона починає щиро переконувати себе і, звичайно ж, інших, що все, чого навчають вчителі «ізмів», правда. Так виникає релігійний конформізм.
– Костяком чи внутрішнім ядром «ізму» є нерідко ті, хто за своїм внутрішнім психологічним станом тяжіє до агресії та насильства. Але оскільки громадський порядок і закони накладають певну вуздечку на їхні серцеві устремління, вони шукають будь-який привід і можливість реалізувати свою внутрішню потребу.
Прочитайте цей перелік ще раз. По суті це класична схема мілітаристського богослов'я.
Релігійний конформізм – явище не нове, він завжди, є і буде.
Для прояву героїзму потрібна віра, і що б там не говорили, на перевірку виявляється, що переважно ті, хто думає, що має віру і готовий сповідувати її навіть до смерті, на практиці здійснити своє бажання не можуть. На це здатні одиниці.
Християнин повинен визнати, що насправді він не знає, як буде поводитися в тій чи іншій екстремальній ситуації. Коли, з одного боку, потрібно буде публічно погодитися зі злом або, що ще зручніше, просто промовчати на знак згоди, а з іншого боку, отримати реальний тюремний термін, я вже не говорю про позбавлення життя. Лише мала частина йде на подвиг.
Навіть простої загрози втрати роботи або суттєвого грошового штрафу, як правило, буває цілком достатньо, щоб відшукати у своїй душі мотиви, що виправдовують зраду.
На моє глибоке переконання, прояв насильства представників однієї релігійної конфесії по відношенню до іншої може бути лише на рівні тієї самої радикальної купки людей, які сповідують той чи інший «ізм». Його представники є у будь-якій конфесії. Істинно і щиро віруючих людей не може спантеличити ніяка пропаганда, до того ж не лише із зовнішніх джерел, а й з боку своїх же лідерів. Бо головне для них – не проповідь наставників, а сам дух традиції, котрий неможливо нічим обмежити.
Проповідь сприймається розумом, а дух живе серцем. Воно важливіше за будь-які слова. Тих, у кого серце живе, неможливо звернути зі справжнього шляху жодними брехливими словами. Вони відчують їхню фальш. Але тих, у кого серце мертве, спокусити не становить жодних труднощів.
Оскільки я досить довго займався викладанням релігієзнавства, то можу з упевненістю сказати, що немає жодної давньої релігійної традиції, де б ненависть, злість і агресія подавалися як необхідні формотворчі якості особистості, які потрібно культивувати і заохочувати. Іслам, християнство у всіх своїх деномінаціях, не кажучи вже про буддизм та інші східні традиції, вчать про боротьбу з будь-яким проявом зла в душі людини.
Зі свого досвіду спілкування з представниками різних конфесій, науковцями і практиками, можу сказати, що немає жодних проблем у тому, щоб різні релігії могли мирно співіснувати одна з одною.
Само собою зрозуміло, що для мусульманина його віра буде правильною, для християнина – його, для буддиста – його і т.д. Але якщо духовні вчителі не будуть захоплюватися політикою, а привчати себе і своїх учнів жити у власній традиції, їх пастви конкуруватимуть одна з одною лише в одному – у кого з них буде більше любові й радості по відношенню не тільки до своїх, а й до зовнішніх. Тому що маркером успіху та істинності шляху кожної конфесії можуть бути лише любов і радість.
Я в жодному разі не проповідую екуменізм і не є прихильником тієї точки зору, що всі релігії ведуть до того самого Бога. Ні, я зараз говорю як сторонній спостерігач і більше як учений. З внутрішньої сторони, з боку священних текстів і віровчень, будь-яка конфесія причин для зовнішніх конфліктів не має. Отже, якщо вони відбуваються, то причина не в конфесійній приналежності, а в інших силах, які маніпулюють почуттями віруючих у своїх інтересах.
Я б дуже хотів, щоб ті люди, які якимось дивним чином поєднують у собі екстремізм і насильство щодо інших віруючих з переконанням у тому, що вони є представниками тієї чи іншої релігійної конфесії, зрозуміли одну дуже важливу річ!
Стадія «людина» – це нульова сходинка обОження, або скажемо краще так – спасіння. Це те, з чого починається шлях вгору представника будь-якої конфесії і будь-якої віри. Тобто перш ніж обОжитися, потрібно олюднитися, інакше ніяк. Все, що нижче стадії «людина» – це мінус, який має на увазі під собою той чи інший ступінь спочатку звіроподібності, а ще нижче – демоноподібності.
Цей базовий нуль – «людина», спільний для всіх релігій. Це «золоте правило», відоме всім: «Не роби іншому того, що ти не бажаєш собі». Або інакше: «Вчини з іншим так, ніби ти хотів, щоб чинили з тобою». Поки ви не навчитеся жити за цим принципом, перспектива у вічності у вас дуже сумна. А часу для того, щоб піднятися хоча б до елементарного людського рівня буття у цьому світі, у вас не так багато.
Після публікації про Почаївський хресний хід я отримав листи-відгуки. Ось деякі цитати з них:
«Я греко-католик. Своє позитивне ставлення до хресної ходи я відверто підтримую у своїх публікаціях, а також розповсюджую за ходу інформацію на своїй сторінці».
Андрій Франчук
А ось що мені написала Ганна Ровчак, також за віросповіданням греко-католичка: «Церква Греко-католицька… так політика має дуже великий вплив, так само як і ЗМІ, але прості люди вони другі… На УПЦ зараз востав сам диявол, з усіх сторін їх бідних мучать, і зараз проходять всі екзамен, на віру, на людяність. В Господа нема патріархатів, ні національності, ні раба, ні єліна, а всі Божі діти, і тільки з чистим серцем людина пізнає Бога. Відсіються плевели від зерна, будуть бачити і не побачуть, будуть слухати і не почують, але цьому всьому належить бути, тому бодрствуйте, бо не знаємо коли прийде Господь, і любімо один одного, прощаймо, бо так заповідував нам наш Спаситель».
Те, що написав отець Михаїл, мабуть православний (у листі він не уточнив), стало для мене справжнім одкровенням. Виявляється, у Почаївському хресному ході брали участь не лише вірні УПЦ, а й греко-католики й навіть протестанти. До того ж не вперше. Ось що пише батюшка:
«З приводу того, чи змінилися християни західного обряду по відношенню до християн УПЦ я кажу як житель Закарпаття, в селі якого православні допомогли УГКЦ на початку 90 р. збудувати храм, так як їх після Львівського об’єднавчого субору 1946 був забраний РПЦ.
Зазначу, вірні християни з обох сторін між собою живуть мирно, а невірні будоражать. В хресній ході в цьому році я бачив християн не тільки своїх земляків, а християн західного обряду, був здивований, коли побачив протестантів, і оказується вони йшли не вперше.
А як тернопільчани люблять хрестоходців, було видно по тому, як вони тайком виносили їжу і лишали на дорозі. А на тих, хто ставав супроти хрестоходців, не звертали увагу, а навпаки молилися за них, вони ж постраждалі, в них Бог забрав розум. Особисто чув і бачив, як хрестоходці молилися за воїнів наших, сущих на полі брані супротив супостата, і як самі воїни ранені долали хресну ходу, як люди молилися за представників силових структур, що так толерантно відносились до всіх учасників хресної ходи. Наступного року я думаю хрестоходців буде на порядок більше. Нас закопують, а ми проростаємо сторицею, нас гонять, а ми, як вітер у полі, розсіваємося по всій землі Божій».
До цих слів священника мені більше нема чого додати.
З нами Бог! І є, і буде!
