Не можна перемогти тих, хто готовий померти

Українська влада збирається заборонити Українську Православну Церкву. У цих умовах віряни наважуються піти на 200-кілометрову прощу з Кам'янця-Подільського до Почаївської лаври. Чому вони це роблять? Чи не тому, що сучасні християни, як і християни давнини, готові вмирати за віру в Бога? А якщо готові, то до чого призведе заборона Церкви? Розберімося в цьому питанні.

Християни давнини та їхній подвиг

166 рік до Різдва Христового. Мати, на очах якої язичники вбили 6-х її синів, нахиляється до останнього сина, що залишився живим, і каже: «Сину! Змилуйся наді мною, яка дев'ять місяців носила тебе в утробі, три роки годувала тебе молоком, вигодувала і виростила, і виховала тебе. Благаю тебе, дитино моя, поглянь на небо і землю і, бачачи все, що на них, пізнай, що все створив Бог із нічого, і що так виник і людський рід. Не лякайся цього вбивці, але будь гідним братів твоїх і прийми смерть, щоб я, з Божої милості, знову отримала тебе з братами твоїми».
Сина вбили. Його ім'я – Маркел Маккавей.

Початок другого століття після Різдва Христового. Три маленькі дівчинки, найстаршій із яких 12 років, стоять перед смертю і кажуть своєму кату: «У нас є Бог Небесний. Його дітьми ми бажаємо залишитися, а на твоїх богів плюємо і погроз твоїх не боїмося. Ми готові постраждати і навіть померти заради дорогого нам Господа нашого Іісуса Христа».

Їхні імена Віра, Надія й Любов.

Середина другого століття після Різдва Христового. Молода жінка, яка щойно народила сина, кинута до в'язниці. Християнам вдалося підкупити стражників і їй стали приносити сина до в'язниці на годування. Після цього вона пише у своєму щоденнику: «Темниця здалася мені палацом, і я воліла бути в ній швидше, ніж будь-де в іншому місці». Після суду дівчину засудили до смерті. Свої почуття вона описала так: «Я зрозуміла, що боротимуся не зі звірами, але з дияволом. І я знаю, що на мене чекає перемога… Після того прокуратор виголосив вирок про всіх нас, засудивши нас на поживу диким звірам, ми зійшли з помосту вниз, і радісні повернулися до в'язниці».

Ім'я цієї дівчини – Перпетуя.

275 рік. Імператор Авреліан погрожує страшними муками юнакові, якщо той не зречеться Христа. Юнак відповідає: «Ні серцем, ні вустами не зречуся я Бога і Царя мого – Іісуса Христа, хоча б і в десять тисяч разів більше завдали мені ран; ці рани з'єднують мене з улюбленим Господом моїм, і я бажаю, щоб не втомлювалися руки моїх мучителів, бо чим більше вони б'ють мене, тим більше доставляють мені благ у подвигоположника Христа».

Ім'я цього юнака – Мамант.

320 рік. Вірменія. 40 солдатів із знаменитого римського Legio XII Fulminata (XII Блискавичного легіону) засудили до смерті. Спочатку їх на цілу ніч залишили замерзати в озері. Вранці їх вивели з води та перебили гомілки. Під час цієї болісної страти мати наймолодшого з воїнів переконувала сина не боятися і витримати все до кінця. Тіла мучеників поклали на колісниці та повезли на спалення. Юний мученик ще дихав, і його залишили лежати на землі. Тоді мати підняла сина і на своїх плечах понесла його за колісницею. Коли він випустив останній подих, мати поклала його на колісницю поруч із тілами його святих сподвижників. Тіла святих були спалені на вогнищі, а кістки, що обвуглилися, кинуті у воду, щоб християни не зібрали їх.

Ім'я цього воїна – Мелітон.

Маркел Макаввей, Віра, Надія, Любов, Перпетуя, Мамант та Мелітон – усі вони постраждали і були вбиті за віру в Бога. Ці люди вважали за краще померти, але не зректися своїх переконань.

Ви скажете, що все це було раніше, і зараз таких стійких у своїй вірі людей вдень із вогнем не знайти. І помилитеся. Ось приклад.

Сучасні християни та їхній подвиг

2023 рік. Віруюча жінка з Дніпра збирається у хресну ходу до Почаєва. Вона прощається з чоловіком і дітьми, пише заповіт і робить усі необхідні розпорядження на випадок своєї смерті. «Я не знала, чи повернуся я назад додому з хресного ходу. Але я була готова померти за Христа і Його Церкву», – пояснила вона свої дії.

Ще одна учасниця хресної ходи розповідає, що після того, як вона народила дитину з ДЦП, чоловік її покинув. «Ми нікому не потрібні, – каже вона, – крім Бога».

Коли вона збирається в паломництво до Божої Матері, її батьки погрожують віддати хворого на церебральний параліч сина до дитячого будинку. «Я розумію, що без мене він там пропаде. Розумію, що не можу його залишити, бо впевнена, що з хресної ходи не повернуся. Але згадую слова Христа, що «хто полюбить сина чи дочку більше, ніж Мене, Мене не гідний», і вирішую йти. Господь управить». Вона прощається з сином і батьками та їде до Кам'янця-Подільського – на хресну ходу.

Ще одна учасниця паломництва до Почаєва йде з трьома дітьми, наймолодша дитина – солодко тягне материнські груди. «Найбільше я переживаю за те, щоб у мене не забрали дітей. Знаєте, погрожують ювенальною поліцією, погрожують, що у хрестоходців відбиратимуть діток. Цього найбільше боюсь, а смерті не боюсь. Якщо уб'ють, то нехай ось так, усіх разом. Мої хлопці все одно без мене не виживуть, а у Бога – краще».

Таких історій із життя сучасних православних християн України – безліч. І всі вони говорять про одне – віряни Української Православної Церкви, як і віряни стародавньої Церкви, готові вмирати за свою віру. Причому, у прямому значенні цього слова.

Вони вирішують іти в хресний хід у неймовірно важких умовах. ЗМІ роблять все, щоб максимально очорнити їхню ходу. Влада Тернопільської та Хмельницької області приймає рішення про його заборону. Чоловікам, які наважилися брати участь у паломництві, роздають повістки. Перед початком хресної ходи з різних куточків України приходить інформація, що поліція відловлює учасників, блокує дороги, не пропускаючи автобуси з паломниками. У Кам'янці, звідки починається хресна хода, чиновники заявляють про те, що хода до Почаєва – це провокація. Радикали з активістами погрожують фізичною розправою й смертю всім, хто таки ризикне піти до Божої Матері. Ситуація розпалена до краю, і здавалося б, найкращий вихід із неї – залишитися вдома, нікуди не йти. Але… Православні віряни в цих умовах наважуються здійснити паломництво до Божої Матері, навіть якщо ціна цього паломництва – їхнє власне життя. Дивно! Виявляється, що серед нас є ті, хто, як християни перших століть, готові померти за віру в Бога. Втім, насправді ми не здивовані.

Чи можна перемогти Церкву?

З початку 90-х наша Церква зазнає серйозного тиску. Цей тиск час від часу посилюється та переходить від словесних звинувачень та образ у фазу спроб фізичного усунення – як Церкви, так і віри. У 90-х УПЦ втратила майже всі парафії у трьох західних областях, у 2020-х – ця ситуація знову повторилася. Протягом понад 30 років української незалежності нас звинувачують у «служінні Кремлю», у «московській пропаганді», називають «зрадниками у рясах» та прихильниками «русского міра».

І тут зовсім не важливі факти, які свідчать про правильність цих звинувачень – важлива та атмосфера ненависті й зла, в якій нам доводиться жити. Вірян УПЦ ображають, принижують, ставляться до них, як до людей другого чи навіть третього сорту. І незважаючи на все це, наша Церква не тільки існує, а й зростає, а віра православних християн стає лише твердішою і чистішою. Чому? Тому що багато хто з них готовий померти, але не зрадити Христа.

Хтось, звісно, ​​запитає: а «багато хто» – це скільки? Ось у хресну ходу пішло «всього» 10 000. Не так вже й багато. Але насправді 10 000 людей, які готові померти, – це величезна цифра. Якщо врахувати, що в хресній ході брали участь лише найсміливіші, найрішучіші, то цю кількість треба множити багаторазово. Чому? Тому що є фактор особистого прикладу.

Коли в Римі вбивали християн, багато язичників, які були свідками їхнього мучеництва, самі ставали християнами. Так само і в хресній ході 2023 року: з Кам'янця вийшло близько 2000, а до Почаєва прийшло 10 000. Ігнорувати цей факт, не помічати його і продовжувати тиснути на Церкву в цій ситуації, з урахуванням цифр і рішучості вірян постраждати за Христа, можна тільки у разі крайньої дурості й історичної недалекоглядності.

Імператор Нерон, жорстоко розправляючись зі жменькою римських християн (він спалював їх у своєму саду в якості ліхтарів, що світили йому під час прогулянок), був упевнений, що за кілька днів зможе легко перемогти «шкідливу іудейську секту». І якби прожив Нерон ще 20 років, то він би сильно здивувався, що ця «секта» не тільки не зникла, а й поширилася далеко за межі Римської імперії.

Імператор Декій, який організував страшні гоніння на християн, вважав, що через страх і залякування можна людей змусити зректися віри в Бога. Але що більше він застосовував силу, переслідував вірян і священників, то більше розумів, що розіп'ятий Галілеянин його переміг. Те саме можна сказати і про інших імператорів. Траян, Марк Аврелій, Діоклетіан, численні судді та рядові чиновники на 100% були впевнені в тому, що ця «дивна» громада людей, які вважають себе причасниками Божества, зникне з землі, як тільки висохне останній розчерк пера під смертним вироком. І що зрештою?

Вони не тільки не перемогли Церкву, але дали їй безліч мучеників і святих. Тому що Церкву не можна перемогти. Бо не можна перемогти того, хто не боїться смерті і готовий померти.